Їй скрутило все нутро.
Вона не знала, що з цим робити. Так звикла до абсолютного нищення, до повної протилежності сторін у війні, що не могла осягнути цей химерний серединний стан. Як воно — жити з мечем, занесеним у тебе над головою? Як воно — дивитися цим людям в очі день за днем, добре знаючи, на що вони здатні?
Жинь ішла, тримаючись за Совдзі, коли вони просувалися вулицями, і знервовано роззиралася щоразу, коли вони повертали за ріг. Ніхто не доповів, навіть не звернув на них уваги. Часом, побачивши Совдзі, люди мружились у непевному впізнанні, але ніхто не промовив ані слова.
Совдзі йшов не зупиняючись, аж доки вони не дісталися віддаленого краю міста, де він показав на невелику хатину під солом'яним дахом, майже непомітну за деревами.
— Голову Лейяна звати Лєнь Вень. Його невістка родом із того ж селища, що й моя мати. Він чекає на нас.
Жинь насупила брови.
— Як?
— Я говорив тобі,— стенув плечима Совдзі — Я знаю цих людей.
Біля дверей сиділа худорлява дівчинка років семи й перетирала соргове зерно в маленькій кам'яній ступці. Щойно вони підійшли, вона підвелася й мовчки показала їм іти за нею до хатини.
Совдзі пропустив Жинь уперед:
— Ну ж бо.
Як для голови селища, помешкання Лєнь Веня було не дуже розкішним. У хатині заледве вмістилося б десятеро людей, ставши пліч-о-пліч, у центрі кімнати стояв квадратний чайний стіл, а навколо — триногі ослінчики. Жимі, присіла на найближчому. Шорсткі, подряпані ніжки хиталися щоразу, коли попа рухалася. Але, що дивно, це її заспокоювало: така бідність їй знайома.
— Зброю он туди. Батьків наказ, — дівчинка показала на надщерблену вазу в кутку.
Жинь смикнулася до ножів, схованих у сорочці:
— Але...
— Звісно, — Совдзі суворо глянув на Жинь. — Як голова Лєнь забажає.
Жинь неохоче опустила клинки у вазу.
Дівчинка вийшла, але вже за мить повернулася з тарілкою парових булочок з грубого борошна і поставила на столик.
— Вечеря, — сказала вона й відступила в куток.
Крохмалисте тісто пахло напрочуд добре. Жинь давно не бачила нормальних парових булочок У Жуйдзіні закінчилися дріжджі Вона потяглася була по булочку, але Совдзі відкинув її руку.
— Не смій, — пробурмотів він. — Тут більше, ніж вона з'їдає за тиждень.
— Тоді навіщо...
— Облиш. Якщо ти не торкнешся, вони залишать їжу на потім, але якщо візьмеш бодай одну й покладеш її, вони наполягатимуть, щоб ти забрала її з собою, коли йтимеш.
Відчуваючи, як забурчало в животі, Жинь поклала руку на коліно.
— Не думав, що ти повернешся.
У дверях стояв високий, широкоплечий чоловік. Жинь не могла визначити його віку: зморшки біля очей і біла борода могли означати, що він годиться їй у дідусі, але чоловік стояв прямо й з піднятим підборіддям, тож його тіло ще пам'ятало десятиліття боїв.
— Голова Лєнь, — Совдзі підвівся, склав руки й низько вклонився.
Жинь квапливо зробила те саме.
— Сідайте, — буркнув голова Лєнь. — Хатина замала для цієї метушні.
Жинь і Совдзі повернулися на місця. Голова Лєнь заледве проштовхався біля них і сів на брудну підлогу, схрестивши ноги. Жинь раптом відчула, як по-дитячому сидить навпочіпки на ослінчику.
Голова Лєнь схрестив руки на грудях.
— Виходить, саме ви й збаламутили північ.
— Винні, — всміхнувся Совдзі. — А на черзі...
— Годі, — озвався голова День. — Мені байдуже, що там на черзі. Забирайте свою армію, йдіть звідси й не повертайтеся.
Совдзі замовк, на його обличчі промайнула образа. Жинь це могло б здатися кумедним, якби вона не була така спантеличена.
— Вони думають, що це роблять наші люди, — сказав голова Лєнь. — Після зникнення першого загону патрульних вони вишикували старших селян і сказали, що стрілятимуть їх одного за одним, доки винні не зізнаються. Ніхто не вийшов наперед, тож мало не до смерті побили мою матір. Це сталося тиждень тому. Вона не одужує, їй пощастить, якщо вона переживе сьогоднішню ніч.
