«Заспокойся, — сказала вона собі. — Це нічого. Він ніщо. Просто формальність від переможеного ворога».
Привіт, Жинь. Сподіваюся, палац тобі сподобався. Ти зайняла колишні мої покої?
Гадаю, ти вже зрозуміла, що ця країна в глибокому лайні. Мабуть, Кітай весь ранок вивчав сільськогосподарські звіти. І дуріє через невідповідності. Підказка: розумніші судді завжди занижують урожай зернових, щоб отримати більшу допомогу. Або селяни й справді помирають з голоду. Нелегко збагнути, як воно насправді, ага?
— От зверхнє лайно, — пробурмотіла Жинь.
— Зачекай, — Кітай уже читав другу сторінку. Він проглянув її до кінця, кліпнув, а потім передав їй. — Читай далі.
Слуги на кухні непогані, але ти збагнеш, що деякі з них дуже віддані моїй родині. Сподіваюся, обід ти їсти не стала.
Жинь пересохло в роті. Він не міг цього знати. Звідки дізнався?
Не карай усіх. Це або головний кухар, Хайжвей, або його помічник. Іншим забракло б мужності Знаючи тебе, припускаю, що ти посадила їх усіх у в'язницю. Але поверни на кухню бодай Міньмінь і Малу Сін. Вони готують чудові парові булочки. А ти ж їх любиш, правда?
Жинь опустила листа їй раптом стало важко дихати, стіни немовби насувалися, а з повітря зник кисень.
«Хтось шпигує за нами».
Неджа не на Спірі, — сказала вона. — Він тут.
Не може бути, — озвався Кітай. — Наші розвідники доповіли, що він відплив...
Це нічого не означає. Він міг пробратися назад. Кітаю, цей гад керує водами, то невже ти гадаєш, що він не зміг би припливти сюди річкою за ніч? Він стежить за нами...
— Йому нема куди йти, — сказав Кітай. — Це самогубство. Та годі, Жинь. Невже ти справді думаєш, що він заліг десь у місті? І чатує на тебе за рогом?
— Він знає про запаси зерна, — її голос повищав на декілька октав. — Знає, сука, про кухарів! Ну от, Кітаю, скажи, яким хером він міг про це дізнатися, якщо не?..
— Бо це найлегша здогадка у світі, — сказав Кітай. — І він знає про запаси зерна, бо це ті самі проблеми, які він розв'язував місяцями. Доки ми не прийшли, прогодувати країну було його головним болем. Він не зазирає тобі через плече, а просто намагається допекти. Не дозволяй йому перемогти.
Жинь недовірливо глянула:
— Ти переоцінюєш його здогадливість.
— А я думаю, що це ти страшенно переоцінюєш бажання Неджі померти, — мовив Кітай. — Він не ховається в місті. Це точно самогубство. У нього є шпигуни, так, але, бляха, ми в його столиці, звісно ж, люди доповідатимуть йому.
— Тоді він знатиме...
— Так, знатиме. Нам просто треба діяти з поправкою на те, що Неджа буде в курсі наших планів. Це неминуче з владою: не можна довго тримати операції в таємниці, забагато людей залучено до справ. Але, зрештою, то таке. У нас багато переваг. Не змарнуй їх через якусь примху.
Вона змусила себе зробити кілька глибоких, нерівних подихів. Поступово серцебиття сповільнилося. Темрява, що підповзла до країв зору, відступила. Вона міцно замружилася, намагаючись упорядкувати думки, відсортувати проблеми.
Вона знала, що в Арлоні є вороги. Знала ще від початку. Їй не лишалося нічого іншого, крім як просити багатьох колишніх адміністративних працівників лишатися на посадах просто тому, що в неї немає навчених людей, які могли б їх замінити. Вона не знала, як керувати країною, а тому мусила найняти республіканців, що знали Звісно ж, номінально всі вони перейшли до її режиму, але як багато серед них планують проти неї змову? Скільки таких, хто досі листується з Неджею? Скільки дрібних пасток він лишив по собі?
Її дихання пришвидшилося. Паніка повернулася, перед очима все почорніло. Жинь відчувала низький, повзучий жах, поколювання під шкірою, немовби по її тілу повзали мільйони мурашок.
