Їй ніколи не вдавалося до кінця осягнути тональність листів. Іноді вони бували глузливі й зверхні: Неджа знав, що їй бракує навичок адміністрування, і помітно цим тішився. А іноді листи були щиро помічними.
Лао Хо — гарний кандидат для керівництва оподаткуванням регіонів, якщо ти ще не кинула його до в'язниці. І перекажи Кітаю: якщо йому кортить перебудувати систему зберігання давніх анналів у бібліотеці, ми розставили їх так не без причини. Перші цифри означають відносну важливість, а не довжину сувою. Хай не переплутає.
Він постійно метався між глузуваннями і точною, важливою інформацією. Жинь ніяк не могла збагнути, що ж він задумав. Невже просто грається з нею? Якщо так, то це працювало: глузування множили її розчарування, змушували її лютувати, бо ж, виходить, їхні помилки такі очевидні, що їх можна розгледіти навіть з іншого боку протоки. А поради завдавали ще більшої муки, бо вона не знала, чи сприймати їх як вартісні, й багато часу витрачала на обмірковування Неджиних зауваг, намагаючись розгадати приховані мотиви. І в результаті робила менше, ніж якби взагалі їх не читала.
Свої листи він завжди завершував однаковою пропозицією: «Сядьмо за стіл перемовин. Призахідники завжди вирощують зернові в надлишку: вони мають машини, які займаються цим замість них. У них є харчі для допомоги. Просто зроби декілька поступок, і отримаєш продовольство».
Це ніколи не здавалося Жинь навіть трохи привабливим. Що більше листів вона отримувала, то поблажливішими вони ставали.
«Лиши зерно собі, — хотіла вона відписати. — Я радше повішусь, аніж дозволю тобі мене годувати Радше помру з голоду, аніж візьму щось із твоїх рук».
Але вона придушувала в собі це бажання. Якщо вона відправить Неджі хоч якусь відповідь, він знатиме, що вона читає його послання.
Але, схоже, він все одно про це знав. Кожний лист був до лячного обізнаний Він так чітко визначав, над якими саме проблемами вони б'ються в той час, ніби стояв позаду них у воєнній кімнаті Жинь розуміла, що він просто намагається звести її з глузду, але це діяло. Вона вже не почувалася в безпеці у власній кімнаті Не могла відпочивати їм з Кітаєм довелося знову почати спати позмінно, охороняючи одне одного в ліжку, інакше її тривожність ставала занадто сильною й вона не могла зімкнути очей. Жинь було важко зосередитися, хоч куди вона йшла: вона була надто заклопотана роззиранням, шукаючи шпигунів або найманців. Вона почала просиджувати цілими днями у воєнній кімнаті, бо лише там почувалася в безпеці, з єдиним вікном на третьому поверсі та єдиним входом, який охороняли десятеро відібраних солдатів.
— Припини їх читати, — сказала Венка.
Жинь не зводила очей з останнього послання, витріщаючись на написане, аж доки знаки мовби відпечаталися під її повіками, неначе вона могла розшифрувати наміри Неджі, якщо достатньо довго дивитиметься на його лист.
Поклади його, Жинь. Він просто знущається з тебе.
Зовсім ні, — зауважила Жинь. — Поглянь. Він знає, що ми намагались отримати контрабандне зерно через Моаґ. Він знає..
— Ну звісно ж, знає, — відповіла Венка. — Це очевидно, бо які ще варіанти нам лишаються? Ти дозволяєш йому перемагати тим, що читаєш його писанину. Він просто збиткується з тебе, бо змушений жити на острові бозна-де і тільки й може, що тупотіти ногами, аби привернути увагу.
— «Тупотіти ногами, аби привернути увагу», — Жинь опустила сувій. — Яка цікава фраза.
Запала ніякова мовчанка Кітай підвів очі від стосу торговельних звітів і здійняв брови.
Венка кліпнула.
— Що?
Якийсь час Жинь просто витріщалася на неї з порожнім виразом на обличчі, поки її розум нестямно формулював висновок, якого вона щойно дійшла.
Все зійшлося. Вона хвилину тому прочитала ці самі слова в Неджиному листі. Вони впали їй в око: «Ти думаєш, що я просто тупочу ногами, аби привернути увагу, але поглянь на важелі впливу і збагнеш, що я маю рацію». Цієї фрази не було в жодному з попередніх листів Неджі, вона запам'ятала б. А Венка ще не читала того, який вона тримає в руках, хіба що...
