Чого, на їхню думку, вони могли досягти? Самі фермери й діти, їхні дрібні вияви опору могли розлютити муґенців, але це їх не лякало.
Жинь подумала, що, можливо, за таких обставин цей опір, хай навіть і марний, — єдиний спосіб вижити.
— Ми можемо допомогти вам, — наполягав Цінень. — Лише скажіть, де бути і коли.
Безжальній частині Жинь хотілося сказати «так». Вона могла використати Ціненя. Легко зробити з них гарматне м'ясо. Навіть геть недосвідчений командир може виграти секунди, а то й хвилини, просто кидаючи солдатів на ворога.
Але вона не могла забути виразу очей голови Лєня.
Тепер вона знала, чого коштувало принести війну на південь.
Вона зчитувала вираз обличчя Совдзі: «Ти не посмієш».
І знала, що якщо зараз відповість неправильно, то втратить підтримку і голови Лєня, і «Залізних вовків».
— Совдзі має рацію, — вона потяглася, щоб торкнутися руки Ціненя. — Це не ваша битва.
— Аякже! — випалив Цінень. — Це мій дім.
— Я знаю, — вона спробувала говорити так, щоб справді вірити в те, що каже. — І найкраще, що ти можеш зробити, — це подбати, щоб односельці були в безпеці, коли ми атакуємо.
Цінень був пригнічений.
— Але це ж дрібниця.
— Помиляєшся, — сказав Совдзі. — Це найголовніше.
До табору Жинь і Совдзі повернулися вже поночі. І аж до світанку планували майбутній напад. Спершу хотіли вдарити одразу під покровом темряви й доки не встигли просочитися новини про їхнє прибуття. Але вирішили зачекати до наступного вечора. Голові Лєню потрібен був час, щоб організувати евакуацію селян, а Південній армії ще треба було розвідати місцевість і якомога вигідніше розставити загони на полі бою. Протягом наступних декількох годин командири просиділи над мапами, позначаючи на них лінії входу.
Відпочити їх розпустили вже далеко після опівночі. Коли Жинь повернулася до свого намету, то помітила тонкий сувій, акуратно вмощений на її дорожньому мішку.
Вона була потяглася за ним, завмерла й відсмикнула руку. Це неправильно. Ніхто у таборі не отримував особистих повідомлень. Південна коаліція мала тільки одного поштового голуба, і його натренували лише для листування з Анькхілуунем. Усі інстинкти Жинь горлали, що це пастка. Сувій могли змастити отрутою: у давнину чимало нікарських генералів вдавалися до цієї хитрості.
Жинь схилилась і випустила в долоню невеликий вогник, щоб ретельно підсвітити сувій з усіх боків. Не побачила нічого небезпечного: ані тонких голок, ані темного сяйва на краю пергаменту. Але про всяк випадок зубами натягла рукав на пальці і лише потім узяла сувій і розгорнула. А вже за мить мало не впустила.
На восковій печатці виднілася емблема з драконом дому Їнь.
Жинь повільно видихнула, намагаючись сповільнити шалене серцебиття. Певно, це жарт. Мабуть, хтось вирішив влаштувати їй дуже несмішний розіграш, і вона подбає, щоб винні поплатилися.
Усередині було послання, написане нерівним дитячим почерком. Знаки були такі розпливчасті й неакуратні, що Жинь довелося примружитися, щоб їх прочитати.
Привіт, Жинь.
Мені сказали написати це своєю рукою, хоча я не розумію, що це змінить, бо коли ти поїхала, я ледве вмів писати, тому ти все одно не впізнаєш мою почерку.
— Не смішно, — пробурмотіла вона собі під носа.
Але вона знала, що це не жарт. Ніхто з табору не міг цього зробити. Ніхто не знав.
Якщо ти ще не зрозуміла, це Кесеґі Я вже певний час у в'язниці Нового міста, але сам винен. Здуру похизувався перед деким, що ти моя сестра і що я тебе знаю, а потім ці розмови дійшли до вартових, і я опинився тут. Мені прикро, що так сталося. Справді.
