— Ні, знаєш, — у голосі Жиґи чулася злість. — Вона тебе першого навчила.
Дзия напружився.
«Не роби цього, — подумала Дадзі — Убиймо його і тікаймо».
Дзия почав замовляння. Його голос із хрипкого шепотіння поступово переріс у крик, вольовий і плавний. Цього разу слова звучали ближче до того, як їх промовляла Цевері Цього разу в них крилася сила.
— Зараз, — прошепотів Жиґа, і вони підняли ножі, щоб стратити останню невинну жертву.
Коли все скінчилося, порожнеча закинула їх назад у матеріальні тіла й відчуття було таким, наче їх облили крижаною водою. Дадзі впала вперед, відсапуючись. Земля під її ногами здавалася такою твердою, а повітря — таким солодким. Знайомий світ зробився раптом дрібним: цілісним, прекрасним, загадковим. Дадзі горіла зсередини, тремтячи від чистої сили, що пульсувала в тілі.
Вона почувалася більш живою, ніж будь-коли раніше. Тепер вона мала три душі замість однієї, тепер була завершеною, тепер була чимось більшим.
Вони ще не повністю повернулися зі світу духів. Їхній зв'язок ще не розірвався. Вона досі читала душі Дзиї і Жиґи, а їхні думки звучали в її свідомості так гучно, що було важко виокремити серед них свої.
Від Дзиї вона відчувала холодний і неприкритий страх укупі з неабияким полегшенням. Він цього не хотів. Ніколи нічого цього не хотів. Він боявся того, ким може стати, але також був вдячний за звільнення від іншого варіанта. Він був вдячний за ці узи.
Від Жиги Дадзі відчувала водночас і запаморочливий захват, і приголомшливий натиск амбіцій. Він хотів більшого. Навіть не зауважив паніки, яку випромінював Дзия. Його думки були масштабніші. Він бачив їхню трійцю на полі битви, за столом перемовин, на трьох тронах.
Для Жиґи це було останньою перешкодою. Тепер вони йшли вперед, у майбутнє, яке він завжди для них уявляв.
Дадзі теж цього хотіла Просто не була впевнена, що вціліє.
Вона повільно розплющила очі. Під місячним сяйвом кров на руках здавалася чорною. Багаття майже догоріло, хоча від диму було нічим дихати. Дадзі мало не впала вперед, на жарини, мало не занурилась обличчям у попіл, і все б закінчилося.
Сильні пальці схопили її за плече й відтягай.
— Спокійно, — всміхнувся Жиґа.
Дадзі не поділяла його ейфорії.
Через роки, коли вона мордувала себе спогадами про те, як вони троє починали, як було до того, коли все пішло шкереберть, вона так і не могла згадати, що відчувала, коли вони тільки-но заякорилися. Не могла згадати тремтіння сили або страхітливого, хай навіть і захопливого відчуття відомості. Пам'ятала лише густий жах та впевненість, що колись за вкрадені таємниці їм доведеться заплатити кров'ю.
І Цевері. Дадзі так і не забула нещасного обличчя мертвої дівчини і чітко чула останнє попередження, яке та промовила перед тим, як Дзия вирвав їй серце.
«Ось тобі пророцтво, — сказала вона. —
Один помре.
Один правитиме.
А один засне навічно».
Частина 1
Розділ 1
Зап'ясток Жинь пульсував.
Ранок у засідці завжди особливий. Повітря немовби потріскувало від залишкових електричних розрядів, що пронизували Жинь та всіх солдатів навколо неї. Б'ючись за Республіку, Жинь не відчувала нічого схожого. Спочатку війська Їнь Вейсжі були зібраними професіоналами, похмурими й нещадними, ставили перед собою мету виконати завдання і покінчити з цим. А під кінець війни їх переповнював страх. І розпач.
Натомість солдати Південної коаліції були розгнівані, і лише цей гнів додавав їм сили, щоб витримати виснажливі тижні базових тренувань, і швидко перетворив їх на вправних убивць, хоча ще зовсім недавно чимало з них навіть меча в руках не тримали.
Допомагало й те, що їхня війна — особиста Місто Кхудла не було для них рідним, але розташовувалося в їхній провінції. А у провінції Мавпи від муґенської окупації всі страждали однаково. Витіснення, грабунки, зґвалтування, вбивства, масові страти На цій землі відбувалися тисячі різанин, подібних до Голінь Ніїс, але ніхто цим не переймався, бо ж ані Республіці, ані Імперії не було діла до того, що коїлося на півдні.
