— Вас не повинно тут бути, — сказала Жинь.
Дружина Ma Лєня схопила Жинь за зап'ясток, щойно та ввійшла до печери.
— Будь ласка! — заблагала вона. — Не треба!
— Обов'язок кличе, — Жинь відсмикнула руку. — Не намагайся мене зупинити.
— Ти можеш лишити його, він зробить усе, що ти скажеш. Ти не мусиш...
— Не зробить, — перебила її Жинь. — І я мушу. Сподіваюся, ви вже попрощалися.
Вони знали, що буде далі. Люди Ma Лєня також знали. І Жинь підозрювала, що на певному рівні Воєначальник Мавпи також знав. Можливо, навіть дозволяв. На його місці вона дозволила б. Що роблять, якщо один з генералів продовжує воювати у війні, в якій йому точно не здобути перемоги?
Миряться з неминучими втратами.
У печері тхнуло неприємною, нудотною сумішшю диму від гірких лікувальних трав і смороду старого блювотиння. Ma Лєнь захворів на криваву легеневу лихоманку ще до того, як Жинь вирушила до Кхудли. Час ідеальний. Того ранку, коли вона вирушала в похід, вони з Джуденем домовилися: якщо Ma Лєню не полегшає до її повернення, то малоймовірно, що він узагалі одужає, і вони ризикнуть.
Та все ж вона не очікувала, що Ma Лєнь так швидко ослабне. Він лежав на постелі, схудлий і змарнілий. У кутиках вуст запеклася кров. З кожним подихом печерою відлунювало огидне деренчання.
Ma Лєнь — уже напівтруп. За такого стану справ те, що задумала Жинь, навіть не можна назвати справжнім убивством. Вона лише прискорює неминуче.
— Вітаю, генерале, — вона сіла на край ліжка.
Він повільно розплющив очі, почувши її голос.
Їй розповіли, що хвороба пошкодила його голосові зв'язки. «Коли він намагається говорити, починається кровотеча, — сказав Джудень. — А якщо схвильований, починає задихатися». Від цієї думки Жинь відчула легке тремтіння. Він не може глузувати з неї, проклясти, покликати на допомогу. Вона ж може насміхатися з нього як тільки заманеться. А пін тільки лежатиме й слухатиме.
Жинь мала б просто зробити все і піти. Розумніша, розважливіша частина її волала, що треба йти, адже залишатися тут надто довго — ризиковано, як і говорити там, де шпигуни Ґужубая можуть її почути.
Але вона так довго чекала цієї зустрічі. Їй хотілося, щоб він знав кожну причину, чому помре. Хотілося насолодитися цією миттю. Вона це заслужила.
Жинь яскраво пригадала, як він кричав на неї, коли вона вперше запропонувала відправити загони до провінції Півня. Він називав її дикункою, сентиментальною, темношкірою сукою, яка розпалює війни. Дорікав Гужубаю за те, що той узагалі допустив дівчисько до воєнної ради.
Мабуть, він навіть цього не пам'ятав. Ma Лєнь із тих галасливих, балакучих типів. Завжди кидався образами. Завжди припускав, що його фізична сила й відданість його людей убережуть його від наруги.
— Ти пам'ятаєш, що сказав, коли я вперше попросила зробити мене командиром? — запитала Жинь.
У кутику рота Ma Лєня зібралася слина. Жинь підняла з підлоги закривавлену ганчірку й витерла її.
— Сказав, що я тупа сука без досвіду командування і з генетичним браком розважливості, — вона пхикнула. — Це твої слова Ти сказав, що я пустоголова дурепа, яка має величезну силу, але не може дати їй ради. Сказав, що я маю знати своє місце. Що спірлійці взагалі не мають права щось вирішувати й мусять тільки коритися.
Ma Лєнь самими губами промовив щось незрозуміле. Вона відкинула пасма волосся від його рота Він так сильно пітнів, що складалося враження, немовби його просочили олією. Бідолаха.
— Я повернулася на південь не для того, щоб знову стати чиїмось домашнім улюбленцем,— заявила Жинь. — Іти мав би це зрозуміти.
Вона дарувала свою відданість двом майстрам. І кожен віддячив зрадою. Довірилася спершу Дадзі, потім Вейсжі, і обоє продали її навіть оком не змигнувши. Відтепер Жинь сама вирішуватиме власну долю.
Вона потяглася до кишені й дістала пляшечку.
Ліси навколо Жуйдзіня кишіли товстими жовтими скорпіонами. Солдати навчилися відганяти їх від табору, підпалюючи сушену лаванду й майструючи пастки, але все одно не могли пройти далі десяти кроків у ліс, не наштовхнувшись на гніздо. Одного гнізда вистачило для того, щоб здобути цілу пляшечку отрути.
