— Ми можемо позбутися бою в тому вигляді, в якому його викладав Дзюнь, — зауважила Жинь. — Бойовим мистецтвам місце не на полі, а на сцені. Слід викладати, зважаючи на сучасні методи ведення війни. Артилерія — аркебузи, гармати, повний ряд...
— Я хочу відділення дирижаблів, — сказала Венка.
— Тоді ми тобі його організуємо, — пообіцяв Кітай.
— Я хочу десяток машин. Усі обладнані новітніми гарматами.
— Як забажаєш.
З плином ночі їхні ідеї завжди переростали зі сміливих до жаданих і навіть абсурдних. Кітай хотів випустити стандартизовані рахівниці, бо кісточки завбільшки з боби приємніше цокотітимуть. Венка прагнула заборонити складні, високі зачіски, яких вимагали від аристократок, оскільки вони надто напружують шию, а також чорні головні убори з лопатями-крильцями, які так полюбляли північні бюрократи. Вона вважала їх бридкими.
Останні пропозиції були дріб'язкові і явно не варті їхнього часу. Але вони все одно були в захваті й висловлювали ідеї, немовби мали силу втілити їх у життя, лише промовивши вголос А потім згадували, що так воно і є, що, в біса, так і є, бо ж тепер країна належить їм і всі мусять робити те, що накажуть вони.
— Хочу безкоштовного навчання в усіх гуманітарних академіях, — сказала Жинь.
— А я хочу, щоб за примус до сексу карали кастрацією, — сказала Венка.
— А я хочу, щоб з кожного давнього тексту в архівах зробили безліч копій, які потім розіслали до всіх найкращих університетів, щоб запобігти знищенню знання, — сказав Кітай.
І вони могли все це отримати. Бо ж, бляха, тепер вони головні хоч яким неймовірним це здавалося, вони сидять на троні Арлона, і їхнє слово — закон.
— Я — сила творення, — пробурмотіла Жинь, дивлячись у стелю й спостерігаючи за її кружлянням. Соргове вино Вейсжі горіло кисло-солодким присмаком на язику, хотілося хильнути ще просто для того, щоб відчути, як пектиме всередині. — Я — кінець і початок Світ — це полотно, і я тримаю пензель. Я — бог.
Але неминуче приходив ранок, а з ним і гострий головний біль похмілля. Поверталися виснаження, роздратування й дедалі більший відчай від спроб полагодити країну, яка більшу частину своєї історії була у війні.
Всі успіхи, яких вони досягай в Арлоні, ніби постійно перекреслювалися поганими новинами з інших регіонів. Зростала кількість бандитських нападів. Епідемії розгоралися все дужче. Вакуум влади з'являвся по всіх південно-східних провінціях, завойованих армією Жинь, а оскільки їй бракувало людей, щоб розмістити по всій території імперії та зміцнити свій режим, формувалися десятки «кишень» із місцевими повстаннями, які рано чи пізно доведеться придушувати.
Найбільшою проблемою була їжа. Вони сперечалися про це у воєнній кімнаті. Скорочення запасів зерна було темою кожного офіційного листа, який вони отримували з віддалених міст, і причиною майже кожного заколоту, який загони Жинь мусили придушити. Досі Арлон годували регулярні поставки призахідницьких припасів, а тепер їх не стало.
Навіть Кітай не міг знайти рішення. Жодні хитромудрі витівки, дипломатія чи продумана реорганізація не могли приховати того, що зерна нема де взяти.
Моаґ, яка була найліпшим варіантом Жинь, відповіла коротким листом, спопеливши їхні надії.
«Не вийде, мала спірлійко, — писала вона. — Я не зможу дістати тобі стільки зерна за такий короткий проміжок часу. І арлонські скарби зараз не надто цінуються на ринку. По-перше, їх важко провезти, оминувши ембарго, адже надто очевидно, що вони нікарські. По-друге, артефакти родини Їнь суттєво втратили в ціні. Ти ж розумієш чому. Шукай, я переконана, ти знайдеш щось, чого вони хочуть».
Противагою неминучому голоду було те, що кількість добровольців зростала, оскільки лише рекрути гарантовано отримували дворазове харчування. Але знов-таки, коли про це стало всюди відомо, навколо казарм почали спалахувати бійки й протести через таку несправедливість.
Жинь збагнула, що це страшенно влучна метафора її розладу з містом. Бо чому ж армії не бути в пріоритеті? Міць їхньої оборони — ключовий чинник, тепер більше, ніж будь-коли, то ж чому ніхто цього не розуміє?
