— Я говорю про кілька додаткових сотень людей.
— Дурниця, — заперечила Жинь.
— Я родом з тієї території, — сказав Совдзі. — Маю зв'язки. І можу виграти для вас Лейян, якщо ви мені довіритеся. Зможете? — він простягнув їй руку.
Жинь і Кітай із сумнівом перезирнулися.
— Це не пастка, — роздратовано промовив Совдзі. — Та годі, ну ж бо. Я просто хочу повернутися додому, як і ви.
Жинь поміркувала над його словами, а потім потяглася, щоб потиснути його руку. Щойно їхні долоні торкнулися, хтось різко відкинув запону намету. Увійшов захеканий вартовий.
— Муґенський патруль, — видихнув він. — За три кілометри звідси.
— Усім сховатися, — наказав Совдзі. — Ліс тягнеться майже на кілометр в обидва боки, нехай усі збираються і йдуть.
— Ні.. Що? — Жинь скочила на ноги і заходилася збирати мапи. — Накази тут віддаю я...
Совдзі роздратовано зиркнув на неї:
— То накажи їм сховатися.
— Ще чого! — відказала вона. — Ми битимемося.
Це лише одна патрульна група. Не військо. Що тут обговорювати?
Але не встигла вона гарикнути наказ, Совдзі висунув голову з намету, вклав два пальці в рота і тричі поспіль свиснув так гучно, що Жинь немов кинджалом різонуло по вухах.
Реакція приголомшила її. «Залізні вовки» миттю підвелись і почали збирати речі. Менш ніж за дві хвилини вони згорнули намети, спакували спорядження і зникли з табору, розчинившись у лісі. Не лишили після себе жодних слідів: багаття зрівняли з землею, сміття прибрали. Навіть ямки від наметових кілків засипали. Пересічна людина нізащо не здогадалася б, що тут ще зовсім недавно стояв табір.
Жинь не знала, чи це її розлютило, чи вразило.
— Досі хочеш битися? — поцікавився Совдзі.
— Малий засранець.
— Краще ходи з нами.
— І не подумаю, в мене є бог...
— І щоб тебе заткнути, вистачить однієї стріли, Принцесо. Тепер тебе ніхто не прикриває. Я йду за своїми людьми.
Розпашіла від гніву, Жинь наказала людям Джуденя прибрати табір і відступити до дерев.
Вони бігли поміж гілками, що лишали тисячі крихітних порізів на відкритій шкірі, а тоді зупинились і залізли на дерева. Жинь ще ніколи не почувалася такою приниженою, як коли сиділа, скрутившись поруч із Совдзі на гілці, визираючи крізь листя, щоб не проґавити патруль.
План Совдзі зводився лише до того, щоб перечекати, поки муґенці пройдуть? Він же не збирався нападати на них? Бо це самогубство, і це суперечило всім передумовам наступу, які вони записували на заняттях стратегії: у них не було укріплених позицій для обстрілу, зрозумілої лінії передачі повідомлень, видимості для сигналів між рангами. Відступивши до лісу, вони розпорошилися, перетворившись на неорганізовану групу, а Жинь тепер опинилась у пастці бойової зони, де її полум'я легко може стати непідконтрольним.
Через декілька хвилин Жинь помітила муґенський патруль, який рухався головним шляхом.
— Ми могли б перебити їх на галявині, — просичала вона Совдзі — Навіщо...
Він затулив їй рота долонею.
— Поглянь.
Тепер Жинь добре бачила гуркітливий патруль. Вона нарахувала десь зо двадцять муґенців. Вони їхали верхи на лискучих бойових конях, без сумніву, нагодованих зерном, відібраним у селян. Солдати просувалися повільно, оглядаючи покинутий табір.
— Ну ж бо, — пробурмотів Совдзі. — Їдьте далі.
«Не вийде», — подумала Жинь. Її люди спритні, але не настільки. Десяти хвилин замало, щоб евакуювати табір, не лишивши жодних слідів.
І, звісно ж, уже за хвилину муґенський капітан щось крикнув і показав на землю. Жинь не знала, що саме він побачив: слід, ямку від кілка, загублений пасок, — але це не мало значення. Їх викрили.
— А тепер дивися, — Совдзі знову встромив пальці до рота і свиснув, цього разу двічі поспіль.
«Залізні вовки» випустили хмару стріл на галявину.
