Він смикнув віжки, зупиняючи коней. Жинь вилізла з фургона.
Вихудлі цивільні почали збиратися навколо неї. Вона відчула раптовий спалах страху: їх було так багато, а їхні обличчя здавалися такими неприродно порожніми й були так сильно обліплені брудом, що люди скидалися на почвар, — але швидко відтіснила його вглиб свідомості. Це не почвари, а її народ. Вони страждають через її війну. І потребують її допомоги.
— Ось, — сказала вона, витягуючи з кишені смужку в'яленого м'яса.
Озираючись назад, вона мала б розуміти, як нерозумно пропонувати їжу натовпу голодних людей, якщо харчу в неї замало, щоб нагодувати всіх.
Вона не думала Бачила стражденний, гризучий голод і хотіла полегшити його. Вона не очікувала, що вони кинуться бігти, відштовхуючи одне одного на землю, босими ногами ламаючи крихкі кістки, ринувшись уперед. За мить до неї тяглися десятки рук, і вона була така приголомшена, що впустила м'ясо і позадкувала.
Люди накинулися на їжу, немов акули.
Налякана й присоромлена власним жахом, Жинь залізла назад у фургон.
Не ставлячи запитань, візник підхльоснув коней. Фургон смикнуло від швидкого руху. Змучені голодом тіла не пішли слідом.
Із шаленим калатанням у грудях Жинь підтягла коліна до грудей і проковтнула бажання виблювати.
Вона відчула на собі погляд Кітая. Не посміла глянути йому у вічі. Але він був милостивим і нічого не сказав. Коли вони зупинилися того дня на вечерю, їжа смакувала їм, наче попіл.
Юрби прохачів на узбіччі стали щоденним видовищем, коли вони наблизилися до Тікані. Фургони не зупинялися, вони не роздавали їжу в простягнуті руки, бо й у самих запаси харчів були вкрай обмежені. Вони мали якраз вдосталь мішків із зерном і рисом, щоб прогодувати армію три місяці, їм нічим було поділитися. Солдати навчилися крокувати, дивлячись лише вперед, мов і не бачили й не чули прохачів. Але юрби однаково тиснули, простягаючи руки й бурмочучи благання тремтливим шепотінням, бо не мали сил кричати.
На дітей дивитися було найважче, їхні тіла спотворені найбільше. У них були такі роздуті животи, що вони здавалися вагітними, а інші частини тіла зробилися завтовшки з очеретину. Голови гойдалися на тоненьких шиях, немов у дерев'яних іграшок, які Жинь колись бачила на базарі. Єдине, що в них не зсохлося, — очі Прохальні, сумовиті очі виступали з висохлого черепа, ніби, якщо забрати кінцівки, від них лишаться тільки розпачливі погляди.
Поступово завдяки численним розмовам зі змученими голодом селянами, які ще мали сили говорити, Жинь і Кітай склали повну картину того, наскільки серйозний голод охопив південь.
Ішлося не просто про неврожайний рік. Їжі не було зовсім. Першим зникло свіже м'ясо, потім спеції та сіль. Зерна вистачило ще на декілька місяців, а потім голодні селяни перейшли на все, що могло здатися поживним: полову, кору, комах, падло, корінці й дикі трави. Дехто навіть почав виловлювати зелене жабуриння зі ставків заради білків, що містились у водоростях. А дехто вирощував планктон у діжках з власною сечею.
Найгірше було те, що Жинь не могла списати це на жорстокість ворога. Ці жахливі тіла були спотворені не внаслідок тортур. Голод не був провиною солдатів Федерації: крокуючи півднем, вони різали й палили, але не в тому масштабі, щоб спричинити аж такий голод. Причина крилася не в республіканцях чи призахідниках. Виною всьому були лише паскудні, дуже паскудні результати тривалої громадянської війни, того, що сталося, коли вся країна погрузла у втраті робочої сили і масових переселеннях, бо ж безпечно не було ніде.
Усі просто робили все можливе, щоб вижити, а це означало, що ніхто не сіяв. Через пів року не стало чого їсти.
І Жинь не мала що їм дати.
З їхніх обурених поглядів вона знала: їм відомо, що вона притримує харчі для себе. Вона змушувала себе відвертатися. Це було неважко, з огляду на страждання. Для цього вона не потребувала виняткової сили духу. Потрібна була лише постійна, безнадійна відкритість.
Вона вже бачила такий відчай. Пам'ятала, як вони повільно пливли Мужвеєм до Лусаня на «Нещадному», військовому кораблі Вейсжі, споглядаючи біля поруччя натовпи переселенців на болотистих берегах, де колись були їхні села. Вони дивилися, як Воєначальник Дракона — багатий, могутній, впливовий Воєначальник Дракона — пливе, не кинувши їм і срібняка. Тоді бездушність Вейсжі її приголомшила.
