А ще важливіше, він звідси родом. Ці гори — в його крові. Усе це зчитувалося з його стомленої сутулості і важкого погляду.
Можливо, Жинь і сильніша, але Лю Ґужубай уособлював саму сутність півдня. І якщо вона нашкодить йому, провінція Мавпи розірве її на шматки.
Тож поки що вона мусить шукати компроміс.
— Я чула, що ситуація на півночі змінилася, — сказала вона, силкуючись тримати нейтральний тон. — Ви нічого не хочете мені показати?
— Є трохи новин.
Якщо Ґужубая й здивувала її раптова смиренність, то він не виказав цього. Натомість штовхнув через стіл стос листів:
— Твоя подруга відписала. Ось цей прибув учора.
Жинь схопила першу сторінку й спрагло почала читати рядки, а щойно переглянувши їх, передавала Кітаю. Новини з півночі завжди надходять невеликими спалахами: кілька тижнів може минути взагалі без звісток, а потім вони отримують несподіваний ковток інформації. Південна коаліція мала в Республіці нечисленних шпигунів, більшість із них — дівчата Моаґ. Декілька світлошкірих «Чорних лілій» вирушили до Арлона, ретельно замаскувавши свій акцент, і тепер працювали в чайних крамницях і гральних лігвищах.
Венка також поїхала на північ. Маючи бліде, гарненьке личко і бездоганну сінеґардську вимову, вона чудово вписувалася в товариство аристократів колишньої столиці. Спершу Жинь непокоїлася, що її впізнають, бо ж Венка — зникла донька колишнього міністра фінансів, а це неабияка підстава для розголосу. Але, судячи з листів Венки, вона повністю змінила зовнішність за допомогою перуки і декількох грудок косметики.
«На моє обличчя ніхто не звертає уваги, — написала Венка невдовзі після прибуття в Сінеґард. — Як виявилося, сінеґардські ляльки навдивовижу взаємозамінні».
Тепер у її повідомленнях не було нічого несподіваного. «Вейсжа досі воює за північ. Воєначальники та їхні наступники мруть як мухи. Довго не протримаються, вони вже на межі. Міста в облозі Вейсжа перетворив на табори смерті. Невдовзі все скінчиться».
Це були не новини, а запізніле підтвердження того, ідо вони знали давно. Призахідники Вейсжі спустошували країну на дирижаблях, лишаючи вирви й перетворюючи селища на розбомблене пекло.
— Є згадки про те, ідо Вейсжа прямує на південь? — запитала Жинь у Ґужубая.
— Поки ні. У тебе в руках усе, що ми маємо.
— Тоді на нас не звертають уваги, — сказала вона.
— А отже, нам поки щастить, — зауважив Кітай. — Проте де справа часу.
Велика демократія Воєначальника Дракона Їнь Вейсжі, демократія, заради якої він розграбував міста й зробив Мужвей багряним від крові, так і не утвердилася. Вейсжа цього й не планував. Через лічені дні після поразки імперського флоту в Арлоні він убив Воєначальників Кабана й Півня і оголосив себе одноосібним президентом Нікарської республіки.
Але він не мав країни, щоб правити. Чимало колишніх офіцерів Міліції, зокрема й не останній серед них, колишній улюбленець Імператриці генерал Дзюнь Ложань, уникнули зачистки в Арлоні й утекли на північ, до провінції Тигра А тепер об'єднані сили решток Міліції майже стали для призахідників викликом.
Майже. З кожним новим звітом, який діставався Жуйдзіня, ставало зрозуміло, що Республіка поширює свій вплив усе далі й далі на північ. А це означало, що в Жинь не так багато часу. Південна коаліція — лише одне повстання з багатьох. Наразі у Вейсжі руки зв'язані заворушеннями Дзюня, вже не кажучи про банди, які одразу після закінчення війни заповнили вакуум влади на місцях. Але так лишатиметься недовго. Дзюнь не міг сподіватися розбити війська Вейсжі, принаймні поки за ними стояли призахідницькі дирижаблі й тисячі призахідницьких солдатів з аркебузами нашпиговували армію Дзюня кулями.
Жинь була вдячна за те, що Дзюнь виграв для них таку тривалу відстрочку. Але рано чи пізно Вейсжа зверне увагу й на південь. Мусить звернути, принаймні поки Жинь жива. Розплата неминуча. І коли прийде час, Жинь хотіла мати змогу наступати.
— Ви знаєте мою думку про це, — сказала вона Ґужубаю.
