Жинь де-факто дізналася від місцевої влади, що рішення посіяти опіум було ухвалене після Неджиного бомбування. Зернові не надто добре росли в провінції Тікані, на відміну від опіумних квітів, а мак у такій кількості в країні, де всім потрібен рятунок від болю, — на вагу золота.
Вони знали, що вона повернеться. Знали, що їй знадобиться важіль впливу. Від Тікані найменше з-поміж усіх місць можна було чекати, що воно не втратить віри й поставить своє майбутнє на перемогу Жинь.
Тепер вона стояла перед гуртом селян на міській площі — кількома тисячами худорлявих облич, які передавали їй ключі до останнього етапу війни, — й любила їх аж до сліз.
— Перемога в цій війні — за нами, — мовила вона.
Жинь споглядала море облич, оцінювала їхню реакцію. У горлі пересохло. Вона відкашлялась, але грудка нікуди не зникла, важко тиснучи на підготовлені слова.
— Юний маршал утік, і то не абикуди, а на Мертвий острів, — промовила вона. — Він знає, що на нікарських землях більше не буде в безпеці. Консорціум втратив віру в Республіку і за крок до того, щоб повністю відступити. Нам лише потрібно дати їм останній поштовх до цього. Ми просто... просто маємо протриматися ще трохи.
Вона мимовільно зглитнула, а потім закашлялася. Її слова пливли, ніякові й невпевнені, в сухому повітрі.
Вона нервувалася. Чому так сильно? У цьому не було нічого нового. Вона вже виступала перед громадами. Викрикувала образи про Вейсжу й Республіку під схвальні крики тисяч людей. Колись вона довела натовп до такого шаленства, що він розірвав людину голіруч, і тоді слова зривалися з язика так легко.
Але в Тікані навіть повітря здавалось інакшим, не зарядженим п'янким захватом бою чи ненависті, а мертвим від виснаження.
Вона кліпнула. Це неправильно. Вона повернулася додому, зверталася до людей, які пішли за нею до пекла і назад, до селян, які заради неї перетворили поля на багрянець. Заради неї. Вони вважали її божеством. Обожнювали її. Заради них вона винищила муґенців, заради них підкорила Арлон.
Але чому ж тоді вона почувається такою ошуканкою?
Вона знову відкашлялася. Спробувала вкласти в свої слова трохи сили:
— Ця війна...
Хтось із натовпу перебив її криком:
— Я думав, ми перемогли в цій війні!
Приголомшена, Жинь замовкла. Раніше її не перебивали.
Вона ковзала поглядом по площі і не могла знайти джерело голосу. Він міг належати будь-кому з цих облич — усі вони були однаково черстві, однаково обурені. Здавалося, вони погоджувалися з мовцем.
Вона відчула раптовий спалах нетерплячки. Невже вони не усвідомлюють загрози? Невже їх тут не було, коли Неджа скинув сотні тонн вибухівки на неозброєних цивільних, які лише святкували?
— Перемир'я немає, — сказала вона. — Призахідники досі намагаються мене вбити. Вони спостерігають з небес, чекаючи нашої невдачі й сподіваючись на нагоду розбити нас одним ударом. Те, що станеться далі, буде великим випробуванням для нікарського народу. Якщо ми скористаємося цим шансом, то матимемо майбутнє. Призахідники слабкі, непідготовлені і нажахані тим, що ми зробили в Арлоні. Лише підтримайте мене в цій останній сутичці...
— До біса призахідників! — крикнув інший голос. — Спершу нагодуй нас!
Жинь знала, що гарний лідер не відповідає юрбі. Лідер вищий за якихось там зухвальців, а відповідаючи на такі запитання, вона лише даруватиме їм незаслужене визнання.
Жинь повернулася до того, на чому закінчила, намагаючись висловити думку до кінця:
— Цей опіум стане паливом...
Вона не договорила. Натовп вибухнув галасом. Спершу здалося, що це знову просто зухвальство, але потім почувся брязкіт сталі, а за ним — нова хвиля криків, що гучнішала й розходилася.
— Злазь звідти! — Кітай схопив її за зап'ясток і стягнув зі сцени.
Вона опиралася лише мить, збентежено глянувши на натовп, але люди вже не звертали на неї уваги. Вони всі повернулися до джерела неспокою, що розходилося, наче крапля чорнила у воді, розгортаючись хмарою хаосу, який затягував усіх поблизу.
