— Ми чули, що ви берете дівчат, — сказала вона — Підійдуть?
Жинь була така приголомшена її нахабністю, що замість того, щоб спрямувати жінку до стійки запису добровольців, зупинилась і втупилася в неї поглядом Побачене її спантеличило. Дівчатка були худорляві, навіть кістляві, їм точно було не більше п'ятнадцяти років, і вони ховалися позаду старої, немовби боялися, що їх помітять. Вони аж ніяк не могли бути добровольцями: кожна жінка, яка стає до лав Південної армії, робить це з гордістю й за власним бажанням.
— Ви берете дівчат, — гнула своє стара жінка.
Жинь вагалася:
— Так, але..
— Вони сестри. Можете забрати їх за два срібняки.
Жинь кліпнула:
— Перепрошую?
— Один срібняк? — нетерпляче запропонувала жінка.
— Я ні за що не платитиму, — Жинь спохмурніла. — Це не те, що...
— Вони гарні дівчатка, — сказала жінка. — Швидкі. Слухняні. І обидві незаймані...
— Незаймані? — повторила Жинь. — І що ж, по-вашому, ми тут робимо?
Жінка глянула на неї, мов на божевільну:
— Мені сказали, що ви берете дівчат. Для армії.
Отоді все стало на місця. У Жинь усе нутро скрутилося вузлом.
— Ми не наймаємо проституток.
Жінку це не зупинило:
— Один срібняк.
— Забирайся звідси! — випалила Жинь. — Інакше тебе кинуть у в'язницю.
Жінка сплюнула грудку слини під ноги Жинь і кинулася геть, тягнучи дівчат за собою.
— Зачекай, — сказала Жинь. — Залиш їх.
Жінка зупинилася, немовби воліючи заперечити. Тому Жинь випустила струмінь полум'я, який витончено сковзнув їй між пальців і обгорнувся навколо зап'ястка.
— Це було не прохання.
Жінка квапливо пішла геть, не промовивши більше ні слова Жинь повернулася до дівчат. За весь цей час вони заледве поворухнулися. Жодна не піднімала очей. Стояли спокійно, звісивши руки по боках і байдуже опустивши голови, наче слуги, які чекають наказу господарів.
Жинь відчула дивну спокусу вщипнути їх за руки, перевірити м'язи, підняти підборіддя й розкрити роти, щоб поглянути, чи гарні в них зуби.
«Та що це зі мною?!»
Воліючи мати змогу сказати щось краще, вона запитала.
— Хочете стати солдатами?
Старша дівчинка мигцем глянула на Жинь, а потім бездумно стенула плечима Друга не від реагувала зовсім. Вони знову втупилися в порожнє місце перед Жинь.
Жинь спробувала інакше:
— Як вас звати?
— Піпадзі, — відповіла старша дівчинка.
Молодша не підводила очей.
— Що з нею? — запитала Жинь.
— Вона не розмовляє, — різко відповіла Піпадзі.
Жинь помітила в її погляді раптовий спалах гніву, різку захисну реакцію, і збагнула, що все життя Піпадзі оберігала сестру від інших дітей.
— Розумію,— сказала Жинь.— Тоді говори замість неї. Як її звати?
Ворожість на обличчі Піпадзі ослабла.
— Дзюто.
— Дзюто і Піпадзі, — сказала Жинь. — А прізвище ви маєте?
Тиша.
— Звідки ви родом?
Піпадзі похмуро зиркнула на неї:
— Нізвідки.
— Розумію. У вас теж відібрали дім, еге ж?
Піпадзі мляво стенула плечима, немовби це запитання здалося їй неймовірно дурним.
— Послухайте, — сказала Жинь. Їй уривався терпець. Кортіло бути на полі зі своїми солдатами, а не вмовляти відлюдькуватих дівчат. — Мені ніколи з вами морочитися. Ви вільні від тієї жінки, тож можете робити що заманеться. Якщо хочете, можете приєднатися до цієї армії...
— Нас годуватимуть? — перебила Піпадзі.
— Так. Двічі на день.
Піпадзі поміркувала, а потім кивнула:
— Добре.
З її тону було зрозуміло, що інших запитань у неї немає. Жинь глянула на них, потім знизала плечима і змахнула рукою.
— Гаразд Казарми он там.
Розділ 7
Через два тижні вони дісталися Тікані.
