— Ти? — питали вони.
— Так, — відповідала вона.
Жинь дозволяла їм торкатися себе, щоб бони знали: вона справжня. Вона показала їм своє полум'я, здійнявши його вгору вишуканими спіральними візерунками, безмовно передаючи їм слова, яких не могла сказати вголос.
«Це я. Я повернулася. Співчуваю».
— Їм треба помитися, — сказав Кітай. — Майже в усіх воші Треба розібратися з цим, доки наші люди не заразилися. А ще їх треба добре нагодувати. Нам варто організувати роздачу їжі..
— Ти впораєшся з цим? — запитала Жинь. Власний голос здався їй дивним, немовби долинав з-за товстих дерев'яних дверей. — Я хочу... мені треба ще пройтися.
Кітай торкнувся її руки:
— Жинь...
— Зі мною все гаразд, — сказала вона.
— Не роби цього сама.
— Зроблю. Тобі не зрозуміти.
Вона відійшла на крок. Кітай знав кожну частинку її душі, але цього не міг розділити. Йшлося про коріння, про багнюку. Він був нетутешній і не міг збагнути, як то.
— А ти... подбай про тих, хто вижив. Відпусти мене. Будь ласка.
Він стиснув її руку і кивнув:
— Просто будь обережна.
Жинь вибралася з натовпу і зникла на бічній вуличці, поки ніхто не бачив, а потім закрокувала туди, де колись жила.
Вона не завдавала собі клопоту зайти до помешкання Фанів. Там для неї не було нічого. Знала, що дядько Фан помер. Знала, що тітонька Фан і Кесеґі, найімовірніше, загинули в Арлоні. А окрім Кесеґі, всі її спогади, пов'язані з тим будинком, були лише про страждання.
Вона одразу пішла до будинку вчителя Фейжика.
Там було порожньо. Не знайшлося жодного його сліду в порожніх кімнатах, немовби він узагалі там не жив. Книжки зникли, всі до останньої. Навіть книжкові полиці забрали. Лишився тільки ослінчик. Вона припустила, що муґенці кинули його, бо він був з каменю, а не з дерева.
Вона пам'ятала той ослінчик. Безліч вечорів просиділа на ньому дитиною, коли слухала розповіді вчителя Фейжика про місця, яких, вона думала, ніколи не побачить. Сиділа на ньому в ніч перед іспитом, ридала, затуливши обличчя долонями, а він лагідно гладив її плечі й бурмотів, що все буде гаразд «З такою, як ти? З тобою завжди все буде гаразд».
Він ще міг бути живий. Міг завчасно втекти, за перших ознак небезпеки. Міг бути одним із біженців у таборах на півночі Якщо вона докладе зусиль, то втримається за ілюзію, що він десь є, в безпеці, щасливий, просто їхні шляхи розійшлися. Вона спробувала втішити себе цією думкою, але невизначеність, а радите навіть неможливість дізнатися напевне, лише завдала більшого болю.
Вона відчула солоний присмак на губах і збагнула, що обличчя мокре від сліз. Різко, нестямно витерла їх.
«Чому ти так хочеш його знайти? — почула вона запитання голосом Алтаня. — Якого біса це так важливо?»
За ці роки Жинь заледве й згадувала вчителя Фейжика. Викреслила його з думок так само, як відмежувалася від шістнадцяти років життя в Тікані, по-зміїному скинувши шкіру, щоб із сироти війни стати ученицею і солдатом. А тепер вона чіплялася за цей спогад з якоюсь жалюгідною, боягузливою ностальгією. Учитель Фейжик був єдиним реліктом, нагадуванням про часи, коли їй жилося легше, коли вона була дівчинкою, котра намагалася завчити класичні тексти, а він — добрим учителем, який показав їй єдиний спосіб вибратися.
Жинь шукала життя, якого більше не матиме. І надто добре знала, що ця ностальгія може її вбити.
— Знайшла щось? — запитав Кітай, коли вона повернулася.
— Ні, — відповіла Жинь. — Тут нічого немає.