Кітай смикнув сильніше:
— Тобі треба забратися звідси.
— Зачекай! — Її долоня була гаряча, готова випустити полум'я, хоча Жинь і гадки не мала, що збирається робити. У кого цілитись? У натовп? У свій народ? — Я можу...
— Ти нічим тут не зарадиш, — він квапливо потяг її подалі від заколоту.
Тепер люди кричали. Жинь озирнулася через плече й побачила, як у повітрі блискає зброя, тіла падають, метаються списи, а руків'я мечів вдаряють об незахищену плоть.
— Зараз — нічим, — додав він.
— Та що це за хрінь з ними? — вимогливо запитала Жинь.
Вони відступили до генеральського комплексу, де вона була в безпеці й не на видноті і де їх не могли підслухати, а солдати тим часом закінчували наводити лад на площі. Її приголомшення вивітрилося. Тепер вона була просто зла, розлючена, що її ж люди поводилися, наче безмозкі, невдоволені довбні.
— Вони виснажені, — тихо промовив Кітай. — І голодні. Вони думали, що війна закінчилась і ти повернулася з трофеями. Навіть не підозрювали, що ти збираєшся втягти їх у ще одне протистояння.
— Чому ж усі вважають, що війна скінчилася? — Жинь у розпачі заламувала пальці. — Невже я єдина, хто має очі?
Отак почуваються матері, коли їхні діти починають істерити? З чистої, зараза, невдячності Вона пройшла пекло й повернулася заради них, а їм вистачило мужності стояти, скаржитись і вимагати того, чого вона не може їм дати.
— Призахідники мали рацію! — випалила вона. — Вони довбані вівці Усі.
Не дивно, що Петра вважала нікарців меншовартісними. Тепер Жинь це розуміла. Не дивно, що Тріада правила таким чином, з кривавими ріками й безжальною сталлю. Як ще підбурити маси, якщо не страхом?
Як нікарці можуть бути такими короткозорими? На кону стоять не лише їхні шлунки. Вони опиняться на межі чогось значно більшого, аніж повноцінна вечеря, якщо просто думатимуть, якщо просто об'єднаються заради ще одного ривка. Але вони не розуміють. Як змусити їх зрозуміти?
— Вони не вівці Звичайні люди, Жинь. І вони втомилися страждати. Вони просто хочуть, щоб це скінчилося.
— Я також! І я пропоную їм таку можливість! Чого вони від нас хочуть? — вимогливо поцікавилася вона. — Щоб ми почепили мечі на стінку, відклали щити й чекали, доки нас переб'ють у власних ліжках? Скажи мені, Кітаю, вони справді такі тупі щоб вважати, що призахідники просто розвернуться й дадуть нам спокій?
Спробуй зрозуміти, — спокійно промовив він. — Важко вважати головною загрозою ворога, якого не бачиш.
Жинь пхикнула:
— Якщо для них усе й справді так, то вони не заслуговують на життя.
Не варто було цього говорити. Щойно слова злетіли з язика, вона збагнула, що помилялася. Вона говорила не від гніву, а від паніки, від крижаного страху, що стискав усі нутрощі.
Усе розвалювалося. Тікані мало стати твердинею її опору, базою, з якої вона розпочне останній наступ на захід. Символічно, географічно Тікані та його мешканці були їй рідні. Вона піднялася з цієї багнюки. Вона повернулась і звільнила свою батьківщину. Спершу відбила їх від муґенців, а потім — від Республіки. А тепер, коли вона найбільше потребує їхньої підтримки, їм, ідіотам, закортіло влаштувати заколот.
«Тебе або боятимуться, або любитимуть, — колись сказала їй Дадзі. — Але не дозволяй їм єдиного — зневажати тебе. Тоді нічого не матимеш. Тоді ти програла».
Ні. Ні. Вона притисла долоню до чола, намагаючись сповільнити дихання. Це лише тимчасова заминка, вона ще не програла. Вона спробувала нагадати собі про всі активи, які мала: Моаґ, опіумні поля, чималий резерв військ по всій Імперії, хай навіть їм ще треба пройти підготовку. Вона мала фінансові ресурси всієї країни, просто треба вилучити їх. І в неї ще ж є бог, наймогутніший бог у всій Нікарській імперії.