Чому ж вона почувається так, ніби перебуває за крок від поразки?
Її війська голодують, маса ненавидить її, а серед наближених повно шпигунів, про яких вона не знає. І Неджа глузує з неї на кожному кроці, провертаючи свій ніж там, де болить найдужче. Її режим, хитка споруда, яку вони вибудували в Арлоні, тріщить по швах, і їй бракує сили тримати все вкупі.
— Генерале?
Вона різко обернулася:
— Що?
Помічник був наляканий. Його рот розкрився декілька разів, але звуку так і не було.
— Кажи вже! — випалила Жинь.
Широко розплющені очі кліпнули. У горлі йому забулькотіло. А коли він нарешті заговорив, голос був таким боязким хрипінням, що Жинь змусила його повторити сказане двічі, аж доки нарешті розчула все як слід:
— Поля, генерале. Вони горять.
Жинь знадобилося кілька довгих секунд, щоб збагнути, що вона не спить і що червоні хмари на віддалі, які до нереальності яскраво сяють на тлі безмісячного неба, насправді не ілюзія.
Опіумні поля охопило полум'я.
Жар наростав, поки вона спостерігала, і здіймався зі страхітливою швидкістю. За лічені секунди вогонь перекинувся на всі поля. І Жинь могла лише стояти, широко розплющивши очі й силкуючись осягнути те, що бачила перед собою, — знищення її єдиного козиря.
Немовби в тумані вона чула, як Кітай віддає накази, закликаючи евакуювати всіх із хатин неподалік полів. Краєм ока бачила навколо себе метушливий рух, коли солдати почали діяти, шикуючись вервечкою від джерел, щоб передавати відра з водою.
Вона не могла рухатися. Ноги немовби приросли до землі А навіть якби могла, що зробила б? Ще одне відро з водою не допоможе. Всіх клятих відер у Тікані було б замало. Жар випалив уже понад половину полів, а вода лише здіймалася парою, зливаючись із хмарами диму, що тепер клубочилися на горизонті.
Вона не могла прикликати бога, щоб це зупинити. Фенікс може лише розпалювати полум'я. Але не загасити.
Вона знала, що ті поля не могли спалахнути випадково. Ні, випадкові пожежі починаються з одного джерела, а цей вогонь мав їх декілька — щонайменше три точки загоряння, чий радіус поступово сходився, коли полум'я розгоралося дедалі ширше.
Це зробив Неджа.
Це саботаж, а винні давно зникли в пітьмі.
«Це ти привела їх сюди, — промовив Алтанів голос. — Це ти привела їх у своїй колоні, бо не змогла викорінити шпигунів, і це ти показала їм, куди саме завдати удару».
Хвиля відчаю накрила її з такою силою, що це здалося майже кумедним. Бо звісно ж, бляха, звісно ж, наприкінці, коли все звелося до єдиної надії, вона втратила і її. Це не була несподіванка, а просто кульмінація низки невдач, які почалися з моменту окупації Арлона і закручувалися спіраллю, коли вона й не помічала Раптовий, непередбачуваний поворот колеса фортуни, завдяки якому вона перед тим виборола південь.
Вона не могла зупинити це. Не могла виправити.
Їй лишалося тільки дивитись. І якась хвора, відчайдушна частина її хотіла дивитися, знаходячи порочну радість у тому, як квіти марніли й осипалися попелом, бо тепер їй хотілося перевірити, як далеко зайде безнадія. А ще тому, що руйнування було приємним — безпричинне стирання життя й надії здавалося приємним, навіть якщо надія, що розвіювалася з димом, — її власна.
— Поговори з Республікою, — сказав Кітай.
Вони були самі, вдвох у кабінеті. Усіх помічників і вартових відіслали, щоб ті не чули їхньої розмови. Усім кортіло відповідей, наказів і гарантій, а Жинь нічого не могла їм дати. Спалені поля стали останнім ударом. Тепер Жинь не мала ні плану, ні допомоги і запропонувати своїм людям їй було нічого. Вони з Кітаєм мусять якось це вирішити й не вийдуть з кімнати, доки не знайдуть вихід.
Але, на її подив, першою його пропозицією було здатися.
З того, як він сказав, це здавалося неминучим висновком. Немовби він знав, що так і буде, знав ще місяці тому і лише тепер потурбувався їй про це повідомити.