— Так, Жунінь, знаю. — Він дивився на неї, як втомлений батько — на неслухняну дитину. — І знову ж таки, я кажу тобі...
— Ми тут помремо. Якщо не підемо її наступ зараз, то це зробить Неджа Нам треба заскочити його зненацька і просто зараз...
— Я не єдиний, кого ти мусиш переконати. Ніхто з Південної коаліції не хоче опинитися під ударом. Ці гори — їхній дім. І коли приходять вовки, ти захищаєш те, що всередині, за стінами.
— Це дім лише для частини з вас.
Він стенув плечима:
— Ти вільна йти куди забажаєш.
Він міг так блефувати. Бо знав, що йти їй нікуди.
У Жинь роздулися ніздрі:
— Нам треба бодай обговорити це, Ґужубаю...
— Обговоримо на нараді, — з його тону було чітко зрозуміло, що зустріч завершено. — Ти знову можеш озвучити свої аргументи для інших, коли бажаєш. Хоча, якщо відверто, це починає трохи набридати.
— Я й далі про це говоритиму, доки хтось не почує, — випалила Жинь.
— Як хочеш, — відповів Ґужубай. — Ти так любиш ускладнювати.
Кітай знову штурхнув її під столом якраз за мить до того, як вони підвелися, щоб піти.
— Я знаю, — пробурмотіла Жинь. — Знаю.
Коли вона підійшла до дверей, частинка її серця обірвалася. Вона воліла б, щоб Ґужубай сказав «так». Вона намагалася співпрацювати. Їй несила було терпіти те, що сперечається тільки вона Жинь і справді хотіла працювати з коаліцією. Усе було б значно простіше, якби він сказав «так».
Але якщо він не збирається ворушитися, тоді вона його змусить.
Вечеря минула швидко. Жинь і Кітай спорожнили свої миски за лічені секунди. Не тому, що були голодні. Якщо вони бездумно з'їдали свої порції, так легше ігнорувати цвіль, якою рясніли овочі, і крихітних личинок, що звивалися навколо рису. З кожним поверненням Жинь до Жуйдзіня їжа в спільних їдальнях гіршала Зрештою кухарі перестали виловлювати комах з діжок, підбадьорюючи всіх розмовами, що в них містяться страшенно необхідні поживні речовини. Тепер Жинь регулярно їла мурашкову вівсянку, і їй завжди доводилося стримувати блювотний рефлекс перед тим, як скуштувати страву.
Гнити не почав лише корінь шаню — крохмальний білий батат, що з кожним ковтком липнув до горлянки, наче клей. Бульби шаню мали виняткову стійкість до морозу й росли на гірських схилах чи не скрізь. Певний час вони навіть подобалися Жинь: корінь поживний, його легко готувати, він має солодкий присмак свіжоспеченого хліба.
Але це було давно. Відтоді смак сирого, смаженого, товченого й приготованого на пару шаню так остогид Жинь, що її млоїло навіть від самого запаху. Але це єдиний поживний продукт, який вона могла отримати. Тож вона змушувала себе його їсти.
Доївши, Жинь підвелась і підготувалася провідати ватажка бандитів Ma Лєня.
Кітай хотів був піти з нею, але вона похитала головою:
— Я можу зробити це сама. Тобі не обов'язково це бачити.
Він не став сперечатися. Вона знала, що він не хоче йти.
— Добре. Ліки у тебе?
— У передній кишені.
— І ти впевнена, що...
— Будь ласка, не треба, — перебила вона — Ми безліч разів про це говорили. У тебе є кращий варіант?
Кітай зітхнув:
— Просто зроби це швидко. Не зволікай.
— І чого б я зволікала?
— Жинь.
— Добре, — вона поплескала Кітая по плечу й закрокувала до лісу.
Ma Лєнь облаштував собі помешкання в печері неподалік північного периметра Жуйдзіня. Для Жинь мало б бути майже неможливо наблизитися до його житла, не спіймавши в горлянку щонайменше трьох кинджалів, але останніми днями охоронці Ma Лєня змінили думку про те, кому варто бути відданими. Жоден не дивився їй у вічі.
Дружина і донька Ma Лєня сиділи біля входу до печери. Забачивши Жинь, вони підвелися, їхні очі були широко розплющені від страху і відчаю.
«Вони вже знають», — подумала Жинь. Дійшли чутки. Або хтось із вояків, можливо й сам Джудень, уже повідомив їм про те, що станеться, намагаючись урятувати їм життя.