Але він ударив.
Він нахилився вперед, націлившись кулаками їй в обличчя, і щойно він це зробив, усе розбилося, немов шибка. Наступної миті, коли вона переспрямувала свою лють на нього, її вже ніщо не стримувало: ані сентименти, ані докори сумління.
Вона ще ніколи не била Кітая.
Вона збагнула це, коли вони боролися на землі — похмурою, скороминущою заувагою, яка насправді не могла не вразити, бо так чи інакше всі на її курсі в Сінеґарді рано чи пізно сходилися в бою. Вона безліч разів ставала на двобій із Венкою та Неджею. У перший рік доклала стільки зусиль, щоб убити Неджу, що їй це майже вдалося.
Але вона ніколи, жодного разу не торкалася Кітая. Навіть на тренуваннях. Кілька разів, коли їх ставили в пару, вони знаходили відмовки, щоб отримати іншого напарника, бо для них навіть думка про те, щоб нашкодити одне одному, навіть удавано, була просто нестерпна.
Жинь не усвідомлювала, наскільки він сильний. Кітай у її уяві був ученим, стратегом. Кітай не бачив бою ще від експедиції Вейсжі на північ. Він завжди перечікував бої на віддалі, під охороною цілого ескадрону.
Вона й забула, що його також тренували як солдата І він був у цьому дуже, дуже вправний.
Кітай був не такий сильний, як Неджа, і не такий швидкий, як вона. Але він бив із чіткою, смертоносною точністю. Його удари поцілювали з максимальною силою, зосередженою в найменшій точці впливу — ребром долоні, виступом кісточки, опуклим коліном. Він ретельно обирав цілі. Він знав її тіло краще за будь-кого, він розумів, де їй болітиме найдужче: в ампутованому зап'ястку, шрамах на спині, двічі зламаних ребрах. І атакував ці місця з грубою прицільністю.
Вона програвала. Виснажувалася, сповільнена сукупним болем десятків точних ударів. Він від початку тримав наступальний ритм. А їй не вдавалося навіть відбивати, їй не протриматися й хвилини.
Здавайся, — важко видихнув він. — Здавайся, Жинь, усе скінчено.
— Та пішов ти, — огризнулася вона і зробила випад кулаком йому до ока.
У своїй люті вона забула, що кулака не існує, що випнутих кісток на його обличчі торкнуться не виставлені кісточки, а обрубок зап'ястка, зболений і уразливий, захищений лише шаром тонкої, запаленої шкіри.
Біль був пекучий, виснажливий. Вона скрикнула.
Кітай позадкував, виходячи з зони її досяжності, а потім підібрав із землі Неджин ніж.
Жинь відсахнулася, інстинктивно змахнувши руками, щоб прикрити груди. Але він наставив клинок не на неї.
Бляха.
Вона зробила випад і перехопила його за зап'ясток до того, як він увігнав лезо собі в груди. Їй забракло сили, вістря вп'ялося йому в шкіру й ковзнуло вниз, розтинаючи плоть по ребрах Вони боролися, Жинь щосили відтягувала ніж, а він притискав його до себе, гострий клинок тремтів за кілька сантиметрів від його грудей.
Їй не перемогти.
Їй його не здолати. Він сильніший. Він має обидві руки.
Але вона й не мусила перемагати його фізично, їй лише потрібно було зламати його волю. І один невисловлений факт вона знала напевне, одну правду, що підкреслювала їхній зв'язок, ще відколи вона його зустріла.
Її воля значно сильніша, ніж його. Завжди була.
Вона діяла. Він ішов слідом. Наче дві руки на мечі, вона визначала напрямок, а він вкладав силу, вона була візіонеркою, а він її готовим катом. Він завжди мусив робити те, чого вона хотіла. І не перечитиме їй зараз.
Вона зосередила всі свої думки, спрямовуючи їх до Фенікса крізь слабкий бар'єр розуму Кітая.
«Я знаю, що ти там, — мовчки молилася вона — Я знаю, що ти зі мною».
— Здавайся, — сказав Кітай. Але піт градом котився з його чола він зціпив зуби від напруження. — Ти не зможеш.
Жинь заплющила очі й подвоїла зусилля, хапаючись за порожнечу, аж доки не знайшла крихітну нитку, слабесенький натяк на божественну присутність. Цього було достатньо.
«Зламай його», — сказала вона Феніксу.