Кожна безкінечна нарада, кожна затягнута розмова про те, як прогодувати місто, вселяла в них дедалі більшу зневіру, бо Жинь не могла позбутися відчуття, що все це просто відволікання. Що вона гає час, намагаючись відновити розбиту країну, а все вказує на те, що їй варто зосередитися на прагненні перемогти.
Вона була так близько до кінця, що майже відчувала його смак.
Ще одна кампанія. Ще одна битва. А потім лишиться тільки вона, сидітиме на троні півдня й почне перебудовувати пошматовану країну на власний розсуд.
Але це були не лише її особисті амбіції. Йшлося про загрозу, про вічну загрозу, ще страхітливішу за голод, але чомусь інші цього не розуміли.
Призахідники повернуться.
А чому б і ні? І чому їм не завдати удару зараз, коли вони знають, що новостворений режим Жинь іще такий хисткий? На місці призахідників Жинь викликала б додаткові дирижаблі і якомога швидше почала б контрнаступ, перш ніж Нікань відбудує свою армію.
Жинь не мала артилерії, здатної збити дирижабль. У неї лишилася половина солдатів від початкової кількості, бо ж Чолан і його люди повернулися до провінції Собаки. У неї не було шаманів для наступу: Тріади не стало, Дулінь і Піпадзі загинули. Щоб зупинити захід, у неї не було нічого, крім вогню, і вона не знала, чи самої її для цього вистачить.
Їй снилися дирижаблі: рокітлива орда, що затуляє собою небо, так багато, що й не злічити. Вони на повній швидкості прямували до нікарських берегів, кружляли над нею. Жинь бачила обличчя пілотів: однаково бліді, демонічні блакитні очі, що сміялися з неї, коли вона спрямовувала в їхній бік гармати.
І перш ніж вона здіймала руки до неба, вони відкривали вогонь. Світ вибухав розкиданим ґрунтом і помаранчевим полум'ям. І попри всю напускну хоробрість, вона могла лише схилити коліна до землі, обхопити руками голову і сподіватися, що смерть буде швидкою.
— Жинь, — Кітай потрусив її за плече, — Прокинься.
Вона відчула в роті смак крові Прикусила язика? Жинь повернулася на бік, сплюнула і скривилася від багряних бризок на постій.
— Що? — запитала вона, раптом злякавшись. — Це була..
— Нічого не сталося, — сказав Кітай. А потім відтягнув нижню губу. У нього в роті виднілися запалені рубці. — Але ти робиш мені боляче.
— Боги, — її шпигонула провина. — Вибач.
Усе гаразд, — Кітай потер щоку й позіхнув. — Просто... спробуй знову заснути.
Жинь раптом збагнула, який він страшенно втомлений, який зіщулений і слабкий і як сильно це відрізняється від упевненої, владної особистості, якою він стає вдень.
Це її налякало. Це було наче фізичний доказ того, що все це зрештою просто фарс Вони — ошуканці на троні, які вдають обізнаних керівників, а перемога вислизає крізь пальці.
Імперія розпадається. Їхні люди голодують. Призахідники повернуться, і нема чим їх зупинити.
Вона потяглася до його пальців:
— Кітаю.
Він стиснув її долоню в своїй. Такий юний. Такий наляканий.
— Розумію.
Але найгіршим було те, що листи не припиняли надходити. Вони були невблаганні. Вочевидь, Неджа намагався вести психологічну війну, просто закидаючи їх сувоями Вони з'являлися біля їхніх кімнат. Якимось чином вони опинялися серед доповідей розвідників. Листи приносили з їжею. Жинь так часто змінювала слуг на кухні, що якість їжі тепер була вкрай низькою, але опівдні кожного дня сувій неминуче з'являвся, підсунутий під її миску з вівсянкою.
Одного ранку лист опинився в неї на подушці, й Жинь негайно почала полювання на посланця. Але навіть ретельний обшук усіх казарм не дав результату. Зрештою вона перестала позбуватися підозрюваних, бо це вимагало заміни майже всього особового складу, натомість вирішила рвати і спалювати Неджині сувої.
Але лише після того, як читала їх. Вона завжди спершу мусила їх прочитати Жинь знала, що насправді їй варто палити їх одразу, розуміла, що читати їх означає грати в його гру. Але нічого не могла з собою вдіяти Вона мусила знати те, що відомо йому.