Кітай охрестив мережу навколо Лейяна Вуликом. Муґенські війська захопили контроль над усіма селищами на півночі провінції Півня, але, судячи з патрульних загонів і маршрутів, центральний вузол був саме в Лейяні.
У тому місті знаходилося щось важливе. Кітай вважав, що, найімовірніше, це високопоставлений генерал, який після загибелі батьківщини зберіг за собою владу в цьому регіоні. Або, як боялася Жинь, там розташовувався склад боєприпасів, про який вони не знали. У Лейяні могли зберігатися балони з жовтим газом. І вони не мали змоги дізнатися, чи це справді так.
У цьому й полягала головна проблема. Жинь мала обмаль розвідданих з Лейяна. Завдяки детальним описам довколишньої місцевості, які їй надав Совдзі, вона оновила мапи, але решта його інформації суттєво застаріла. Серед «Залізних вовків» знайшлося кілька вцілілих мешканців Лейяна, однак їхні доповіді про муґенські загони дуже різнились. Це аж ніяк не допомагало, навпаки. Ті, кому пощастило вижити й утекти, майже завжди були кепськими джерелами інформації: або перебільшували загрозу від жаху, або применшували її в надії, що зможуть умовити рятувальні загони допомогти їхньому селищу.
Жинь відіслала вперед декілька груп, але вони мусили діяти вкрай обережно. Усе, що могло вказати муґенцям на загрозу нападу, наробило б чималої біди. Це означало, що Жинь може розмірковувати скільки завгодно, але реальний розмах військ у Лейяні дізнається лише безпосередньо перед битвою.
— І як ти виб'єш їх з-за воріт? — запитав Джудень. — Ми не хочемо завдавати удару надто близько до цивільних.
«Це ж очевидно». Жинь не розуміла, чи він говорив із поблажливістю, чи зі звичайною обережністю. Їй раптом стало дуже важко не зчитувати все як сумнів у її авторитеті.
— Спробуємо попередити їх якомога раніше, не видавши свого місцеперебування. Совдзі має зв'язки з місцевими. Але насправді нам доведеться діяти за обставинами, — додала вона, добре знаючи, що вся ця балаканина не має значення.
Та кращої відповіді в неї не було. Запитання Джуденя було важливою стратегічною загадкою, яку їй так і не вдалося розв'язати навіть попри години роздумів, проведених разом з Кітаєм.
Проблема полягала в тому, що муґенські загони біля Лейяна не гуртувалися на одній території, де за допомогою гарно спланованого наступу їх можна було б зігнати на одне пожарище, а були розкидані по всій мережі селищ Жинь потрібно було знайти спосіб виманити муґенців на одне відкрите поле битви. У Кхудлі було легко мінімізувати втрати серед населення: більшість мугенських військ мешкали у відокремлених таборах. Але «Залізні вовки», яких вона опитала, розповіли, що в Лейяні муґенці повністю асимілювалися з містом. Вони створили химерну окупаційну систему грабіжницького симбіозу. А тому відрізнити цій від мирного населення значно складніше.
— Без нових розвідданих розв'язати цю проблему не вдасться, — сказала Жинь. — Наразі наш пріоритет у тому, щоб підібратися якомога ближче до Лейяна, не потрапивши на очі патрулям. Ми ж не хочемо, щоб усе місто перетворилося на заручників, — вона підняла очі. — Усе зрозуміло?
Присутні кивнули.
— Добре, — сказала вона. — Джуденю, признач людей на першу варту.
— Так, генерале, — Джудень підвівся.
Інші офіцери вийшли за ним. Але Совдзі лишився сидіти на підлозі, схрестивши ноги та відкинувшись назад на випростані руки. У кутику його рота дошкульно стирчала травинка, немовби докоряючи Жинь.
Вона з осторогою глянула на нього:
— Ще щось важливе?
— Твої плани нікуди не годяться, — сказав він.
— Перепрошую?
— Вибач, я мав би висловитися раніше. Просто не хотів, щоб ти втратила обличчя.
Жинь насупилася:
— Якщо ти лишився, щоб поскиглити...
— Ні, послухай. — Совдзі випрямився, нахилився вперед і постукав пальцем по зірочці, що позначала на мапі Лейян. — Для початку, ми не можемо провести твою армію цими манівцями. Вони розставили вартових не лише на головних шляхах, а й на всіх інших, а ти знаєш: у тебе замало людей, щоб пережити підготовлену оборону.
— Але, окрім цих манівців, іншого шляху немає, — сказав Кітай.
