Але сьогодні Жинь хотіла, щоб поле бою було яскраво освітлене У хаотичній темряві муґенці могли атакувати селян. Їй потрібно було виманити їх на поле, а це означало, що треба показати, де саме заліг ворог.
«Ти готова, маленька войовнице?»
У глибині розуму заспівав Фенікс, спрагло, в очікуванні Жинь відпустила давній гнів, знайомий і теплий, наче домашнє вогнище, дозволила йому просочитись аж до кінчиків пальців, подумки перебираючи видіння руйнувань.
О, як вона жадала цієї битви.
«Готова».
— Жинь!
Вона різко розвернулася. Крізь паростки сорго до неї пробирався Совдзі, розчервонілий і захеканий.
Їй усе нутро похололо. Його не повинно тут бути. Він мав бути на східному фланзі з «Залізними вовками», на позиції, готовий атакувати.
— Що ти робиш? — процідила вона.
— Зачекай, — він зігнувся, відсапуючись. — Не подавай сигналу. Щось не так.
— Про що ти торочиш? Ми готові, час настав...
— Ні Поглянь. — Він понишпорив у кишенях, дістав підзорну трубу й простягнув їй. — Дивись уважно.
Жинь піднесла трубу до ока й глянула на мури міста. Але в темряві розгледіти бодай щось було важко.
— Нічого не бачу.
— Рухайся на захід. Якраз над полем.
Жинь перевела трубу. Але те, що вона побачила, було безглуздим.
Муґенські солдати зібралися навколо мурів. І щосекунди їх більшало. Вони знали про напад. Хтось або щось їх видало.
Але муґенці не кидалися вперед. Їхні клинки були націлені всередину міста. Вони навіть не стали в оборонні формації, чого Жинь очікувала від армії, на яку наступають.
Ні, вони наставили зброю на міську браму. Вони не мали на меті затримати нападників ззовні — вони стримували мешканців, не дозволяючи вийти.
А потім Жинь збагнула їхню стратегію.
Вони не збиралися вести чесний бій. І взагалі не планувати стикатися з Південною коаліцією.
Вони просто брали весь Лейян у заручники.
Жинь схопила за руку найближчого польового офіцера й процідила:
— Знайди Кітая.
Той миттю побіг до табору.
— Бляха, — Жинь вдарила себе кулаком по коліну. — Бляха... Як?
— Не знаю, — уперше за весь час із обличчя Совдзі злетіло самовдоволення. Він був наляканий. — Навіть гадки не маю, не знаю, що вони збираються робити...
Що ж їх видало? Вони готувалися до цього наступу з подвійними застережними заходами. Патрулі ніяк не могли їх помітити, вони працювали за графіком вартових з точністю до хвилини. Невже хтось бачив, як вони з Совдзі виходили з міста? Це можливо, але звідки муґенці дізналися, на коли заплановано наступ? І що атакуватимуть з півночі?
Тепер це не мало значення. Навіть якщо серед них були шпигуни, зараз Жинь не могла цього вирішити. Зараз вона мала нагальніші проблеми.
Муґенці тримали мешканців Лейяна під прицілом.
Невелика група муґенських солдатів почала просуватися до лінії наступу. Один змахнув червоним стягом. Вони хотіли перемовин.
Жинь нестямно обмірковувала всі можливі варіанти того, чим це могло закінчитись, і їй на думку не спадав жоден, у якому і цивільні, і Південна армія вціліли б. Муґенці мусили подбати про те, щоб війська Жинь ніколи не повернулися.
Вони зажадають кривавої жертви. Найімовірніше, виріжуть солдатів Жинь, по одному за кожного вцілілого цивільного.
Жинь не знала, чи може заплатити таку ціну.
— Що відбувається?
Кітай, нарешті. Жинь повернулася до нього, намагаючись не зісковзнути на панічне белькотіння, коли почала пояснювати, що сталось, але щойно розвернулася, то побачила як на обличчі Совдзі промайнув жах і він показав пальцем на селище.
За мить Жинь почула, як повітря розітнули стріли.
Прапороносець муґенців упав на землю.
Інстинктивно вона завертіла головою, шукаючи солдат із луками, тремку тятиву, того, хто це скоїв, безголового дурня, який...
— Мої боги, — пробурмотів Совдзі. Він досі не відводив очей від селища.
Жинь повернулася й спершу подумала, що в неї галюцинації. Бо як інакше пояснити величезну колону, що виходила з брами? Натовп, завбільшки зі справжню армію?
