— Деякі з цих людей невинні, — говорив він. — Деякі з них просто намагалися вижити.
— Маячня, — сказав Совдзі. — Вони зробили свій вибір.
— Ти розумієш, який вибір вони мали? — Кітай тицьнув пальцем на інший бік двору, де вже три дні висів чоловік, підвішений за литки вниз головою. — Він сім місяців виконував обов'язки їхнього перекладача Чому? Бо муґенці схопили його дружину й доньку, а йому сказали, що він може служити їм або ж спостерігати, як їх поховають живцем. Вони почали катувати його доньку в нього на очах, щоб змусити його. Як гадаєш, що він обрав?
Совдзі навіть не ворухнувся.
— Він допомагав їм убивати інших нікарців.
— Усі допомагали їм убивати інших нікарців, — наполягав Кітай. — Ідеологічна чистота — це добре й прекрасно, але дехто просто намагався вижити.
— Знаєш, моїй сестрі муґенці дали вибір, — сказав Совдзі. — Вона могла стати однією з їхніх подвійних агентів і здавати своїх односельців, бо інакше вони її зґвалтують і вб'ють. І знаєш, що вона обрала?
Щоки Кітая спалахнули:
— Я ж не кажу...
— А ти знав, що муґенцям подобалося грати в ігри, щоб виконати квоти на вбивства? — поцікавився Совдзі.
— Знав, — відповів Кітай. — У Голінь Ніїс..
— Я знаю, що вони робили в Голінь Ніїс, — у голосі Совдзі чулася сталь. — Хочеш знати, що вони робили тут? Загнали натовп селян на дахи найвищих будівель, які їм вдалося знайти. Потім вирвали сходи, підпалили нижні поверхи і відійшли, ставши колом, щоб спостерігати за криками селян. Ось до чого доклали руку зрадники. А тепер скажи мені, що ми маємо їм пробачити.
— Кітаю, — тихо сказала Жинь. — Облиш.
Але Кітай продовжив:
— Але вони страчують не лише муґенців і зрадників...
— Кітаю, будь ласка...
— Вони страчують усіх, кого бодай запідозрили в співпраці, — процідив Кітай. — Це не справедливість, це вбивче божевілля, а чутки й тицяння пальцями гублять життя. Не можна знати напевно, хто дійсно винен, а хто став жертвою неприязні сусідів. Це не справедливість, а хаос.
— І що з того? — стенув плечима Совдзі. — Погнавшись за щуром, ти неодмінно розіб'єш декілька тарілок. Це революція, а не довбане чаювання.
У мовчазному виснаженні вони крокували назад до Лейяна. Захват від перемоги давно вивітрився. Після двох тижнів криків і тортур, незалежно від того, хто жертви, всі були змучені й зблідлі.
Вони пройшли вже пів дня, аж раптом на шляху з'явився вершник у каптурі Офіцери Жинь кинулися вперед з піднятими списами і крикнули вершникові зупинитися. Вершник завмер, піднявши руки, щоб показати, що не тримає зброї.
— Униз! — наполягав Джудень. — Хто ти?
— О, та заради небес — Венка відкинула з обличчя каптур і зіскочила з коня. Рушила вперед, відкинувши вістря списів, немовби відганяла рій мошкари.— Жинь, що це за фігня? Відклич цих дурнів.
— Венко! — Жинь вибігла вперед і обійняла Венку, але майже одразу відпустила; сморід був нестерпний. Від Венки смерділо, немов від дубильні, охопленої вогнем — Велика Черепахо, коли ти востаннє купалася?
— Бляха, могла б і не чіплятися, — сказала Венка. — Я ж рятувалася втечею.
— Проте мала час освіжити фарбу на обличчі, — зауважив Кітай.
— У Сінеґарді всі це роблять. У мене лишилося трохи в сумці. Легше дістати, ніж мило, ясно?
Жинь могла лише сміятися. Чого вона чекала? Сжин Венка була манірною, розпещеною сінеґардською принцесою, а стала смертоносним солдатом, згодом скалічена, але дивом уціліла. Звісно, вона з'явилася на фронті з червоною фарбою на вустах: їй так подобається.
— Та й ви не квапилися повертатися, — промовила Венка. — Я на цьому шляху від учора. Мені сказали, що ви зупинилися в Лейяні.
— Так і було, — сказала Жинь. — Є. Треба було трохи прибрати.
— Що сталося? — запитав Кітай. — Ми думали, у тебе в Республіці все гаразд.
