І Жинь це знала. Але за натурою не могла мовчати.
— З провінцією Півня покінчено, — сказав Ґужубай. — Муґенці захопили ті території, як мурахи. Наша стратегія зараз має ґрунтуватися виключно на виживанні. Ми можемо втримати провінцію Мавпи. Вони не виживуть у горах. Не відкидай цього, Жинь.
Він говорив так, немовби давно дійшов цього висновку. Жинь осяяла раптова підозра:
— Ви знали! Знали, що муґенці захопили провінцію Півня.
Ґужубай і Лю Дай перезирнулися.
— Жунінь...
— Ви весь цей час знали! — перейшла вона на крик Щоки горіли. Це не просто звичайна опіка, це відверта поблажливість. «Клятий покидьок». — Весь цей час знали і не розповіли!
— Це нічого не змінило б.
— Вони всі знали? — вона жестом обвела присутніх у кімнаті.
З кінчиків пальців мимоволі зривались іскорки. Члени коаліції відсахнулися, але це її не задовольнило. Вона почувалася надто збентеженою.
Про що ще вони їй не розповіли?
Ґужубай відкашлявся:
— З огляду на твої поривання, ми не вважали це розважливим...
— Та пішов ти! — вигукнула вона. — Я член цієї ради, я здобувала перемоги в боях заради вас, я заслуговую...
— Але це не змінює того, що ти імпульсивна і безрозсудна, і це доводять твої постійні вимоги командування...
— Я заслуговую повного командування! Саме це мені обіцяли!
Ґужубай зітхнув:
— Ми не обговорюватимемо цього знову.
— Послухайте! — грюкнула вона кулаком по столу. — Якщо жоден з вас не хоче робити перший крок, відправте лише мене. Дайте мені дві тисячі людей. Лише вдвічі більше, ніж я повела до Кхудли. Цього вистачить.
— Ми обоє знаємо, чому це неможливо.
— Але це наш єдиний шанс вижити...
— Та ну? — запитав Ґужубай. — Невже ти справді віриш, що ми не виживемо в горах? Чи просто хочеш отримати шанс піти за Їнь Неджею?
Вона могла дати йому ляпаса. Але їй вистачило розуму не заковтнути наживку.
— Їні не дозволять нам вільно жити в цій країні, — сказала вона.
Жинь знала, як діє Вейсжа Визначає загрози — колишні, поточні, потенційні, — а потім терпляче відокремлює, захоплює і знищує їх. Він не пробачає помилок. І не лишає кінців. А Жинь, колись найкоштовніша його зброя, тепер була його найбільшим кінцем.
— Республіка хоче не просто розколоти територію, а стерти нас із мали. Тож вибачте за те, що, на мою думку, вдарити першими — це гарна ідея.
— Вейсжа прийде не за нами, — Воєначальник Мавпи підвівся. — Він прийде за тобою.
Значення цих слів зависло в повітрі між ними.
Двері відчинились. Усі присутні схопилися за мечі. До кімнати ввійшов табірний прислужник, захеканий.
— Пане...
— Не зараз, — різко відповів Воєначальник Мавпи.
— Ні, пане, — прислужник важко зглитнув. — Пане, Ma Лєнь помер.
Жинь повільно видихнула. Ось воно.
Ґужубай витріщився на прислужника, втративши дар мови.
Жинь заговорила раніше, ніж у будь-кого знайшлися слова:
— То в нас вакантне місце.
Лю Дай жахнувся:
— Май хоч трохи поваги!
Жинь проігнорувала його:
— Є вакантне місце, і я найкваліфікованіша людина, яка може його посісти.
— Ти заледве входиш у ланцюжок командування, — сказав Ґужубай.
Жинь пустила очі під лоба:
— Ланцюжок командування важливий лише для справжніх армій, а не бандитських таборів, які зачаїлися в горах, сподіваючись, що дирижаблі, пролітаючи над ними, нічого не помітять.
— Ці люди не коритимуться тобі, — сказав Ґужубай. — Вони заледве тебе знають...
Джудень уперше заговорив:
— Ми з дівчиною.
Ґужубай замовк на півслові, недовірливо витріщившись на Джуденя.
Жинь придушила самовдоволену посмішку.
— Вона має рацію, — погодився Джудень. — Тут ми помремо. Нам потрібно вирушати, поки маємо змогу воювати на своїх умовах. І якщо ти нас не поведеш, то ми підемо з нею.