— Ні, — сказала вона. — Нізащо.
— Жинь, та годі...
— Цього вони й хочуть.
— Звісно, хочуть! Неджа пропонує допомогу харчами. Від початку пропонував. Ми мусимо погодитися.
— Ти працюєш на них? — вимогливо запитала вона.
Він відсахнувся:
— Ні... Що ти...
— Я знала Бляха, я так і знала.
Це пояснювало все: чому він загнав її в болото бездумних, виснажливих завдань в Арлоні, чому постійно відволікав від військового фронту, чому так охоче ігнорував неприховану загрозу в безперервних листах від Неджі.
— Спершу Венка, а тепер і ти? То он воно як?
— Жинь, це...
— Не називай мене божевільною.
— Ти і є божевільна, — випалив він. — Поводишся навіжено. Заткнися на секунду й поглянь у вічі, курва, фактам!
Вона розтулила рота, щоб відповісти, але він перебив її, виставивши перед її обличчям долоню, немовби вона була неслухняною дитиною:
— Ми маємо справу з голодом, не з чимось циклічним, не з чимось, що можемо перечекати, а з найгіршим голодом у сучасній історії. У всій країні не лишилось ні фіга, ні зернини, бо Дадзі отруїла половину півдня, а в центральній частині були заклопотані порятунком власних життів і не обробляли поля. Наші річки розлились, у нас видалася неприродно холодна й суха зима, що зменшила сезон вирощування зернових, а тому тим, хто бодай намагався щось вирощувати, стало вдвічі тяжче.
Коли він говорив, його дихання стало нерівним. Він випльовував слова з такою швидкістю, що Жинь заледве розуміла їх.
— Жодних споруд для зрошування чи контролю повеней. Ніхто не наглядає за зерносховищами, тож якщо вони ще існують, дотепер їх розграбували. У нас немає важелів впливу, немає запасних варіантів, немає грошей, нічого...
— То ми битимемося за це, — сказала вона. — Ми здолаємо їх, а потім заберемо все, що захочемо.
— Це божевілля.
— Божевілля? Божевіллям буде дати їм те, чого вони хочуть. Ми не можемо зупинитися на цьому, ми не можемо просто все віддати їм, ми не можемо дозволити їм перемогти...
— Заткнися! — крикнув він. — Ти хоч себе чуєш?
— А ти себе? Ти хочеш здатися!
— Не хочу, — сказав він. — Але це єдиний варіант, що в нас лишився. Люди голодують. Наші люди. Пам'ятаєш трупи на узбіччі? Скоро такою стане вся країна, якщо ти не навчишся наступати на горло власній гордості.
Вона заледве стримала крик.
Усе не так мало піти. Вона перемогла. Таж перемогла, блін, захопила Неджине місто, знищила своїх ворогів, завоювала нікарський південь, вона перемогла! Тоді чому, чому вони говорять так, немовби зазнали поразки?
Раптом її лють розвіялася. Вона не могла злитися на Кітая: якщо вона кричатиме на нього, це не змінить фактів.
— Вони не можуть зробити цього зі мною, — отупіло промовила вона. — Я мала перемогти.
— Ти й перемогла, — сумно відповів він. — Уся країна твоя. От тільки, будь ласка, не губи її через свою гордість.
— Але ми збиралися перебудувати цей світ, — сказала вона.
Вона вимовила ці слова, й вони прозвучали жалібно, немов дитяча фантазія. Але саме так вона й почувалася, саме в це й вірила, бо інакше заради якого біса все це було?
— Ми мали стати вільними. Збиралися звільнити їх...
— І ти ще можеш це зробити, — наполягав він. — Поглянь на все зроблене. Де ми опинилися. Ми збудували цілу націю, Жинь. Не можна дати їй зруйнуватися.
— Але вони прийдуть по нас..
— Обіцяю, не прийдуть, — він обхопив її обличчя долонями. — Поглянь на мене. Неджа розбитий. У ньому не лишилося спротиву. Він хоче того, чого й усі ми: перестати вбивати власний народ. Ми ще можемо мати світ, за який воювали. Хіба не бачиш? Він так близько, просто на обрії. Буде незалежний південь, буде світ без війни, і для цього тобі лише треба сказати одне слово.