— Або просто знайшла його крота, — сказала Жинь.
— Не будь смішною! — випалив Кітай.
— Ти читав сувій, Кітаю, ти бачив ті слова..
— Це просто, сука, мовний зворот... — почала була Венка.
— Зворот, який уживаєш лише ти, — Жинь тицьнула в неї пальцем. — Бо це ж ти написала, так? Ти весь час писала ці листи, сміялася з нас, спостерігаючи, як ми пітніємо...
— Та ти здуріла.
— О, я впевнена, що саме це ти й хотіла, щоб я думала, — різко відказала Жинь. — Ви з Неджею...
Раптом вираз обличчя Венки змінився:
— Лягай.
А потім вона стрибнула на Жинь, простягнувши руки їй до талії, немовби хотіла повалити її на землю.
Жинь не встигла осягнути почуте. Вона побачила наближення Венки, і перед очима стала червона пелена, замикаючи її в бойовій реакції, завдяки якій вона досі виживала, і замість того щоб викрутитись і пригнутися до землі, вона схопила Венку за плечі й змусила стати навколішки.
Згодом вона мордувала себе роздумами, чи це була її провина Вона перебирала список усього, що мала б зробити. Мала б збагнути, що останні слова Венки — попередження, а не погроза. Мала б помітити, що Венка неозброєна і що її руки тягнуться не до голови чи шиї, як було б, якби Венка справді хотіла їй нашкодити. Мала б побачити на обличчі Венки страх, а не гнів.
Мала б зрозуміти, що Венка намагається врятувати їй життя.
Але тієї миті вона була переконана, що Венка — зрадниця, що Венка напала на неї, і не помітила арбалетного шворня у Венчиній шиї, аж доки вони обидві не завалилися на підлогу. Доки не обпалила їй плечі. Доки не зрозуміла, що Венка смикається, але не підводиться.
Жинь запізно побачила постать у вікні.
Ще один шворінь просвистів у повітрі. Жинь стежила за ним поглядом, безпорадна й налякана, але стрілець промахнувся в Кітая на метр. Кітай пірнув під стіл, а шворінь вгризся в одвірок.
Жинь виставила долоню до вікна Заревло полум'я, скло вибухнуло. Крізь заграву вона побачила постать у темному, яка сторчма полетіла додолу.
Жинь вибралася з-під тіла Венки й кинулася до вікна Найманець приземлився на три поверхи нижче. Він не ворушився. Жинь було байдуже. Вона спрямувала руку вниз, і потік полум'я рвонув до землі, спрагло облизуючи труп.
Вона ущільнила полум'я, змусила його горіти так гаряче, як тільки могла, аж доки вже не бачила тіла, лише густі, скаламучені хвилі помаранчевого під мерехтливим повітрям. Вона не хотіла зберігати тіло найманця. Знала, хто його підіслав: або Неджа, або Сіре товариство, або ж вони діяли разом. Не таємниця, тож від допиту вона не отримала б нічого корисного. Було б розважливо бодай спробувати, але тієї миті вона лише хотіла дивитися, як щось горить.
Розділ 33
Наступного ранку Південна армія вирушила до Тікані.
Жинь не могла правити з провінції Дракона. Це мало стати очевидним ще від початку: то не її батьківщина, вона не знає внутрішнього устрою міста і не має підтримки місцевого населення. В Арлоні вона була чужоземкою, яка боролася зі столітніми упередженнями проти південців. Смерть Венки стала останньою краплею — доказом того, що якщо Жинь хотіла утвердити своє правління, то мусить робити це з дому.
У долині зібрався невеликий натовп цивільних, щоб подивитися, як ітимуть колони. З їхніх похмурих виразів Жинь не розуміла, чи вони проводжали Південну армію з поваги, тішилися, дивлячись їм у спини, а чи просто боялися, що вона забирає з собою їхню їжу.
У місті вона лишила мінімальні сили — всього триста людей, найбільше, що могла собі дозволити, щоб підтримувати окупацію. Ймовірно, їм це не вдасться. Арлон міг не витримати невимовного браку ресурсів, його мешканці могли масово емігрувати або ж скинути південні загони в повстанні. Байдуже. Арлон — невелика втрата. Колись це місто належатиме їй по-справжньому, вільне від розбіжностей поглядів, позбавлене скарбів і перетворене на покірний, смиренний ресурсний вузол для її режиму.
