«Він нічим не зарадить», — збагнула Жинь. Ані Неджа, ані Кітай не могли вплинути на те, що станеться далі. Просто були недостатньо сильні.
Цей вибір мусила зробити вона.
Жинь побачила це в спалаху абсолютної ясності. Вона знала, що їй робити. Єдина стежка, єдиний шлях уперед.
Ця стежка була їй до болю знайома. Тепер усе здавалося таким очевидним. Світ — сон богів, а боги снять послідовностями, симетрією, шаблонами. Історія повторюється, і вона була просто останнім повторенням тієї ж сцени на гобелені, витканому задовго до її народження.
До неї на краю цієї прірви стояло безліч інших.
Май'жиннень Теардза, спірлійська королева, яка вирішила радше померти, аніж вклонитися ненависному королю.
Алтань Тренсинь, хлопець, який горів занадто яскраво, ставши собі поховальним багаттям.
Дзян Дзия, клинок Імператора Дракона, чудовисько, вбивця, її наставник, її спаситель.
Ханелай, яка пішла на смерть, але не схилилася на коліно.
Вони володіли нечуваною силою, неуявною і невідповідною силою, здатною переписати історію. І вони себе з неї викреслили.
А тепер вони знову були тут: троє людей — насправді навіть дітей, надто юні й недосвідчені для ролей, які успадкували, — тримали в своїх руках долю всієї Нікані. І Жинь могла отримати імперію, якої так прагнув Жиґа, лише ставши такою жорстокою, як він.
Але яким імператором став би Жиґа? І наскільки гіршою — вона?
О, але історія рухається такими порочними колами.
Жинь бачила майбутнє, і його обриси вже були намальовані, наперед визначені шаблонами, задів ними ще до її народження, — шаблонами жорстокості, дегуманізації, придушення і травми, що тягли її навпростець туди, де колись стояла Тріада І якщо вона це зробить, якщо зламає Кітая так, як Жиґа — Дзяна, вона лише відтворить цей шаблон, бо завжди буде опір, буде кров, і усунути цю можливість можна, лише випаливши світ дотла.
І все ж одне рішення могло відбитися від течії, могло відхилити історію від обраного курсу.
«Це довгий шлях до звільнення», — сказав Кітай.
«Іноді доводиться схилитися на коліно, Жинь. Іноді треба бодай вдати, що схиляєшся».
Нарешті вона збагнула, що це означало.
Вона знала, що робити далі. І йшлося не про те, щоб відступитися. Йшлося про довгострокову гру. Йшлося про виживання.
Вона підвелася, потяглася до руки Неджі та обхопила його пальцями руків'я ножа.
Він напружився.
— Що ти...
— Завоюй їхню повагу, — сказала вона. — Скажи їм, що це ти мене вбив. Скажи їм усе, що вони хочуть почути. Скажи все, що буде треба, аби лиш вони тобі повірили.
— Жинь...
— Це єдиний шлях уперед.
Він розумів, чого вона від нього хоче. Його очі стривожено розширились, і він спробував висмикнути руку, але вона міцніше стиснула його пальці.
— Неджа.
— Ти не можеш зробити цього заради мене, — заперечив він. — Я не дозволю.
— Це не заради тебе. Це не послуга Це найжорстокіше, що я можу зробити.
І вона справді так думала.
Помирати легко. Жити далі значно складніше — це найважливіший урок, якого її навчив Алтань.
Вона глянула на Кітая.
Він отямився, на обличчі застигла рішучість. Він похмуро кивнув Це все, що їй треба було побачити. Це був дозвіл.
Вона не могла його відпустити. Жоден із них не знав як. Але вона знала, так чітко, немовби він сказав це вголос, що він намірився йти за нею до кінця. Їхні долі були зв'язані, скуті однаковою провиною.
— Ну ж бо, давай, — вона обплела своїми пальцями Неджині. Стиснула обидві його руки навколо холодного, дуже холодного руків'я, а блискавки вигиналися навколо них і між ними. Перевернула клинок. — Цього разу як слід.
— Жинь... — Неджа був таким наляканим Кумедно, як страх змусив його стати значно молодшим, як округлив його очі й стер жорстоку гримасу зарозумілості — і тепер, лише на мить, він став зовсім такий, яким вона зустріла його в Сінеґарді. — Жинь, не...