Жинь приготувалася битися за рідне місто. Але коли її війська підійшли до східних мурів Тікані, скрізь було тихо. Окопи виявилися порожніми, ворота — широко розчиненими, й ніде ані сліду вартових. Це був не оманливий спокій очікування нападу, а байдужа тиша пустки. Муґенські загони, які тероризували Тікані, пішли. Жинь безперешкодно зайшла крізь північну браму до міста, якого не бачила, відколи поїхала звідси п'ять років тому.
І не впізнала його.
Не тому, що забула. Хай як їй того хотілося, вона не змогла стерти з пам'яті образ цієї місцини: хмари червоної куряви, що здіймаються на вулицях у вітряні дні, вкриваючи все тонким шаром багрянцю; закинуті усипальниці в храмах на кожному розі — нагадування про більш марновірні часи; хиткі дерев'яні будівлі, що стирчать із землі, наче запалені, помітні шрами. Вона знала вулиці Тікані як свої п'ять пальців, знала тутешні вулички, потаємні тунелі й місця опіумних закладок, знала найкращі схованки, куди могла піти, коли вдача тітоньки Фан переростала в насильства.
Але Тікані змінилося. Все місто здавалося порожнім, вихолощеним, немовби хтось випустив йому нутрощі ножем і жадібно їх поглинув, лишивши тільки крихку, понівечену оболонку. Тікані ніколи не було одним з видатних міст Імперії, але в ньому буяло життя. То був, як і низка інших південних міст, осередок такої собі автономії, зухвало викарбуваний у твердій землі.
Федерація перетворила його на місто мертвих.
Більшості старих будівель не стало: їх або давно спалили, або розібрали. А те, що лишилося, муґенці перетворили на просторий військовий табір. Від бібліотеки, відкритого майданчика для виступів і школи — єдиних місць у Тікані, які бодай колись тішили Жинь, — лишилися самі каркаси, й було очевидно, що їх зруйнували зумисне. Жинь припустила, що муґенці розібрали стіни заради деревини для багать.
У районі задоволень уціліли тільки борделі.
— Зберіть групу з дванадцяти осіб, за можливості жінок, і обшукайте кожну з цих будівель — раптом там є вцілілі, — наказала Жинь офіцерові, який стояв до неї найближче. — Покваптеся.
Вона вже знала, що вони знайдуть. Знала, що мала б піти туди сама. Але їй забракло мужності для цього.
Вона рушила далі. Ближче до центру міста, до магістрату й зали для публічних церемоній, побачила свідчення привселюдних страт. Мостини підвищень були заляпані брунатними плямами місячної давнини. На недбало встановлених стовпах, там, де колись, ціле життя тому, вона прочитала свої результати Кедзю і збагнула, що їде в Сінеґард, тепер висіли батоги.
Але вона не бачила трупів. У Голінь Ніїс їх складали купами на кожному розі Вулиці Тікані були порожні.
Не дивно. Коли твоя мета — окупація, доводиться прибирати трупи. Інакше вони смердітимуть.
— Велика Черепахо, — ледь чутно присвиснув Совдзі, наздогнавши Жинь. Він стояв, сховавши руки в кишені, й споглядав спустошення, наче дитина на ярмарку. — А вони добряче тут попрацювали.
— Стули пельку, — сказала Жинь.
— Що таке? Зруйнували твою улюблену чайну?
— Я сказала; стули пельку.
Їй була нестерпна думка заплакати перед ним, однак вона заледве могла дихати через тягар, що тиснув груди. У голові страшенно паморочилось, у скронях пульсувало. Жинь впилася нігтями собі в долоню, щоб стримати сльози.
Вона вже бачила такі масштабні спустошення, і це мало не зламало її. Але тут було гірше, ніж у Голінь Ніїс, бо там усі принаймні були мертві Вона воліла б радше бачити трупи, аніж тих, кому пощастило вижити, і тепер вони виповзали зі сховків у вцілілих будинках, розглядали її з затуманеним спантеличенням тварин, які надто довго прожили в темряві.
— Вони пішли? — запитали ці люди в неї. — Ми вільні?
— Ви вільні, — відповіла вона, — Вони пішли. Назавжди.
Люди всотували ці слова зі страхом і сумнівом на обличчях, немов очікували, що муґенці повернуться будь-якої миті й ударять їх за таку зухвалість. А потім вони сміливішали. Дедалі більше містян з'являлися з халуп, хатин і сховків. Більше, ніж Жинь сміла сподіватися побачити живими. Містом-примарою пішов поголос, і поступово вцілілі мешканці почали сходитися на площу, юрбитися навколо солдатів, підходити до Жинь.