Обличчя Лєня втратило вперту нерухомість. Вона перемогла й знала це. Бачила це в його очах: уперше він обмірковував щось, окрім покори. Думав про те, як може смакувати свобода.
— Ви можете атакувати їх з північного краю, — нарешті сказав він. — Там живе небагато цивільних, та й тих можемо евакуювати. Очерет там достатньо високий, щоб ви могли сховатися. Лише на тому полі можна розмістити зо п'ять сотень людей. Муґенці не знатимуть, що ви там, аж доки себе не розкриєте.
— Зрозуміло, — сказав Совдзі. — Дякую.
— Ви матимете обмаль часу, щоб зайняти позиції. Що декілька годин вони відсилають загони з собаками й палицями, щоб відстежувати всіх, хто може ховатися в полях.
— Вичісують вошей, — додала дівчинка. — Так вони кажуть.
— Тоді ми будемо розумними вошами, — сказав Совдзі. На його обличчі ясно читалося полегшення. Це вже були не просто перемовини. Тепер ішлося про розміщення сил. — Ви знаєте, скільки в них людей?
— Зо три тисячі, — сказав голова Лєнь.
— Дуже точна цифра, — озвалася Жинь. — Звідки вам про це відомо?
— Вони беруть у нас зерно. А ми знаємо, скільки вони їдять.
— І ви підрахували кількість солдатів за самим лише зерном?
— Це простий підрахунок, — сказав голова Лєнь. — Ми ж не дурні.
Жинь відкинулася назад, вражена.
— Ну гаразд Три тисячі.
— Можемо відвести їх метрів на двісті від міста, якщо розділимо своє військо й поведемо їх у поля, — сказав Совдзі. — Це більше за радіус ураження Жинь...
— Ні, — сказав голова Лєнь. — Чотириста.
— Це майже неможливо, — заперечила Жинь.
— То зробіть це можливим, — відповів Лєнь. — Відведіть бій від цього міста.
— Розумію, — сказала Жинь. Її голос пожорсткішав. — Ви хочете звільнення, не страждаючи від наслідків.
Голова Лєнь підвівся. Повідомлення було зрозумілим: зустріч закінчилася.
— Якщо ви програєте, вони прийдуть по нас. А ви знаєте, на що вони здатні.
— Це неважливо, — сказала Жинь. — Ми не програємо.
Голова Лєнь не відповів. Коли вони виходили з хатини, він мовчки провів їх оцінювальним поглядом. Його донька в кутку щось буркнула і продовжила шкребти сталлю по сталі.
— Пройшло добре, — пробурмотіла Жинь.
— Навіть чудово, — Совдзі аж сяяв від захвату.
— Чому ти так радієш? Через нього наше завдання тепер удесятеро складніше, а натомість він нам нічого не дав...
— Це не так Він дав нам дозвіл.
— Дозвіл? Та кому ж він, бляха, потрібен...
— Дозвіл завжди потрібен. — Совдзі зупинився. Усмішка на його обличчі потьмяніла. — Щоразу, коли ти приносиш у селище бій, наражаєш на небезпеку життя кожного мешканця. І твій обов'язок — попередити їх.
— Послухай, якби кожна армія робила так, як ти кажеш, то..
— Це ти послухай. Ти б'єшся не за землю, а за людей. І якщо навчишся завойовувати їхню довіру, вони стануть твоєю найкращою зброєю. Вони будуть твоїми очима й вухами. Стануть природним продовженням війська. Але ніколи й нізащо не наражай їх на небезпеку супроти їхньої волі. Зрозуміла?
Він не відводив від неї погляду, доки вона не кивнула.
— Добре, — сказав він і швидко закрокував до воріт.
Опанувавши себе, Жинь подалася слідом.
У тінях на них хтось чекав.
Жинь наповнила долоню полум'ям, але Совдзі схопив її за лікоть.
— Не треба. Це свої.
Чоловік біля воріт і справді був нікарцем Мусив бути нікарцем: зношений і вицвілий одяг висів на його сухорлявій постаті Муґенські солдати не голодували.
Він був юним, майже хлопцем І, схоже, страшенно тішився тим, що побачив їх. Він глянув на Жинь, і його обличчя просяяло.
— Ти спірлійка?
Щось у ньому здалося їй знайомим густі брови, широкі плечі Він поводився наче природжений лідер, упевнений і рішучий.
— Ти син голови Лєня, — сказала Жинь. — Так?