Твій друг говорить написати тобі, що все не мусить бути складно. Він каже написати, що мене звільнять, якщо ти прийдеш у Нове місто сама. Але якщо приведеш армію, то мені зітнуть голову над міською брамою. Він каже, що все не обов'язково мусить закінчуватися різаниною і він просто хоче поговорити. Він каже, що не хоче війни Він підготував акт помилування всім твоїм союзникам. Він хоче лише тебе.
Але якщо відверто...
Решту повідомлення було закреслено товстими чорнильними лініями.
Жинь згорнула сувій і вибігла з намету. Заговорила до першого-ліпшого вартового:
— Хто це приніс?
Він спантеличено глянув на неї:
— Приніс що?
Жинь помахала перед ним сувоєм:
— Ось це було на моєму дорожньому мішку. Хто це тобі передав?
— Н-не...
— Ти бачив, що хтось порпався в моїх речах?
— Ні, але моя зміна тільки почалася. Запитайте Ґіньсеня. Він був тут три години і мав бачити... Генерале, з вами все гаразд?
Жинь тремтіла.
Неджа дізнався, де вона. Неджа знає, де вона спить.
— Генерале? — знову запитав вартовий. — Усе гаразд?
Жинь стиснула сувій у кулаці:
— Поклич до мене Кітая.
— Бляха, — Кітай опустив листа.
— Знаю, — озвалася Жинь.
— Він справжній?
— Це ти про що?
— Про те, чи є бодай один шанс на те, що це підробка? Що насправді це писав не Кесеґі?
— Не знаю» — визнала Жинь. — Гадки не маю.
Вона не знала» чи справді то почерк Кесеґі. Якщо відверто, вона не була впевнена навіть у тому, що Кесеґі вміє читати. Її зведений брат рідко ходив до школи. Не знала вона і того, чи такий стиль письма притаманний Кесеґі. Звісно, могла уявити, як це прозвучало б його голосом або як він з кайданами на зап'ястках сидів за столом і писав, як тремтіло його схудле обличчя, коли Неджа диктував слова. Але звідки знати напевне? За ці роки вона заледве кілька разів розмовляла з Кесеґі.
— А якщо ні? — запитав Кітай.
— Гадаю, нам не варто відповідати, — промовила Жинь найспокійнішим тоном, на який спромоглася. — Хоч би що.
Вона обмірковувала всі можливості протягом того часу, який знадобився Кітаю, щоб дістатися до її намету. Зважувала ціну життя свого зведеного брата і вирішила, що може дозволити собі його втратити.
Кесеґі — не генерал, навіть не солдат. Неджа не міг катувати його, щоб добути інформацію. Кесеґі не знав нічого важливого ані про Південну коаліцію, ані про Жинь. Він знав лише біографію дівчинки, яку вона вбила вже давно в Сінеґарді — наївної тіканійської продавчині, що існувала лише в придушених спогадах.
— Жинь, — Кітай поклав їй руку на плече.— Хочеш піти за ним?
Жинь ненавиділа цей його погляд: очі широко розплющені від жалю, немовби вона ось-ось розплачеться. Від цього погляду вона почувалася такою вразливою.
«Але саме цього Неджа й хоче». Вона не дозволила цій думці заплутати її. Неджа вже маніпулював нею за допомогою почуттів. Через її почуття загинули Цике.
— Проблема не в Кесеґі, — сказала вона — А в розміщенні загонів Неджі У його довбаній досяжності... Я про те, що він, бляха, підклав листа в мій намет, Кітаю. Невже ми це просто проігноруємо?
— Жинь, якщо тобі потрібно...
— Нам потрібно поміркувати, чи війська Неджі на півдні.
Вона мусила говорити далі Вони мусили продовжувати розмовляти про щось інше, бо інакше її лякало те, як стискалися в неї груди.
— Сумніваюся, що це можливо... Венка писала, що він очолив військо свого батька в провінції Тигра Але якщо вони на півдні, то ховаються так добре, що жоден наш розвідник не помітив ані військ, ані дирижаблів, ані возів з припасами.
— Не думаю, що вони на півдні, — сказав Кітай. — Гадаю, він просто дратує тебе. Збирає інформацію. Просто хоче перевірити, як ти відповіси.
— Він не отримає відповіді. Ми на це не купимося.
— Можемо це обговорити.
— Тут нема чого обговорювати, — випалила вона — Цей лист — підробка А умови Неджі сміховинні.