Однак частина мешканців півдня зуміла вижити, щоб помститися за своїх померлих, і саме ці чоловіки та жінки належали до загонів Жинь.
З плином часу солдати наїжачувалися в передчутті бою, немов мисливські собаки, які натягують ланцюги Жинь поколювало в зап'ястку, наче там був провід. Щосекунди мільйони крихітних спалахів болю пронизували руку аж до ліктя.
— Не чухайся, — застеріг її Кітай. — Ти ж подразнюєш рану.
— Болить, — відповіла вона.
— Бо ти чухаєшся. Облиш рану, й вона швидше загоїться.
Жинь пройшлася пальцями по потрісканій, нерівній шкірі, що закривала кістку на зап'ястку там, де мала б бути права рука Вона зціпила зуби, намагаючись стримати бажання впитися нігтями у вже давно розтривожену плоть.
Руку їй ампутували тієї ж ночі, коли вони прибули в Анькхілуунь. До того часу, за два тижні в морі, пошкоджена долоня загнилася й перетворилася на суцільну гангренозну масу. Попри всі намагання лікарки з «Чорних лілій» стерилізувати рану, ушкодження було значним, і диво, що зараження не поширилося вище по руці. Операція була коротка. Особистий лікар Моаг відрізав Жинь руку, прибрав заражену плоть і зшив шкіру, акуратно накривши нею відкриту кістку.
Сама рана загоїлася достатньо чисто. Але коли Жинь припинила приймати лаунданум, зап'ясток перетворився на смолоскип нестерпного болю. Фантомний біль по декілька разів за годину пронизував пальці, яких вона більше не мала. Іноді він був такий сильний, що Жинь била рукою об стіну, аби здолати поколювання сильнішим болем, і лише потім згадувала, що в неї більше немає цієї руки. Біль був уявним. І вона не могла притлумити біль, що існував лише в її розумі.
— Ще трохи, і піде кров, — сказав Кітай.
Жинь мимоволі знову зачухалася. Вона обхопила пальцями культю й міцно її стиснула, намагаючись позбутися сверблячки завдяки різкому тиску, від якого шкіра німіла.
— Це доводить мене до сказу. І річ не лише у сверблячці, а й у пальцях. Немовби я досі можу їх відчувати і їх штрикають тисячею голок, а я ніяк не можу цьому зарадити.
— Мабуть, я розумію, — сказав Кітай. — Іноді теж це відчуваю. Слабеньке тремтіння мовби нізвідки. Але якщо подумати, то це дивно, бо ж у мене пальці є, але біль іде від тебе.
Перед операцією вони хвилювалися, що, відрізавши Жинь зогнилу руку, можуть нашкодити й Кітаю. Вони не знали, як далеко сягають межі їхнього якірного зв'язку. Знали лише, що смерть одного означатиме загибель обох. І відчували біль одне одного, а від ран одного на тілі другого лишалися бліді, ледь помітні шрами. Але вони й гадки не мали, чим усе обернеться в разі ампутації.
Однак за той час, що вони пливли до Анькхілууня, запалення Жинь стало таким сильним, що завдавало їм обом нестерпного болю, і, зціпивши зуби, Кітай заявив: якщо Жинь не відріжуть руку, він її відгризе.
На превелике полегшення для всіх, рука Кітая лишилася неушкодженою, Навколо зап'ястка, там, де Жинь зробили надріз, у нього на шкірі проступила біла смужка, схожа на браслет, але пальці працювали, хоч і зробилися менш гнучкими. Зрідка Жинь бачила, з якими зусиллями він тримає пензель для письма, і помічала, що тепер уранці він значно довше вдягається. Але Кітай мав руку, і хоча Жинь це тішило, мимоволі вона відчувала постійну, невсипущу заздрість.
— Ти її бачиш? — вона помахала перед Кітаєм зап'ястком. — Маленьку примарну руку?
— Прикріпи на неї гак, — сказав він.
— Я не кріпитиму до себе довбаний гак.
— Тоді клинок. Можливо, так ти нарешті почнеш тренуватися.
Жинь роздратовано зиркнула на Кітая.
— Звикну.
— Ніколи не звикнеш, — заперечив він. — Якщо так триватиме, то наступний раз, коли ти піднімеш меча, стане для тебе останнім.
— Мені не потрібно...