Венка награно зітхнула;
— Втратила прикриття. Найдурніше, що могло статися. Ось я майже невидима прислужниця в обійсті судді, а вже наступного дня господині здалося, що я намагаюся спокусити її чоловіка й вона викинула мене на вулицю.
— А ти.. — почав Кітай.
Венка в'їдливо зиркнула на нього:
— Звісно, ні Я ж не винна, що той довбень не міг відвести очей від мого заду.
Кітай стривожився:
— Я лише хотів запитати, чи тебе впізнали.
— О. Ні, але до того було недалеко. Його дружина звільнила мене, а потім сказала всім, щоб мене не наймали й в інші маєтки. А це привертало забагато уваги. Тому я посеред ночі зібрала все спорядження, вмовила конюха позичити мені коня і рушила на південь. — Вона перелічила все так буденно й легковажно, немовби обговорювала нові віяння сінеґардської моди. — У Жуйдзіні сказали, ідо ви пішли на південь, тому я рушила за вервечкою трупів. І вже скоро відстежила вас.
— Ми, гм, розділилися з Жуйдзінем, — сказала Жинь.
— Я так і зрозуміла, — Венка кивнула на солдатів. — Як же ти вибила армію в Ґужубая?
— Створила вакантне місце. — Жинь озирнулася на свої загони. Совдзі та інші стояли посеред дороги й допитливо їх розглядали.
— Вона союзниця, — сказала їм Жинь. — Рушаймо далі.
Колона відновила рух до Лейяна. Жинь стишила голос, звертаючись до Венки, і роззирнулася, щоб переконатися, що Совдзі її не почує:
— Слухай, а Неджа відправляв когось на південь?
Венка здійняла брову:
— Нічого про це не чула. А що?
— Ти впевнена?
— Імовірно, він досі відпочиває в палаці. Насправді, подейкують, що він заслаб. Кілька тижнів не показувався на людях.
— Що? — випалила Жинь. Її серце раптом забилося дуже швидко. — І що це означає?
Кітай допитливо глянув на неї. Вона проігнорувала його.
— Він поранений? — запитала Жинь.
— Сумніваюся, — сказала Венка. — Він давно не був у бою. Вейсжа відкликав його з провінції Тигра минулого місяця. Він багато часу проводить з призахідниками, веде перемовини з їхніми делегатами. Але, гадаю, найбільше чуток про те, що він захворів. Мовляв, змарнів, під очима темні кола. Важко сказати, чутки це чи факти, бо ж ніхто з моїх знайомих не мав нагоди добре його роздивитися, але, схоже, все справді серйозно.
Жинь відчула дурний, інстинктивний спалах тривоги, залишкове хвилювання. І придушила його.
— Думаєш, він помирає?
— Не впевнена, — сказала Венка. — Кажуть, що з ним працюють усі найкращі призахідницькі лікарі, хоча це може означати більше шкоди, ніж користі. Сумніваюся, що найближчим часом він зможе очолити військо.
Тобто Жинь у безпеці? Клятий Неджа просто загравав з нею? Але його хвороба не заперечує того факту, що в її таборі він має шпигунів, що він знав, де вона щоночі прихиляє голову. Але якщо Венка має рацію і Неджа та його батько й справді досі зайняті північчю, то, може, їй і не варто непокоїтися стосовно майбутнього нападу?
Ця відстрочка буде недовгою. Але Жинь використає кожен зайвий день.
— Що сталося? — запитала Венка. — Тебе щось налякало?
Жинь із Кітаєм перезирнулися. Вони дійшли мовчазної згоди не розповідати Венці про листа Що менше людей знатиме, то краще.
— Нічого, — сказала Жинь. — Я лише... лише хотіла переконатися, що ми не діємо наосліп.
— Повір мені, — пхикнула Венка — Сумніваюся, що він здатен ходити.
Якийсь час вони їхали мовчки. Жинь побачила на горизонті обриси Лейяна: звідси туди вели тільки прямі дороги.
— То хто з шістдесяти чотирьох богів тут побував? — запитала Венка трохи згодом. — На шляху сюди я проминула декілька селищ. Вони всі абсолютно збожеволіли.
— Судоми перемоги, — сказала Жинь. — Труднощі зростання.
— Вони живцем знімають з людей шкіру, — сказала Венка.
— Бо ті люди продавали дівчат заради зайвих пайків.
— О. Ну, справедливо, — Венка струсила з зап'ястка невидиму порошинку. — Сподіваюся, вони їх ще й каструють.
Трохи згодом того ж дня, коли Жинь вирушила на поле, щоб наглянути за базовими тренуваннями, до неї звернулася кістлява стара жінка, яка тягла за собою двох дівчаток.