Втомлений, Неджа досі поводився як генерал Плечі, як завжди, розпрямлені, а голос жодного разу не затремтів. Але все ж усе в ньому було ніби менше, схудле, змарніле. Пошрамований рот, колись вигнутий в один бік у презирливій посмішці, тепер немовби зімкнувся у виразі болю.
Вона очікувала, що пін глузуватиме з неї, насміхатиметься через їхню капітуляцію, але було не схоже, щоб це його тішило. Він був виснажений. Схожий на людину, яка хоче померти.
Вони відсунули стільці й сіли. Жинь мало не засміялася, коли передусім Неджа ввічливо й зосереджено налив кожному повну чашку гарячого чаю. Це додало якоїсь урочистості, нормальності перемовинам, що стали можливими після океану крові.
Ані вона, ані Кітай не торкнулися чашок. Неджа випив свою одним ковтком.
— Що ж, — він вмочив пензель у чорнило й заніс його над пергаментом. — З чого почнемо?
— Озвуч нам їхні остаточні умови, — попросила Жинь.
Неджа завагався. Він не чекав, що вона одразу перейде до справи.
— Ти про...
— Викладай усе як є, — сказала вона. — Перелічи все потрібне, щоб призахідники відчепилися. Ми сюди не заради ігор прийшли. Просто скажи, чого нам це коштуватиме.
— Як забажаєш. — Він прочистив горло. У нього не було паперів, в які можна зазирнути, він знав напам'ять усе, чого хотіли призахідники. — Консорціум готовий відкликати свої війська за умови підписання перемир'я, а також надасть достатню кількість зерна, сушеного м'яса та крохмалю, щоб країна змогла дожити до наступного врожаю.
— Велика Черепахо! — видихнув Кітай. — Дякую...
Жинь перебила його:
— А що натомість?
— По-перше, повна амністія всім солдатам і командирам, пов'язаним із Республікою, — відповів Неджа. — Вам це також на користь. Вам потрібні люди, щоб підтримувати функціонування країни Дозвольте їм повернутися додому, гарантувавши безпеку, і вони працюватимуть на вас За це я ручуся. По-друге, Консорціум хоче визначити договірні порти — щонайменше по одному в кожній провінції, що має вихід до океану. По-третє, вони бажають повернути собі місіонерські привілеї. Сірий орден здійснюватиме прозелітизм, маючи імунітет, і кожного, хто посміє бодай пальцем торкнутися їх, висилатимуть до Призахідної республіки для визначення покарання.
А що зі мною? — наполягала вона.
Він простягнув руки. Золоті браслети яскраво виблискували навколо світлої шкіри, здертої до живого. Зблизька стало ясно, що вони ідеально припасовані до товщини його зап'ястків. Вона не знала, чи він їх колись знімає і чи взагалі може зняти.
— Ти одягнеш ось це. І більше ніколи не прикликатимеш Фенікса. Ти не передаватимеш свої знання про те, як працює шаманізм, у будь-якій формі жодній живій душі, а також співпрацюватимеш у відстеженні всіх у Нікані, кого підозрюватимуть в обізнаності про Пантеон. Ти зможеш вільно жити на півдні — навіть правити, якщо захочеш, — доки лишатимешся корисною.
— Корисною в чому? — запитав Кітай.
Неджа зглитнув:
— У тому ж, що і я.
На стіл опустилася гнітюча тиша Неджа не дивився їм у вічі. Але й очей не опустив — він дивився просто перед собою, так само розправивши плечі, приймаючи їхню жалість із мовчазним викликом, коли вони глянули на його браслети.
— Чому? — нарешті запитала Жинь.
Вона не зуміла приховати надламу в голосі. Їй раптом стало нестерпно бачити ці браслети. Хотілося зірвати їх з його зап'ястків, накрити рукавами — та що завгодно, аби лишень вони зникли.
— Неджа, ну якого біса..
— Бо в них уся сила, — тихо сказав він. — Бо це досі саме так.
Приголомшена, вона похитала головою:
— Невже в тобі не лишилося гордості?
— Йдеться не про гордість, — він прибрав руки. — А про жертву. Я обрав призахідників, бо розумію, що вони випереджають нас у всіх можливих аспектах навіть не на десятиліття, а на століття, і якщо вони вирішили працювати з нами, ми можемо використати їхнє знання, щоб покращити життя мільйонів людей. Попри ціну.
— Саме в ціні ми й різні, — холодно сказала вона.