— Мені навіть не прикро, — сказала вона. — Даремно ти заступив мені шлях.
Жинь піднесла пляшечку до вуст Ma Лєня. Він борсався, намагаючись відкашляти отруту, але вона схопила його за щелепи, змушуючи їх зімкнутись, і затиснула носа між пальцями, аж доки рідина не стекла в горло. За хвилину він припинив опиратися. Вона відпустила.
— Ти помреш не одразу, — промовила Жинь. — Отрута скорпіонів паралізує. Сковує всі м'язи. — Вона витерла слину й отруту з його підборіддя. — Скоро тобі стане трохи важче дихати. Спробуєш покликати на допомогу, але усвідомиш, що щелепи не рухаються. Я впевнена, що дружина прийде перевірити, як ти, але вона знає, що вже нічим не зарадить. Вона знає, що я зараз роблю. І, мабуть, уявляє це. Але, можливо, вона любить тебе достатньо сильно, щоб лишитися з тобою до кінця. Або, якщо любить тебе по-справжньому, переріже тобі горлянку.
Жинь підвелась. У голові дзижчало дивне хвилювання. Тремтіли коліна. Вона відчула запаморочення й млість від химерного несподіваного припливу сил.
Це було не перше її вбивство. Але перше, скоєне зумисно й сплановано. Вперше вона вбила людину не з відчаю, а з холоднокровного, злісного розрахунку.
І це було...
Було приємно.
Їй не потрібна була люлька, щоб показати це Алтаню. Вона чула його сміх, такий гучний, немовби він стояв поруч. Вона почувалася божественно. Відчуття було таким, немовби вона може перестрибнути гори, якщо захоче. Але рука не переставала тремтіти. Пляшечка висковзнула з пальців і розбилася.
Жинь вийшла з печери, спантеличена тим, як бухкає серце в грудях і кипить кров від ейфорії.
— Хочу повести два загони до провінції Півня, — сказала Жинь. — За словами Совдзі, вони зібралися саме там, бо на рівнинній території легше пересуватися. Ми зміцнюємо позиції не на тому фронті. Вони не мають наміру рухатися в гори, бо їм це не потрібна Хочуть розширюватися далі на південь.
Командування Південної коаліції сиділо навколо столу в штабі Воєначальника Мавпи. Ґужубай, природжений лідер, сидів на чолі. Лю Дай, колишній окружний чиновник і давній союзник Ґужубая, — праворуч від нього. Джудень сидів праворуч від Лю Дая як заступник Ma Лєня, але за столом лишався порожній стілець як вияв поваги. Совдзі сидів ззаду в кутку ліворуч, схрестивши руки на грудях і самовдоволено посміхаючись, немовби вже розгадав, до чого йде.
— Якщо вдаримо швидко, — продовжила Жинь, — якщо захопимо основні вузли до того, як вони матимуть шанс перегрупуватися, то зможемо одним махом покінчити з усім.
— Сьогодні вранці ти хотіла повернути на північ, щоб дати відсіч Вейсжі, — сказав Ґужубай. — А тепер пропонуєш іти на південь. Ти не зможеш воювати на двох фронтах, Жинь. Котрий із них?
— Треба йти на південь, бо лише так ми зможемо здобути силу вистояти проти призахідників, — сказала Жинь. — Якщо повернемо південь, то матимемо тепло. Провізію. Доступ до річкових шляхів, озброєння, і хто знає, що ще можна буде відібрати в муґенців. Наше військо поповниться тисячами нових солдатів, ми зможемо організувати лінії постачання, щоб його утримувати. Але якщо спершу не виб'ємо муґенців, то опинимось у пастці в горах...
— У горах ми в безпеці, — перебив її Лю Дай. — Ніхто не нападав на Жуйдзінь століттями, місцевість надто несприятлива...
— Тут немає їжі, — сказала Жинь. — Джерела пересихають. Це не триватиме вічно.
— Ми розуміємо, — сказав Ґужубай. — Але ти забагато просиш від цієї армії. Половина хлопців лише два місяці тому вперше взялися за меч. Дай їм час.
— Вейсжа не дасть їм часу, — не стрималася Жинь. — І щойно він розбереться з Дзюнем, поховає нас.
Вона вже їх втратила. Вона бачила це з їхніх знуджених, скептичних облич. Знала, що все це марно. Що це лише повтор суперечки, яку вони вже мали десятки разів. Патова ситуація: вона лис полум'я, але все інше мають вони. А вони — досвідчені, загартовані війною чоловіки, які попри все, що заявляли на загал, зовсім не хотіли ділитися владою з дівчиськом, удвічі молодшим.