А Неджа виправдовував батькове рішення. «Срібло їм не допоможе, — сказав він їй. — Вони нічого не зможуть за нього купити Найкраще, що ми можемо зробити для цих біженців, — це досягти Лусаня і вбити жінку, яка розпалила війну, внаслідок якої вони тут опинилися».
Тоді така логіка здалася їй вкрай холодною і байдужою, безсердечною, порівняно з реальними свідченнями страждань у неї перед очима.
Але тепер, коли Жинь і сама опинилася на місці Вейсжі, вона зрозуміла його міркування. Глибоко вкорінені проблеми не можна розв'язати тимчасовими рішеннями. Вона не може дозволити, щоб кожна схожа на скелет дитина відволікала її, якщо остаточна причина їхніх страждань така очевидна і досі чатує десь там.
Жинь втішала себе і своїх солдатів нагадуванням, що довго так не триватиме. Вона це виправить, уже скоро все виправить. Вона нагадувала собі про це щоразу, коли бачила ще одне вихудле, кістляве обличчя, бо лише так могла стерпіти натовпи південців, які помирають, і не спорожнити свої фургони з харчем.
Просто треба протриматися ще трохи.
Це стало мантрою, єдиним, що могло зміцнити її витримку. Ще трохи, і вона закінчить цю війну. Вона підкорить захід. А потім вони матимуть стільки мішків золотого, сяйливого зерна, скільки захочуть. Матимуть так багато зерна, що давитимуться ним.
— Жинь, — Кітай поштурхав її в плече.
Вона заворушилася:
— Гм-м?
Був білий день, але вона заснула, заколисана ритмічним погойдуванням фургона їхній похід тривав уже чотири тижні, й тепер на останньому відрізку від порожньої монотонності, годин мовчання й урізаного харчування її очі заплющувалися щоразу, коли вона не чергувала.
— Поглянь, — показав він. — Он там.
Вона сіла, потерла очі й примружилася.
На горизонті з'являлися ряди за рядами багрянцю. Спершу їй здалося, що це гра світла, але потім вони під'їхали ближче й стало очевидно, що дивовижне червоне сяйво, яке вкриває поле, — це не відображення сонця на заході, а багатий відтінок цвіту.
Макові квіти буяли скрізь навколо Тікані.
У Жинь відвисла щелепа.
— Що за...
— Фігня, — озвався Кітай. — Люта фігня.
Жинь вистрибнула з фургона й кинулася бігти.
До поля вона дісталася за лічені хвилини. Квіти були вищі за будь-які, що вона бачила, й сягали їй майже пояса. Вона взяла одну квітку в долоню, заплющила очі й глибоко вдихнула.
Безрозсудний захват заполонив чуття.
Вона ще мала ось це. Інше — байдуже. Зрада Венки, її вороги в Арлоні, насильство, що роздирає країну, — ніщо не мало значення. Все інше може зникнути, але вона однаково матиме ці поля, бо зможе обміняти їх у Моаґ. Колись, місяці тому, Моаґ сказала їй, що це і є рідке золото, потрібне їй, щоб отримати призахідницькі ресурси.
Ті поля варті вдесятеро більше, ніж усі скарби Арлона. Ті поля врятують її країну.
Вона впала навколішки, притулившись чолом до колін, і засміялася.
— Не розумію, — Кітай став поруч. — Хто...
— Вони слухали, — пробурмотіла вона. — Вони знали.
Жинь стиснула його руку і підвела до пласких, непоказних обрисів селища на горизонті.
Біля воріт збирався натовп. Вони бачили, що вона вже близько, і вийшли її привітати.
— Я тут, — сказала вона їм.
А потім, оскільки вони не могли її почути з такої відстані, вона випустила полум'я: величезного, хвилеподібного фенікса, який повільно розгорнув крила, переливаючись у блакитному небі, щоб довести: вона повернулася.
Попри всі ймовірності, Тікані вижило. Попри голод і бомбування, чимало мешканців залишилися, значною мірою тому, що їм більше не було куди йти. З плином часу селище стало центром власного вулика, коли жителі з менших зруйнованих сіл переходили з пожитками й припасами, завантаженими на вози, оселитися в сусідньому, і те розросталося до розмірів містечка. Голод не вдарив по Тікані так, як по інших частинах Імперії. Під час окупації муґенці запаслися неймовірною кількістю рису, і вцілілі мешканці селища розважливо розподіляли його місяцями.