І поцілили. Половина муґенських солдатів попадали з коней. Друга половина кинулася навтьоки, але повітря розітнула ще одна хмара стріл, поціливши їм у шиї, скроні, роти й очі. Троє останніх помчали шляхом, але врешті впали, поцілені лучниками, які розташувалися за кілометр від схованки Жинь.
— І це останні — Совдзі зіскочив з дерева й простягнув руку, щоб допомогти їй спуститися. — Невже все було так погано?
— Це було не обов'язково. — Жинь відштовхнула руку Совдзі й злізла самотужки. Ліва рука підігнулася від напруження. Жинь відпустила її й решту відстані пролетіла, мало не впавши простісінько на дупу. Вона квапливо вирівнялася. — Ми могли зустріти їх відкрито, не мусили ховатися...
— Як гадаєш, скільки в них було людей? — поцікавився Совдзі.
— Двадцять. Може, тридцять, я не...
— І скількох ми підстрелили?
— Ну, всіх, але...
— І скільки в нас поранених?
— Жодного, — пробурмотіла вона.
— А муґенці у Вулику знають, що ми йдемо?
— Ні.
— Саме так, — самовдоволено промовив він. — Розкажи, що було не обов'язково?
Їй хотілося збити цей вираз з його обличчя.
— Ховатися було необов'язково. Ми могли просто зняти їх...
— І ідо, дати їм більше часу на укріплення оборони? Коли муґенський патруль відчуває наближення бою, то передусім відсилає назад завчасно визначеного солдата, щоб той про все доповів.
Жинь спохмурніла:
— Я про це не знала.
— Звісно, що не знала. Ти спалила б більшість із них на місці, добре. Але ти не можеш перегнати коня. Жоден з наших скакунів не скаче швидше за муґенських. Одна-єдина помилка може коштувати тобі всіх переваг елемента несподіванки.
— Але це ж смішно, — сказала вона — Ми не зможемо критися аж до Лейяна.
— Справедлива заувага. Але варто бодай спробувати не розкривати нашої кількості, принаймні доки не атакуємо наступні цілі. Подібні невеличкі припасування стратегії мають значення. Не думай про абсолютне, думай про деталі. Треба використовувати кожен день, кожну годину, за які ти можеш отримати інформаційну перевагу. Це і є різниця між двома пораненими і двадцятьма.
— Я зрозуміла, — стримано промовила вона.
Жинь була не настільки вперта, щоб не визнавати, коли помиляється. Її вжалили слова Совдзі, що, мовляв, вона обмірковувала стратегію з точки зору абсолютних величин. Вона так звикла до цього, бо ж деталі ніколи не мали значення, якщо її стратегії зводилися до повного знищення вогнем.
Розпашіла, Жинь струсила листя зі штанів, а потім пробурмотіла слова, яких, вона це знала, Совдзі від неї й чекав:
— Ти переміг, гаразд? Ти мав рацію.
Він задоволено всміхнувся:
— Я займаюся цим уже багато років, Принцесо. Але ти також можеш бути уважнішою.
Вони облаштували табір за три кілометри від місця, де побачили патруль. Крони дерев там були такі щільні, що розсіювали дим від їхніх багать до того, як він міг піднятися вище. Але навіть так Жинь встановила суворі обмеження: не більше одного багаття на сімох людей, і всі сліди треба засипати й ретельно замаскувати листям та багнюкою, яку вони зібрали вранці під час переходу.
На вечерю були крихітні булочки з кукурудзяного борошна і неприправлена рисова каша. Воєначальник Мавпи дозволив Жинь узяти з Жуйдзіня лише декілька мішків з припасами, аргументувавши це тим, що якщо вона провалить цей похід, то принаймні Жуйдзінь не помре з голоду. Жинь не наполягала, не бажаючи випробовувати долю.
А от «Залізні вовки» харчувалися підозріло добре. Жинь не знала, де вони знаходять продукти, але з їхніх киплячих казанків долинали чудові аромати. Поцупили припаси з Жуйдзіня? Совдзі цілком міг таке утнути, він той ще козел.
— Якщо це так тебе непокоїть, піди й запитай, — сказав Кітай.
— Це нерозумно, — пробурмотіла вона — Не хочу здіймати галас..
А Совдзі вже йшов до них, тримаючи в кожній руці по бамбуковій пароварці. Скосив очі на їхню їжу. Посміхнувся:
— Апетитно.
Жинь ревниво стиснула булочку в пальцях.
— Достатньо.