Відчуття не зникало. Упродовж дня воно посилювалося, навіть після того, як вони допитали слуг із кухні й стратили головного кухаря. Воно перейшло в серйозніші симптоми: виснажливу втому, пульсуючий головний біль, що посилювався, коли вона зосереджувала погляд на чомусь і бачила тіні там, де їх не існувало.
Палац уже не здавався порожнім майданчиком. Він став домом нескінченної пітьми з тисячами ворогів, яких вона не може розгледіти й передбачити.
— Я знаю, — говорив Кітай щоразу, коли вона висловлювала свої страхи. — Мені також страшно. Але це правління, Жинь. Завжди буде той, хто не хоче бачити тебе на троні. А ми просто мусимо йти далі. Не можна пустити все на самоплин. Окрім нас, більше немає кому.
Минали дні. Повільно, неймовірними зусиллями справи з управління містом уже не здавалися лихоманковим сном і стали радше знайомим обов'язком, рутиною: вони прокидалися за годину до світанку, вранці переглядали звіти розвідників, удень перевіряли проекти розпочатої відбудови міста і гасили полум'я, що спалахувало впродовж дня.
Вони не повернули Арлон до норми. Навіть близько. Більшість цивільного населення досі були переміщені, мешкали в тимчасових притулках там, куди Вейсжа колись зігнав усіх біженців з півдня. Скорочення харчів становило найнагальнішу проблему. На спільних кухнях їжа завжди закінчувалася раніше, ніж її отримувала остання людина в черзі. Їм просто бракувало пайків, і Жинь навіть не уявляла, де взяти більше за такий короткий час. Їхньою найбільшою надією було зачекати офіційного листа від Моаґ і сподіватися, що вона зможе обміняти човни, повні нікарської старовини, на контрабандне призахідницьке зерно.
Але якимось чином, коли дні перетворилися на тижні, їхній контроль над містом наче стабілізувався. Цивільне адміністрування, яке здійснювали південні солдати без досвіду й республіканські чиновники під постійною охороною, стало напівфункціональним і самостійним. У місті відновилася бодай подоба порядку. На вулицях уже не спалахували бійки й заколоти. Республіканські солдати, які не втекли, тепер або вже не намагалися створювати проблеми, або їх спіймали й замкнули у в'язниці. Арлон не те щоби привітав південь з розкритими обіймами, але, схоже, неохоче прийняв новий уряд.
А це вже суттєвий прогрес. Ну або брехня, яку собі повторювали Жинь і Кітай, аби уникнути нищівного тиску того факту, що вони ще діти, без підготовки й потрібних знань, і балансують на верхівці будівлі, яка будь-якої миті може завалитися.
Жинь, Кітай і Венка засиджувались у воєнній кімнаті довго після заходу сонця. А коли на небо сходив місяць, вони підводилися з-за столу, розправляли зсутулені плечі, всідалися на підлозі, а згодом і лягали, потягуючи з пляшок соргове вино, знайдене в особистих підвалах Вейсжі. У такі миті навіть видимість роботи зникала.
Усі троє почали постійно пити. Для них це стало нав'язливою ідеєю: наприкінці дня спиртне здавалося їм таким же обов'язковим, як їжа чи вода. Лише так вони могли відсунути межі виснажливої напруги, що пульсувала в їхніх скронях. У такі години вони схилялися до протилежності тривоги. На якийсь час потайки вони ставали мегаломаніяками. Фантазували про все, що змінять в Імперії, коли встановлять у ній свій порядок Майбутнє було сповнене піщаних замісів, туманних перспектив знищувати й відбудовувати за власною волею.
— Ми заборонимо дитячі шлюби, — заявила Жинь. — Сватання стане незаконним, доки обом сторонам не виповниться хоча б шістнадцять. Освіту зробимо обов'язковою. І, вочевидь, нам знадобляться офіцерські школи...
— Хочеш відновити Сінеґард? — запитала Венка.
— Не в Сінеґарді, — сказав Кітай. — Там забагато історії. Ми збудуємо нову школу десь південніше. А ще переглянемо навчальну програму: більший наголос на стратегії, лінгвістиці, менший — на бою...
— Ми не можемо позбутися бою, — сказала Венка.