Вона почула дзенькіт у розумі, немовби порцелянова чашка розбилася об камінь.
Побачила спалах червоного. Пляж зник.
Вони були самі в площині духів, стояли на протилежних краях великого кола, обоє голі і повністю відкриті. Усе було там, лежало перед ними. Уся притлумлена лють, мстивість, жага крові і провина. Її жорстокість. Його співучасть. Її відчай. Його шкодування.
Вона дивилася на нього через коло, знаючи, що якби хотіла його підкорити, то досить лише подумати про це. Колись вона вже майже це зробила — тієї миті, коли вони заякорились, у перші хвилини після того, як вона відновила свої узи з Феніксом, вона мало не стерла його. Вона могла прорвати силу бога крізь його розум, немовби він — лише тонесенька сітка.
І він це знав. Жинь відчувала його смиренність, його жалюгідну капітуляцію.
Капітуляцію, але не згоду. Тепер вони вороги, і вона може підкорити його своїй волі, але вже ніколи не матиме його серця.
І все ж щось — сентиментальність, глибокий сум — підбивало її спробувати.
— Кітаю, будь ласка..
— Не треба, — озвався він. — Просто... йди далі. Але цього не треба.
Його тіло обм'якло. Світ духів зник. Жинь отямилася саме тієї миті, коли Кітай упав, важко опустившись їй у руки. А потім якимось чином вона опинилася навколішках над ним, піднісши руку йому до шиї, її великий палець спочивав на випуклому горлі.
Їхні погляди зустрілися. Її різонуло жахом.
Вона впізнала те, як він дивився на неї. Так вона колись сама дивилася на Алтаня. Так Дадзі дивилася на Жигу — то був погляд нещасної, відчайдушної й докірливої відданості.
Він промовляв: «Зроби це».
«Бери, що хочеш, — говорив той погляд. — Я зненавиджу тебе за це. Але любитиму тебе вічно. Нічого не зможу вдіяти, але любитиму.
Знищ мене, знищ нас, і я тобі це дозволю».
Вона майже сприйняла це за дозвіл.
Але якщо так, вона проб'ється крізь його душу й отримає все, чого хоче...
Вона ніколи не зупиниться. Не буде межі її силі. Вона ніколи не припинить використовувати його, роздираючи його розум і огортаючи вогнем щогодини, щохвилини, щосекунди, бо ж завжди потребуватиме полум'я. І якщо вона це зробить, то її війна перекинеться на весь світ і її вороги примножаться — завжди буде хтось такий, як Петра, хто намагатиметься прогнати її бога і знищити її народ, або такий, як Неджа, хто намагатиметься роздмухати повстання зсередини.
І якщо вона не повбиває їх усіх, ніколи не почуватиметься в безпеці, а її революція не стане успішною, тож їй доведеться продовжувати, аж доки вона не спопелить решту світу, аж доки не залишиться єдиною.
Аж доки не залишиться сама.
Це і є мир? Це і є звільнення?
Вона могла уявити свої перемоги. Могла уявити обгорілі руїни на призахідницьких берегах. Вона бачила себе посеред пожарища, що поглинало світ, випалювало його, очищувало, пожирало зогнилі підвалини...
Але вона не бачила, чим усе закінчиться.
Вона не бачила, коли зникне біль — не для світу і не для Кітая.
— Ти робиш мені боляче, — прошепотів він.
І це було ніби відро холодної води. Отямившись, вона різко схлипнула й прибрала руку від його шиї.
Дзижчання в неї над головою зросло до оглушливого ревіння.
Жинь запізно підняла очі. Блискавка огорнула її тіло десятками болючих арок світла, втисячократ яскравіших за сонце. Фенікс замовк. І гнів також, зникли й багряні видіння світу у вогні. Блискавка стерла її божественність, і лишився абсолютний жах від того, що вона мало не скоїла.
Кітай застогнав, торкнувся двома пальцями скроні та обм'як. Жинь схопилася за груди, приголомшена, і розхитувалася взад-вперед.
— Жинь, — прохрипів Неджа.
Вона обернулася. Він сидів. Кров цебеніла з голови, а очі були затуманені, несфокусовані. Він із роззявленим ротом витріщався на електричні розряди, що танцювали навколо тіла Жинь. Потім повільно підвівся, але вона знала, що він не збирається нападати. Тієї миті він був для неї найменшою загрозою. Просто юнак, наляканий і розгублений, який зовсім не знав, що робити.