Але спершу треба навести лад на півдні.
Жинь зосередилася на Тікані, на поверненні додому, і намагалася не думати про те, що їхній відхід схожий на поразку.
Значну частину шляху вони з Кітаєм здолали в мовчанні. Нічого було обговорювати. На четвертий день вони вичерпали всі теми про те, які ресурси в них лишилися, скільки людей вони мають і яку основу їм треба збудувати в Тікані, щоб підготувати військо, здатне взяти захід. Усе інше на цьому етані було порожніми балачками.
Про Венку говорити не виходило. Вони намагались, але, розтуляючи рота, не могли вимовити й слова, нічого, крім важкої докірливої тиші. Кітай вважав, що смерть Венки її виправдала. Жинь досі була переконана, що Венка могла бути інформаторкою, але було безліч інших варіантів. Венка не єдина мала доступ до інформації, на яку натякав Неджа. Деякі молодші офіцери запросто могли передавати розвіддані в Республіку під час їхнього походу. Після смерті Венки сувої перестали надходити, але це могло бути пов'язане виключно з тим, що вони пішли з Арлона Венка лишилася загадкою, зрадницею і союзницею водночас, і лише так Жинь могла її пам'ятати.
Їй не хотілося знати правду. Навіть розмірковувати про це. Жинь просто не хотіла надто довго думати про Венку, бо тоді в її грудях починав прокручуватись і пульсувати невидимий ніж, а легені стискалися так, немовби вона під водою. Розгублений, докірливий вираз на обличчі Венки часом зринав у пам'яті, але Жинь не дозволяла йому затримуватися, бо починала тонути, і позбутися цього відчуття могла, лише випаливши його зсередини.
Значно легше було зосередитися на гніві Крізь спантеличену скорботу чітко пробивалась одна-єдина думка: бій ще не скінчився. Призахідна республіка хоче її смерті і вже йде по неї.
Жинь уже не мріяла про смерть Неджі. Тепер це прагнення здавалося їй таким дріб'язковим, а думка про його поламане тіло вже зовсім не тішила Вона мала шанс знищити його і не скористалася ним.
Ні, Неджа їй не ворог, а лише одна з численних маріонеток. Тепер Жинь збагнула, що її війна не громадянська, а світова. І якщо вона хоче миру — справжнього, тривалого, — то мусить покінчити із заходом.
За два тижні дорога до Тікані перетворилася на мозаїку людських страждань.
Жинь не знала, чого очікувала, коли входила на південь. Точно не радісних криків звільнених — вона була не настільки наївною. Вона знала, що на ній лежить відповідальність за зруйновані міста, понівечені роками постійної війни. Знала, що зрештою їй таки доведеться зіткнутися з проблемами масового переселення, занепаду сільського господарства, голодом і бандитизмом, але відсувала їх на задній план свідомості, вважаючи значно нагальнішою проблему неминучого нападу призахідників.
Але коли вони побачили все на власні очі, ігнорувати це стало значно важче.
Південна армія тільки-но перетнула кордон провінції Півня, коли біля дороги їх почали зустрічати прохачі. Схоже, селами розлетілися чутки про повернення Жинь, і коли її колона ввійшла в саме серце півдня, всюди почали з'являтися величезні натовпи.
Але в цій мандрівці Жинь не зустріла тих, хто вітав її. Натомість вона на власні очі побачила наслідки своєї громадянської війни.
Перше зіткнення з голодом приголомшило. Вона бачила тіла майже всіх видів пошкоджень: обгорілі, розчленовані, розсічені, роздуті. Але ще ніколи не була свідком такого страшного голоду. Тіла, що підходили до її фургону, — живі тіла, вражено збагнула вона — були витягнуті й непропорційні, радше схожі на недолугу дитячу замальовку людської анатомії, аніж на будь-яке людське тіло, яке їй випадало бачити. Їхні долоні і стопи були набряклі, немов грейпфрути, звисаючи неправдоподібними опухлостями з кінцівок завтовшки з дрючок Багатьом несила було йти, і вони повзли й перекочувалися до фургона Жинь повільним, страхітливим поступом, який змушував її горіти від сорому.
— Зупинися! — наказала вона візникові.
Той стурбовано глянув на натовп:
— Генерале...
— Я сказала зупинися.