«А якби він тобі сказав? — якось запитав її Алтань, тобто галюцинація Алтаня. — Якби зробив тебе повноправною спільницею? Чи змінила б ти свої пріоритети?»
Жинь не знала. Тоді вона нехтувала вихідцями з півдня. Ненавиділа власний народ з тієї миті, коли побачила в таборах. Ненавиділа їхню смаглявість, пласку селюцьку вимову і залякані, безглузді погляди. Було так легко сплутати абсолютний жах із тупістю, а вона так відчайдушно прагнула вважати їх тупими, бо ж знала, що вона не тупа, і потребувала підстави відокремити себе від них.
Тоді її відраза до себе вкоренилася в ній так глибоко, що якби Вейсжа розповів їй увесь свій план, його підступність могла здатися їй невимовною розважливістю і вона засміялася б. Якби він не продав її призахідникам, можливо, вона досі була на його боці.
Усе нутро стиснуло гнівом. Вона зірвала календар зі стіни й вдарила по ній кулаком.
— Я була дурепа з Вейсжею! Не варто було покладатися на його чесноти. Але він не врахував, що я виживу.
Коли вони дійшли думки, що помешкання генерала безпечно використовувати як базу, Жинь пройшлася містом до будинків розпусти. Вона цього не хотіла, вона була голодна і втомлена, очі й горло пекли від придушених сліз, і все, чого їй кортіло, — це скрутитися в куточку з люлькою.
Але вона була генералом Фан, спірлійкою, і заборгувала це вцілілим містянам.
Венка вже була там. Вона взялася за нелегке завдання розміщення жінок з будинків розпусти. На холодній кам'яній підлозі виднілися калюжі й перевернуті відра, вказуючи, що жінки там мились, а поруч Жинь помітила густі, темні купи заражених вошами локонів з тільки-но поголених голів.
Венка стояла посеред квадратного двору, склавши руки за спиною, наче сержант у тренувальному таборі. Жінки з'юрмилися біля неї похмурим колом, накинувши на кістляві плечі ковдри. Їхні очі були осклянілі й несфокусовані.
— Поїж, — казала Венка. — Не піду, доки не побачу, як ти ковтаєш.
— Не можу!
Дівчині, яка стояла перед Венкою, могло бути від тринадцяти до тридцяти. Її шкіра була так сильно натягнута на крихких, пташиних кістках, що Жинь не могла визначити віку.
Венка схопила дівчину за плече однією рукою, а другою піднесла гарячу булочку так близько до її обличчя, що на мить Жинь здалося: вона почне проштовхувати її дівчині в губи.
— Їж!
Дівчина міцно стиснула вуста і, скиглячи, спробувала вирватися.
— Та що з тобою? — крикнула Венка. — Їж! Подбай про себе!
Дівчина таки вирвалась і позадкувала, в очах їй забриніли сльози, а плечі зіщулилися, немовби вона очікувала удару.
— Венко! — Жинь заквапилася вперед і відтягла Венку за руку. — Що ти робиш?
— Бляха, а ти як думаєш? — Від гніву Венка зробилася біла, мов крейда. — Усі вже поїли, а ця мала сучка вважає себе занадто гарною для нашої їжі!..
Одна з жінок обняла дівчину за плечі:
— Вона досі в шоці. Облиште її.
— Заткнися! — Венка недобре зиркнула на дівчину. — Ти хочеш померти?
Після довгої паузи дівчина ледь помітно похитала головою.
— Тоді їж, — Венка кинула в неї булочкою. Вона вдарилася в груди дівчини й упала на землю. — Зараз ти, бляха, найщасливіша дівчина у світі. Ти жива У тебе є їжа Тебе врятували від голодної смерті І тобі лишень треба покласти ту булочку в свій клятий рот.
Дівчина розплакалася.
— Припини, — наказала Венка — Не будь жалюгідною.
— Ти не розумієш, — схлипуючи, промовила дівчина — Я не... ти не можеш...
— Ще й як розумію, — рішуче сказала Венка — Те саме трапилося зі мною в Голінь Ніїс.
Дівчина підняла очі.
— Тоді ти також хвойда І ми обидві маємо померти.
Венка замахнулася й дала дівчині сильного ляпаса.
— Венко, припини! — Жинь схопила Венку за руку і потягла її геть із двору.
Венка не опиралася, йшла, спотикаючись, мов у тумані. Жинь збагнула, ідо та не злиться. Навпаки, здавалося, що Венка ось-ось упаде.