Хіба що.
У кімнаті немов потемнішало. Жинь примружилась:
— А звідки ти дізналася, що Неджа зібрався розмістити війська в Сюджоу?
У Венки запульсувала жилка на горлі:
— Про що це ти?
— Відповідай на запитання.
— Я ж казала: ми перехопили їхніх посланців...
— Тобі це дуже добре вдається, — відповіла Жинь.
Вона бачила, як працюють м'язи на Венчиному обличчі, ніби та не може вирішити, чи всміхатися, сприйнявши це за комплімент. Венка налякана. Чи означає це, що вона бреше? Певно, що так, бо інакше чому б їй боятися?
— Скажи-но мені ось що, — Жинь підвелася. — Як, по-твоєму, Неджа дізнався, що ми намагалися дістатися до Тріади?
Якусь мить Венка просто безгучно розтуляла і стуляла рота.
— Не розумію.
— А я думаю, що чудово розумієш, — Жинь підступила до неї. У вухах дзвеніло. Її голос стих до шепоту. — Тобі відомо, скільки людей знали про той план? П'ятеро. Я, Кітай, майстер Дзян, Зміївна і ти.
Венка позадкувала:
— Я не знаю, що ти...
— Жинь, — втрутився Кітай. — Не роби цього. Обговорімо все.
Жинь не звернула на нього уваги:
— У мене є ще одне запитання. — Вона не дасть Венці можливості зібратися з думками й вигадати собі виправдання. Їй хотілося озвучити всі підозри разом, щоб вибудовувати звинувачення зусібіч, і хай Венка зламається від тиску. — Чому ти не повідомила нам, що Неджа збирається розбомбити Тікані?
Венка вражено глянула на неї:
— А яким бісом я мала про це дізнатися?
— Ти змусила нас думати, що коли ми візьмемо Вулик, то будемо в безпеці. Ти сказала мені, що Неджа навіть не наблизився до того, щоб ударити по півдню. Сказала, він хворий.
— Бо так і було! — голос Венки повищав на декілька октаві. — Усі тільки про це й пліткували, я цього не вигадувала...
Кітай стиснув Жинь за лікоть:
— Досить...
Жинь висмикнула руку.
— І все ж за два тижні він опинився в Тікані, дивовижним чином видужалий. Скажи-но, Венко, чому тобі зберегли життя в Ковадлі? Південна армія була в облозі кілька місяців, але чудово все пережила Чому?
Щоки Венки побіліли, мов стіна.
— Маячня.
— Відповідай на запитання.
— Ти думаєш, що я шпигунка? Я?
Чому ти тієї ночі покинула Арлон? — наполягала Жинь.
Венка здійняла руки:
— Якої ще ночі?
В Арлоні. Коли ми втекли. Ми всі мали на це причини, ми всі тікали, щоб зберегти собі життя. Всі, крім тебе. Тебе ніхто не переслідував. Чому ж ти пішла?
— Ти що, бляха, знущаєшся?! — випалила Венка. — Я пішла заради тебе!
— І навіщо ж? — гнула своєї Жинь. Тепер усе було так очевидно, усе сходилося. Раптова зміна поглядів Венки, неправдоподібність її мотивації — суперечності були такі разючі, що Жинь вразило, як вона не помічала їх раніше. — Я тобі ніколи не подобалась. У Сінеґарді ти мене ненавиділа. Ти думала, що я брудношкіре сміття. Ти вважала брудношкірим сміттям усіх південців. Що ж змусило тебе передумати?
— Та ти офігенна! — виплюнула Венка.
— Ні, офігенно те, що сінеґардська аристократка вирішує ризикнути головою заради південних повстанців. Як довго це триває? Чи ти від початку звітуєш Неджі?
Кітай грюкнув кулаком по столу:
— Жинь, бляха, стули пельку!
Жинь була така приголомшена його запальністю, що мимоволі замовкла.
— Ти виснажена, — Кітай висмикнув сувій з її руки і почав несамовито дерти його на крихітні, а потім ще менші клаптики. — Більше ти їх не читатимеш. Ти даєш Неджі точнісінько те, чого він бажає...