Вона знову піднесла трубу до ока.
Цінень. Це мусив бути Цінень. Він мобілізував групу опору. Ні, з усього видно, він мобілізував ціле МІСТО. У колоні були не лише боєздатні чоловіки Лейяна. І літні жінки, і навіть трохи дітей. Вони несли смолоскипи, плуги, мотики, кухонні ножі й кийки, очевидно, зроблені з ніжок стільців.
Вони підготувалися.
Вони знали, що ціна цієї битви — їхні життя. Жинь не могла наступати, доки їх тримали заручниками. Вони знали, що муґенці змусять її обирати.
І вирішили замість неї.
Муґенські лучники повернулися до міста, щоб почати різанину, їхній командир віддав наказ. Тіла цивільних падали перед колоною, наче підкошені. Але селяни продовжували йти, переступаючи через померлих, невблаганно просуваючись уперед, наче мурахи. Ще один залп стріл. Ще одна лінія тіл. Селяни йшли далі.
Муґенські солдати не могли стріляти достатньо швидко, щоб стримати їх Тепер це було протистояння сталі і тіл, украй нерівний бій. Солдати Федерації вирізали селян, щойно ті підходили. Вибивали зброю з їхніх рук, легко пронизували шиї й груди, бо їхніх жертв не вчили відбивати удари.
Селяни продовжували йти.
Тіла нагромаджувалися на полі бою. Нажахана, Жинь бачила, як клинок розітнув плече старій жінці. Але жінка підняла тремтливі руки й схопила нападника за зап'ясток, утримуючи його достатньо довго, щоб стріла знайшла його голову.
Селяни продовжували йти.
Совдзі поклав руку Жинь на плече. Його голос здався їй здушеним хрипом:
— Чого ти чекаєш?
Вона потяглася вглиб свідомості, через канал Кітаєвої душі, до бога, який терпляче чекав.
«Помстись за це», — наказала вона.
«Як скажеш», — відповів Фенікс.
І Жинь кинулася вперед сортовим полем, розриваючи світ вогнем. Вона вбивала без розбору. Спопеляла всіх — і цивільних, і ворогів. Лейянці вітали її полум'я з усмішками.
Це був їхній вибір. Їхня жертва.
Її загони піднялися навколо неї, клинки виблискували в полум'яній ночі. Вони зламали стрій, але стрій уже не важив. Важили лише тіла, кров і сталь.
«Ось як ми виборемо південь», — подумала вона, коли все навколо розпливлося в мареві жару. Так було легше рухатися вперед. Вона не бачила облич, не бачила болю. Бачила лише силуети. «Не клинками, а тілами».
Вони відвоюють південь самою лишень кількістю. Муґенці й Республіка сильні, але південь численний. І якщо вихідці з півдня — багнюка, про що свідчать легенди, то вони битимуть ворогів приголомшливою силою землі, аж доки навіть подих не стане для тих недосяжною мрією. Вони поховають їх під власними тілами. Потоплять у власній крові.
Розділ 6
Після цього лишалося тільки зробити зачистку.
Приголомшена, Жинь ішла сорговим полем, що перетворилося на щільну ковдру сірого попелу. Від її одягу здіймалися повільні, мляві хмарки диму. Відколи вони вирушили в цей похід, вона навіть не торкалась опіуму. Але зараз була під кайфом знайомої ейфорії, п'янкого гудіння, що починалося в кінчиках пальців і линуло через груди до серця.
Улітку Тікані завжди захоплювали мурахи. Божеволіючи від спеки, надокучливі червоні створіння нападали на все, що траплялося на шляху, навіть малих дітей і тварин. Від одного укусу лишався рубець, десяток міг стати фатальним. Селяни відплачували комахам кислотою, обливаючи мурашники з банок за допомогою довгих палиць. Жинь згадалося, як дитиною вона припадала до землі з порожньою банкою в руці, спостерігаючи, як знищені цивілізації піняться й горять на сонці.
Вона завжди затримувалася довше, ніж треба їй подобалося слухати сичання кислоти, що затікала в найглибші мурашині тунелі Подобалося бачити, як мурахи нестямно вилазили нагору, потрапляючи простісінько в калюжки кислоти, які вона ретельно наливала навколо мурашника Подобалося спостерігати, як смикаються крихітні ніжки, ішли комахи починали пінитися, розчиняючись.