— Жинь, ти бачила лише один їхній бік. Бачила їх у найгіршому вияві, але разом із тим ти відстоюєш усе, чого вони не стерплять. А якби це було не так? Я знаю, вони зверхні. Знаю, вони не вважають нас людьми. Я знаю... — У нього запульсувала жилка на горлі. Він відкашлявся. — Знаю глибину їхньої жорстокості. Але вони захотіли співпрацювати зі мною. І наблизилися до того, щоб мене поважати. І якби я просто...
— І що для цього треба? — різко відказав Кітай. — Щоб вони тебе поважали?
Неджа не вагався:
— Ваша смерть.
У його голосі не було злості. Це була не погроза, а просто констатація факту. Неджа не зміг привезти труп Жинь, попри безліч можливостей її вбити, і саме тому позбувся народу.
Кітай ледь помітно кивнув, немовби саме такої відповіді й чекав:
— А що треба, щоб вони поважали нас?
— Вони ніколи вас не поважатимуть, — невиразно промовив Неджа. — Ніколи не бачитимуть у вас більшого, ніж подобу людини. Вони обережно працюватимуть з вами, бо бояться вас, але ви завжди будете на межі. Ви завжди муситимете вклонитися, щоб отримати бажане. Республіка мого батька була єдиним режимом, який вони охоче підтримали, і все одно вони ніколи по-справжньому мені не повірять, якщо не принесу їм ваші голови.
Жинь пхикнула.
— Тоді це глухий кут.
— Та годі Ти знаєш, що я прийшов сюди не заради цього, — він притиснув пальці до скронь. — Ти перемогла, Жинь. Справедливо. Я не заявляю прав на трон Просто намагаюся зробити це не таким болісним для всіх причетних.
— Ти такий переконаний у тому, що з мене вийде кепська правителька.
— Це не образа Я просто вважаю, що ти взагалі не зацікавлена в тому, щоб правити. Тобі немає діла до управління державою. Ти не керівник, ти солдат.
— Генерал, — виправила вона.
— Ти генерал, який рішуче стирає всіх інших з мали, — сказав він. — Ти перемогла, гаразд Ти мене розбила Але твоя роль — принаймні ця роль — скінчилася. Більше не лишилося війн, у яких ти можеш воювати.
— Ти знаєш, що це неправда.
— Це може бути правдою, — наполягав він. — Призахідна республіка не хоче війни. Війна продовжиться, якщо ти приведеш її до них. Але якщо співпрацюватимеш із ними, якщо дозволиш їм повірити, що ти не загроза, вони й не ставитимуться до тебе як до загрози. Якщо ти підеш на поступки, якщо завоюєш їхню прихильність...
— Це все маячня, — перебила вона. — Я вже чула схожу логіку. Су Дадзі почала Третю Макову війну, бо вважала, що втратити половину країни — краще, ніж втратити її всю. І що сталося потім, Неджа? Як ти дістав отой шрам на обличчі? Як ми дожили до Голінь Нїїс?
— Те, що робиш ти, — тихо сказав Неджа, — буде в тисячу разів гірше за Голінь Ніїс.
— Ні, якщо ми переможемо.
Він насторожено глянув на неї:
— Це мирні перемовини.
— Ні, — м'яко промовила вона. — Ти знаєш, що це не так.
Він примружився:
— Жинь...
Вона відштовхнула стілець і підвелася. Годі цього вдавання. Вона прийшла сюди не для того, щоб підписати мирну угоду, і він також.
— Де флот? — запитала вона.
Він напружився:
— Не розумію, про що ти.
— Клич їх, — вона дозволила полум'ю сковзнути про плечах. — Ось заради чого я прийшла А не задля цих ігор.
Кітай підвівся:
— Жинь, що ти робиш?
Вона не звернула на нього уваги.
— Клич їх, Неджа Я знаю, що вони ховаються. І ще раз я не проситиму.
Неджа перемінився на лиці. Приголомшений, він перезирнувся з Кітаєм, і вже від самої зверхності цього жесту її полум'я зробилося вдвічі вищим.
— Гаразд, — сказала вона. — Я зроблю це сама.
А потім вона повернулася до океану й випустила в небо сліпуче полум'я.
На горизонті одразу з'явився флот дирижаблів.
«Я мала рацію». Жинь відчула гарячу хвилю задоволення. Призахідникам забракло мужності сховати свої повітряні судна на Спірі — розумно, бо інакше вона їх спопелила б, — але вони тримали їх напоготові біля узбережжя провінції Змії.