— Спіймала, — відповів він. — Лень Цінень. Приємно познайомитися.
— Ходи-но сюди, телепню, — Совдзі схопив Ціненя за руку й потягнув його в міцні обійми. — Батько знає, що ти тут?
— Батько думає, що я досі ховаюся в лісах, — Цінень повернувся до Жинь.— То ти справді спірлійка? А ти нижча, ніж я очікував.
Жинь напружилася:
— О, та невже?
Він виставив поперед себе руки:
— Ні, ні, я не хотів... Я... ого, — він декілька разів кліпнув. — Вибач. Я просто багато про тебе чув, чекав... Я не знав, чого чекати. Як добре зустрітися з тобою.
Жинь збагнула, що він не хотів бути грубим Він хвилювався. Вона трохи розслабилася.
— Так, я спірлійка. А ти тут для...
— Я ваш союзник, — Цінень швидко потягнувся, щоб потиснути їй руку. Його долоні були липкі від поту. Він витріщався на неї, злегка роззявивши рота, немов бачив, як вона спускається з небес хмарними сходинками. А потім він кліпнув і відкашлявся. — Ми хочемо допомогти вам у бою. У мене є люди, готові вийти за вас, тільки скажіть, і ми...
— Нічого ви не зробите, — сказав Совдзі. — Ти знаєш вимоги свого батька.
Цінень зневажливо скривився:
— Мій батько — боягуз.
— Він просто намагається зберегти тобі життя, — сказав Совдзі.
— Життя? — Цінень сердито глянув на нього. — Він прирік нас на існування в пеклі Він думає, що покірливість означає поблажливість, але не прислухається до повідомлень із селищ довкола нас. Він не знає, що вони роблять із жінками. Або йому нема до того діла, — хлопець стиснув кулаки. — У селищі за п'ятдесят кілометрів звідси спробували сховати дівчат у шахтах. Коли муґенці дізналися, то запечатали всі виходи й кинули їх задихатися. На цілих три дні Коли вони нарешті дозволили селянам дістати трупи, у мертвих дівчат були переламані й закривавлені пальці від спроб видряпатися нагору. Але батько не розуміє. Він... Відколи помер мій брат, він... — у горлі юнака забулькотіло. — Він помиляється. Ми тут не в безпеці й ніколи не були Дозвольте битися разом з вами. Якщо загинемо, то принаймні дозвольте нам померти людьми.
«Річ не в дозволі», — збагнула Жинь. Совдзі помилявся. Цінень битиметься незалежно від того, дозволять йому це чи ні. Ішлося про утвердження. Після всього, що Цінень бачив, він потребував виправдання провини, що лишився живий, і отримати його міг, ризикнувши власним життям. Жинь розуміла це почуття.
— Ви з друзями — не солдати, — тихо промовив Совдзі.
— Ми можемо ними стати, — сказав Цінень. — Думаєш, ми просто лежали й чекали, доки нас урятують? Я радий тебе бачити, брате, але ми почали цей бій без вас Ми вам потрібні. Ми вже все підготували, вже заклали для вас фундамент...
— Що? — Совдзі різко глянув на нього. — Що ви зробили?
— Все, чого мій батько боявся, — Цінень гордовито випнув підборіддя. — Ми відстежили маршрути їхніх патрульних до хвилини. Записали все кодом, який вони не зможуть прочитати. Розіслали сигнали, тож селяни точно знатимуть, коли бігти чи ховатися. Подбали, щоб у кожному господарстві була зброя. Ножі, зроблені з кілків, або сільськогосподарські знаряддя, які ми тягали з сараїв по одному за раз. Ми готові до цієї битви.
— Якби вони дізналися, то вбили б вас, — сказав Совдзі.
— Нас це не налякало, — пхикнув Цінень. — Бачили мою меншу сестру?
— Дівчинку в хатині? — запитала Жинь.
Він кивнув:
— Вона теж із нами. Муґенці залучили її до роботи в їдальні, саме там вони змушують працювати дітей. Так от, вона щоразу підсипала в їхні страви трохи цикути. Шкода від неї незначна. Часом викликає нудоту й діарею, але це ослаблює їх, а малу ніхто й не запідозрив.
Спостерігаючи за обличчям Ціненя — серйозним, розгніваним, розпачливим, — Жинь мимоволі і поважала його, і жаліла. Його хоробрість її вражала. Ці цивільні ворушили драконове гніздо, щодня ризикуючи життям, готуючись до повстання, у якому не могли перемогти.