Ішлося не про їжу. Глибоко в душі Жинь знала, ідо Венка відвернулася від своєї рідної провінції і приєдналася до Південної коаліції — повстання людей зі шкірою на кілька відтінків темнішою за її — не зі справжньої відданості їхнім мотивам. Вона зробила це через те, що з нею сталося в Голінь Ніїс. Бо Воєначальник Дракона Їнь Вейсжа свідомо допустив жахіття, які спіткали Голінь Ніїс, допустив усе, що сталося на півдні, й пальцем не поворухнув, щоб це спинити.
Венка взяла на себе обов'язок воювати в цих битвах. Але, як вони з Жинь з'ясували, битви — справа легка. Знищувати завжди легко. Важка частина настає потім.
— З тобою все гаразд? — тихо запитала Жинь.
Венчин голос тремтів:
— Я просто намагалася все спростити.
— Знаю, — сказала Жинь. — Але не всі такі сильні, як ти.
— Тоді їм краще стати такими, інакше вони не протягнуть більше декількох тижнів.
— Вони виживуть. Муґенці пішли.
— О, гадаєш, на цьому все закінчується? — Венка з гіркотою засміялася. — Думаєш, на тому й кінець? Щойно вони йдуть?
— Я не хотіла...
— Вони ніколи не йдуть. Зрозуміло? Вони далі приходять до тебе у снах. Тільки там вони привиди, а не реальні люди, і втекти від них не можна, бо вони живуть у твоєму розумі.
— Венко, мені прикро, я не...
Венка продовжила, наче й не чула Жинь:
— Ти знала, що після Голінь Ніїс кожна друга жінка, котра вижила в тому будинку насолоди, випивала луг? А хочеш знати, скільки з тих дівчат повісилися? Вони не могли дозволити собі слабкості, Жинь. Не мали часу на те, щоб бути в шоці. Це не варіант. Саме тому вони й померли.
— Я розумію,— сказала Жинь. — Але ти не можеш вибити з них це лайно. Ти тут, щоб захищати. Ти солдат. Поводься відповідно.
Оті Венки розширилися. На мить Жинь здалося, що вона і її вдарить. Але мить минула, Венчині плечі осунулися, немовби з неї разом вийшов весь запал.
— Добре. Тоді нехай ними опікується хтось інший. Я тут закінчила, — вона змахнула рукою на будинки розпусти. — І спали тут усе дотла.
— Не можна, — сказала Жинь. — Це одні з небагатьох будівель, які ще мають стіни. Доки ми не відбудуємо бодай якісь укриття...
— Спали! — гарикнула Венка. — Інакше я дістану нафти й зроблю це власноруч. От тільки палійка з мене не дуже. Тож ти можеш або створити контрольовану пожежу, або мати справу зі справжнісіньким пеклом. Обирай.
Прихід розвідника врятував Жинь від нелегкої відповіді.
— Знайшли, — повідомив він. — Схоже, що тільки одна.
У Жинь скрутило нутро. Тільки не це. Тільки не зараз. Вона не готова. Після будинків розпусти їй хотілося лише згорнутися клубочком і десь сховатися.
— Де?
— Майже за кілометр від міста. Там брудно. Перевзуйтеся в грубші черевики. Лейтенант Чен сказав мені передати, що він уже прямує туди. Провести вас?
Жинь вагалася:
— Венко...
— На мене не розраховуй. Не хочу цього бачити. — Венка крутнулася на п'ятах і, озирнувшись, крикнула через плече: — Щоб до світанку від будинків розпусти лишився самий попіл, інакше я знатиму, що робити!
Жинь хотілося піти за нею. Хотілося схопити Венку за зап'ясток, міцно обійняти і тримати, аж доки вони не заплачуть, аж доки їхні схлипи не стихнуть. Але Венка сприйняла б це за жалість, а жалості Венка не терпіла понад усе. Вона вважала жалість образою, підтвердженням того, що після стількох місяців усі досі вважають її тендітною і ламкою, мовби вона ось-ось розпадеться на шматки. Жинь не могла так учинити з нею.
Вона вирішила, що спалить будинки розпусти. Вцілілі якось переживуть кілька ночей просто неба У неї вдосталь полум'я, щоб їх зігріти.
— Генерале? — тихо запитав розвідник.
Жинь кліпнула. Вона досі не зводила очей з постаті Венки, яка віддалялася.
— Дай мені хвилинку. Зустрінемося біля східної брами.
Вона повернулася до помешкання генерала, щоб перевзутись, а потім пройшлася наметами, розпитала, чи не позичить їй хтось зайву лопату. А потім Жинь рушила за розвідником на поле смерті.