— У нас є лікар, — сказав Совдзі. — Ми приведемо його до тебе або можемо віднести її до нашого табору. У полях у нас є люди, можемо почати діяти вже цієї ночі...
— Ні, — твердо відповів Лєнь. — Ви розвернетесь і зникнете Ми знаємо, як закінчиться ця історія, і не будемо страждати від наслідків. Ми ще живі тільки завдяки покірливості...
— Покірливості? — Совдзі застерігав Жинь мовчати й дозволити йому вести розмову, але вона не втрималась і втрутилась. — Так ви називаєте рабство? Вам подобається ходити вулицями, опускаючи голову, коли вони наближаються, лизати їхні черевики, щоб заслужити прихильність?
— Наше місто зберегло своїх мешканців, — сказав голова Лєнь.
— Тоді ви маєте солдатів, — мовила Жинь. — І повинні битися.
Голова Лєнь заледве глянув на неї втомленими, старечими очима.
Запала тиша, і Жинь помітила шрами на його руках. Ще кілька рубців виднілися збоку на шиї. То не були шрами від батога. Такі шрами лишаються від леза.
Під його поглядом вона почувалася такою крихітною.
Нарешті він запитав:
— Ти знала, що вони забирають найбільш смаглявих дівчат, яких тільки можуть знайти, і спалюють живцем?
Жинь відсахнулася:
— Що?!
Та потім ЇЙ спало на думку пояснення, повільне й жахливе, а вже за мить голова Лєнь промовив його вголос:
— Муґенці говорять про тебе. Вони знають, що сталося на лукоподібному острові. Знають, що це зробила смаглява дівчина з червоними очима. І вони знають, що ти близько.
«Звісно, знають». Двадцять років тому вони вирізали спірлійців. Звісно, легенда про смагляву червонооку расу, здатну прикликати полум'я, передавалася між поколіннями. І вони точно чули поголоски, які ходили на півдні. Муґенські солдати, які розуміли нікарську, підхоплювали розповіді про втілення богині, через яке вони ніколи не повернуться додому. Їм кортіло знати більше. А тому вони дуже швидко дізналися, кого треба шукати.
Але вони не змогли знайти Жинь, тому взялися за тих, хто бодай трохи схожий на неї.
Провина ножем різонула нутро Жинь. Вона почула раптовий скрегіт сталі об сталь. Підстрибнула, обернулася. Дівчинка, яка досі сиділа в кутку, почала перебирати їхню зброю.
Голова День озирнувся через плече й промовив:
— Не чіпай.
— Усе гаразд, — заспокійливо промовив Совдзі — їй треба вчитися вправлятися зі сталлю. Тобі подобається цей ніж?
— Так, — сказала дівчинка, перевіряючи баланс ножа на одному пальці.
— Лиши собі Він тобі знадобиться.
Дівчинка примружилася й глянула на них:
— Ви солдати?
— Так, — відповів Совдзі.
— Тоді чому на вас немає форм?
— Бо в нас немає грошей, — Совдзі широко їй усміхнувся. — Хочеш пошити нам форми?
Дівчинка проігнорувала це запитання:
— У муґенців форми є.
— Це правда.
— То, виходить, у них більше грошей, ніж у вас?
— Ні, якщо ми з твоїм татком дамо цьому раду, — Совдзі повернувся до Лєня. — Будь ласка, пане. Просто вислухайте нас.
Лєнь похитав головою:
— Я не ризикуватиму, наражаючи своїх людей на помсту.
— Не буде ніякої помсти...
— Як ви можете це гарантувати?
— Бо все, що про мене розповідають, правда, — перебила Жинь.
Навколо її рук і плечей затанцювали язички полум'я, яких було саме вдосталь, щоб на обличчя впали довгі тіні. Щоб вона здавалася чимось нелюдським.
Жинь помітила, як на обличчі Лєня майнуло здивування. Вона знала, що, попри чутки, досі він не вірив по-справжньому в те, хто вона І вона це розуміла. Важко повірити в богів — справді повірити, — доки вони не зазирнуть тобі у вічі.
Вона змусила повірити муґенців. І його змусить.
— Вони вбивають тих дівчат, тому що бояться, — сказала вона — І недарма Я знищила лукоподібний острів. Я можу знищити все навколо в радіусі п'ятдесяти метрів. Коли ми вдаримо, це не буде схоже на попередні спроби. Поразка неможлива, і розплати за неї не буде, бо я не можу програти. У мені бог. Мені лише треба, щоб ви вивели цивільних з-під ураження. А ми подбаємо про решту.