Жинь вирішила влаштуватися в помешканні муґенського генерала. Частково тому, що відчувала за собою це право як визволителька, а частково тому, що це було найбезпечніше місце в таборі. Перед тим як перебратися туди, вони з Совдзі обшукали всі кімнати, перевіряючи, чи не причаївся десь найманець.
Знайшли лише неприбрані кімнати, завалені брудним посудом, формою та кинутою зброєю. Муґенці немовби просто зникли, лишивши всі речі. Навіть основний кабінет був у такому стані, наче генерал просто вийшов до сусідньої кімнати випити чаю.
Жинь оглянула стіл генерала, витягла стоси нотаток, мап і листів. В одній шухляді знайшла зв'язку паперів із вугільними замальовками однієї жінки. Вочевидь, генерал вважав себе художником. Замальовки були не такі вже й кепські: генерал наполегливо намагався зобразити очі коханої, нехтуючи анатомічною точністю. Під кожною замальовкою були однакові муґенські знаки, що лікарською означали «метелик». Муґенської вимови Жинь згадати не змогла. Це було не справжнє ім'я, радше ніжне прізвисько.
«Він сумував», — подумала вона. Що він відчув, дізнавшись, яка доля спіткала лукоподібний острів? Дізнавшись, що кораблі більше не попливуть через Наринське море?
Жинь знайшла згорнутий аркушик із запискою, вкладений між двома останніми замальовками. Муґенський рукописний шрифт не дуже відрізнявся від нікарського (Федерація запозичила чимало нікарських знаків, хоча вимова була абсолютно інакшою), але їй знадобилося кілька хвилин, щоб розібрати недбалий, нерозбірливий почерк і зрозуміти написане.
Якщо це означає, що в мене серце зрадниці, тоді так, я воліла б, щоб Імператор не прикликав тебе на службу, не виривав тебе з моїх рук.
Весь східний континент та багатства цілого всесвіту нічого не важать для мене, коли тебе немає порук.
Я щодня молюся, щоб моря повернули тебе.
Це був шматок, відірваний від довшого листа. Решти Жинь не знайшла.
Вона почувалася химерно винною за те, що порпається в речах генерала. А ще абсурдно почувалася непроханою гостею. Вона так довго намагалася з'ясувати, як убивати муґенців, що від самої думки, що вони можуть бути людьми, мати особисте життя, кохання, надії та мрії, її млоїло.
— Поглянь на ті стіни, — сказав Совдзі.
Жинь простежила за його поглядом. Генерал мав детальний настінний календар, заповнений акуратним дрібним почерком. Значно зрозумілішим, ніж у листі. Жинь перегорнула на першу сторінку.
— Вони прибули сюди всього три місяці тому.
— Три місяці тому вони почали вести календар, — сказав Совдзі. — Повір, вони пробули на півдні значно довше.
Його невисловлене звинувачення повисло в повітрі між ними. Три місяці тому вона могла прийти на південь. Могла зупинити це.
Жинь давно змирилася. Знала, що це її провина. Вона могла прикінчити Імператрицю того дня в Лусані, могла придушити повстання Вейсжі в зародку й привести війська одразу на південь. Але замість цього вона гралася в революцію і здобула від цього лише шрам через усю спину і зболений обрубок там, де мала б бути права рука.
Вона ненавиділа те, якою до болю прозорою була стратегія Вейсжі від самого початку, але ще більше ненавиділа себе, бо не побачила цього. Озираючись назад, вона так чітко розуміла, чому південь повинен був згоріти, чому Вейсжа зволікав із допомогою, коли південні воєначальники благали про неї біля його ніг.
Він легко міг покласти край цій різанині. Він знав, що йому на допомогу пливе призахідницький флот. Він міг відрядити половину своєї армії у відповідь на благання конаючого народу. Але він зумисне ослабив південь. Йому не довелося б боротися за політичну владу з південними Воєначальниками, якби він просто дозволив муґенцям виконати всю брудну роботу замість нього. А потім, коли дим розвіявся б, коли Імперія розпалася б на частини і її охопив би хаос, він прийшов би з Республіканською армією і випалив би муґенців дирижаблями й аркебузами. Але до того часу незалежність південних провінцій здавалася б сміховинною. Усі вцілілі мусили б упасти навколішки й славити свого рятівника.