— Ну тоді ви просто не дуже винахідливі.
На обличчі Кітая промайнуло роздратування:
— Не можна тягти вози з провізією через густий ліс, це...
— Невже ви відмовляєтеся слухати тих, хто може порадити щось корисне? — Совдзі виплюнув травинку. Вона впала на малу, розмазуючи шляхи, які Жинь так ретельно вимальовувала. — Ви ж знаєте, я просто хочу допомогти.
— Але ми стратеги з сінеґардською підготовкою і знаємо, що робимо, — випалила Жинь. — Тож якщо тобі більше нічого сказати, крім «твої плани нікуди не годяться», тоді...
— Ти ж знаєш, що Воєначальник Мавпи хоче твоєї поразки, так? — перебив Совдзі.
— Не зрозуміла.
— Ти взагалі не подобаєшся Південній коаліції. Ґужубаю, Лю Даю, всій раді. Вони постійно про це говорили, коли тебе не було поруч. Бляха, я тільки-но прибув, а вони вже спробували налаштувати мене проти тебе. Це хлопчачий клуб, Принцесо, і ти в ньому зайва.
Жинь силкувалася втримати нейтральний тон:
— І що ж вони говорили про мене?
— Що ти дурепа, яка вважає, ніби три роки в Сінеґарді й кілька місяців у Міліції можуть замінити десятиліття бойового досвіду, — спокійно відказав Совдзі. — Що якби не твій гарненький фокус, ти не була б варта того, щоб тримати тебе поруч. І що, ймовірніше за все, ти помреш у Лейяні, бо занадто дурна, щоб розуміти, проти чого виступаєш; але так вони принаймні позбудуться однієї прикрості.
Жинь не зуміла стримати жар і відчула, як розпашіли щоки:
— Це аж ніяк не новина.
— Послухай, спірлійко, — Совдзі нахилився вперед. — Я на твоєму боці. Але де в чому Ґужубай таки має рацію. Ти не вмієш командувати, і ти справді недосвідчена, а надто в такій війні. А я знаю, як вести ці битви. І якщо моїх людей у них втягли, то ти мене, бляха, вислухаєш.
— Ти мені не наказуватимеш, — сказала Жинь.
— Якщо ви підете туди, керуючись цими планами, то загинете.
— Слухай, покидьку...
— Зачекай, — підняв руку Кітай. — Жинь, просто... послухай його бодай хвилину.
— Але він...
— Він пробув тут довше за нас Якщо в нього є інформація, треба почути її, — Кітай кивнув Совдзі: — Продовжуй.
— Дякую, — Совдзі відкашлявся, наче майстер перед тим, як виголосити лекцію. — Ви підходите до проблеми не з того боку. Ви не можете воювати так, немовби це війна між двома повноцінними арміями, відкритий бій і все таке. Це не те саме Тут ідеться про звільнення, а звільнення означає дрібну тактику і хитрість.
— Але у Кхудлі все спрацювало як треба, — пробурмотіла Жинь.
— Події у Кхудлі мене вразили, — визнав Совдзі. — Але, як я вже сказав, ми не зможемо перемогти на полі бою. Нас надто мало, і треба вдатися до дрібніших тактик А тобі варто повчитися на моїх помилках.
— То що ти пропонуєш? — з голосу Жинь зникла грубість. Тепер вона слухала.
— Іти через ліс, — сказав Совдзі. — Я проведу ваші коштовні вози з провізією. На цій території всюди є потаємні стежки, а я маю людей, здатних їх відшукати. Потім, перед тим як зайти до Лейяна, зв'яжемося з тамтешніми ватажками опору. Зараз у тебе просто замало людей.
— Замало людей? — повторила Жинь. — Я можу...
— Ти можеш власноруч спалити цілий загін, спірлійко, я про це добре знаю. Але від тебе є користь лише в твоєму радіусі дії, а цей радіус ніяк не може бути надто близько до цивільних. Треба, щоб місцеві не втручалися. Відділити муґенців від людей, яких ти намагаєшся врятувати. Зараз для цього в тебе замала армія, і, підозрюю, саме тому ти кривишся, коли дивишся на мапи.
Жинь неохоче визнала, що Совдзі надзвичайно проникливий.
— І ти володієш чарами, які це виправлять? — запитала вона.
— Це не чари. Я був у тих селян. У них є підпільні банди опору. Сильні чоловіки, які прагнуть битися. Треба лишень, щоб хтось підштовхнув їх до дій.
— Ти говориш про жменьку селян із вилами, — сказав Кітай.