— Виправ усе, — наказала вона.
Неджині пальці ослабли в її руці. Вона стиснула сильніше, у неї було вдосталь витримки для них обох. Коли дирижаблі почали знижуватися над Спіром, вона піднесла Не джину руку до своїх грудей і ввігнала клинок собі в серце.
Епілог
Вона була така маленька.
Неджа не помітив здавленого булькотіння в її горлі, осклянілої паніки в очах чи тепла її крові, що бризнула йому на долоні. Він не міг, інакше зламався б. Поки Жинь спливала кров'ю на пісок, єдиною думкою в його свідомості було те, яка вона маленька, яка легка, яка крихка в його руках.
А потім смикання припинилось, і вона відійшла.
Кітай нерухомо лежав поруч. Він знав, що Кітай також відійшов, що Кітай помер безкровною смертю тієї миті, коли клинок простромив серце Жинь, бо Жинь і Кітай були зв'язані узами, яких він ніколи не розумів, і не існує світу, в якому Жинь померла б, а Кітай уцілів. Бо Кітай — третя сторона, посередник, вага, що схиляє шальки терезів,— вирішив піти за Жинь у загробне життя, покинувши Неджу. Самого.
Самого і з невимовним тягарем їхнього спадку на плечах.
Він не міг рухатися. Заледве міг вдихнути. Коли він опустив погляд на тендітне тіло в своїх руках — таке обм'якле й безжиттєве, таке абсолютно не схоже на мстивий людський ураган, яким він знав Фан Жунінь, — він міг лише тремтіти.
«Ох ти ж і сука, — подумав він. — Клята сука».
Туманно він розумів, що мав би радіти її смерті. Він мав би, бляха, бути в захваті. І раціонально, розумово так і було. Жинь була чудовиськом, убивцею, руйнівницею світів. За нею тягнувся лише слід із крові й попелу. Без неї світ буде кращим, безпечнішим і значно більш мирним місцем Він у це вірив. Мусив вірити.
І все ж.
І все ж, коли він дивився на зламане тіло, йому хотілося лише кричати.
«Чому?!» Він хотів нагорланити на неї. Хотів трусити її, штурхати, аж доки вона не відповіла б. «Жинь, якого біса?»
Але він знав чому.
Він знав, чому вона зробила саме такий вибір і якою була її мета. І тому все — ненавидіти її, любити її, пережити її — було значно важче.
«Виправ це».
Він нахилив голову. Коліна тремтіли від хвилі виснаження, що прокотилася кінцівками, він глибоко, тремтливо вдихнув, споглядаючи непідйомне завдання, що стояло перед ним.
Виправ це? «Виправ це?» Що ж йому для цього лишилося? Вона зламала все, що могла.
Але їхня країна завжди була зламаною. Вона ніколи не була згуртованою по-справжньому. Її завжди стягували докупи сталь і кров, створюючи фасад удаваної єдності, але всередині завжди лишався ризик, що частини розпадуться. Жинь витягла це напруження на поверхню, а потім довела до критичної межі. Вона змусила Нікань зіткнутися з найбільшою брехнею про неї — що колись існувала об'єднана Нікарська імперія.
І все ж вона заклала для нього основу. Випалила все зогниле, зіпсоване. Йому не доведеться реформувати систему воєначальників, бо вона її замість нього знищила. Йому не доведеться мати справу з невдоволенням зіпсутої системи феодальної аристократії, бо вона вже її зламала. Вона начисто стерла мапи минулого. Скинула з шахівниці всі фігури.
Вона була богинею. Вона була чудовиськом Вона мало не знищила цю країну.
А потім дала їй останній, непевний шанс на життя.
Він знав, що вона зробила це не заради нього. Ні, вона не була до нього такою милостивою. Вона знала, що його майбутнє — те, на яке вона щойно його прирекла, — сповнене жахіття. Вони обоє знали, що єдиний шлях Нікані лежить через Призахідну республіку — через жорстокий, зверхній, експлуатаційний союз, який, безсумнівно, спробує переробити й переформувати їх, аж доки останні сліди нікарської культури не лишаться поховані в минулому.
Але Нікань уже переживала окупацію. Якщо Неджа правильно розіграє карти — якщо схилиться там, де буде потрібно, якщо дасть відсіч у правильний час, — тоді, можливо, вони зможуть пережити окупацію знову.