— Ти не маєш влади над усією армією, — сказав Гужубай. — Ти збереш щонайбільше півтори тисячі людей.
— Дві тисячі, — заявив Совдзі.
Жинь вражено глянула на нього.
Совдзі стенув плечима:
— «Залізні вовки» теж ідуть на південь. Нам давно кортить почати цей бій.
— Ти ж казав, що тобі немає діла до Південної коаліції, — озвалася Жинь.
— Я казав, що мені немає діла до решти Імперії, — відповів Совдзі — А це інше. Це мій народ. І з того, що я бачив, ти єдина з достатніми яйцями, щоб піти за ними, а не сидіти тут, чекаючи смерті.
Жинь заледве стримувала сміх. Вона роззирнулася на присутніх за столом, високо піднявши підборіддя, чекаючи, чи стане комусь мужності кинути їй виклик. Лю Дай засовався. Совдзі підморгнув їй. Ґужубай, абсолютно розбитий, нічого не сказав.
Жинь була впевнена: він знає про те, що вона зробила. Це не таємниця. Вона визнала б це вголос, якби він запитав. Але він не міг довести цього, і ніхто не захотів би йому повірити. Серця щонайменше третини його людей відвернулися б від нього.
Нічого нового. Це лише підтвердило б чутки, які ходили дуже, дуже давно.
Джудень кивнув їй:
— Ваш хід, генерале Фан.
Їй так сподобалося, як прозвучали ці слова, що вона не стримала усмішки.
— Що ж, тоді вирішено, — вона глянула на присутніх. — Я забираю Третій підрозділ і «Залізних вовків» до провінції Півня. Виходимо на світанку.
Розділ 4
— Коли прибудемо до Вулика, я хочу мати відпочилі загони, — сказала Жинь. — Якщо сповільнимося до чотирьох п'ятих звичайної швидкості, то все одно дістанемося за дванадцять днів. Час від часу змінюватимемо маршрут, щоб обійти відомі нам муґенські аванпост Це збільшить відстань, але я волію якомога довше зберігати елемент несподіванки. Так вони матимуть менше часу на підготовку.
Жинь говорила з більшою впевненістю, ніж відчувала насправді їй здавалося, що її голос прозвучав незвично високо й пискляво, хоча заледве могла його розчути через бухкання крові у вухах. Тепер, коли вона нарешті отримала бажане, захват вивітрився і змінився водночас виснаженням і хвилюванням.
Минув перший день їхнього походу з Жуйдзіня. Вони зупинилися, щоб розбити табір у лісі Гурт — Кітай, Джудень, Совдзі та ще декілька офіцерів — сидів колом у наметі Жинь, захоплено спостерігаючи, як вона малює товсті чорнильні лінії на мапах, розстелених перед ними.
У неї тремтіла рука й на пергамент постійно бризкало чорнило. Було дуже важко писати лівицею. Вона почувалася так, немовби складала іспит, до якого не готувалася. Варто було б насолоджуватися миттю, але не вдавалося позбутися відчуття, що вона ошуканка.
«Ти і є ошуканка». Жинь ще ніколи не очолювала справжньої військової кампанії. За той короткий час, що вона командувала Цике, всі операції закінчувалися катастрофою. Вона не знала, як організувати матеріально-технічне забезпечення такого масштабу. А найгірше, що зараз вона описувала стратегію нападу, в якій не була впевнена.
Алтанів сміх відлунював у голові.
«Мала дурепка, — сказав він. — Нарешті отримала власну армію і тепер не знаєш, ідо з нею робити».
Жинь кліпнула, проганяючи примару.
— Якщо все піде за планом, — продовжила вона, — Лейян буде нашим уже за місяць.
Лейян був найбільшим містом на півночі провінції Півня. Жинь проїжджала через нього лише раз у житті — майже п'ять років тому під час далекої мандрівки караваном на північ, щоб почати навчання в Сінеґарді. Це був торговельний центр, сполучений з десятками менших селищ двома ріками й кількома широкими шляхами, такими давніми, що їх проклали ще в часи Червоного Імператора. Порівняно з будь-якою північною столицею, це був поганенький занедбаний базар на околицях пустки, але тоді Лейян здався Жинь найвелелюднішим ринковим містом, яке їй випадало бачити.