— Я знаю, на що ти здатна. Подумай, Жинь, що станеться, якщо...
— Не зараз, — різко відказала вона. — Не хочу говорити про це зараз.
Вона ненавиділа тренування з мечем. Ненавиділа незграбність лівої руки в тому, що правою рукою колись робила несвідомо. Від цього вона почувалася безпорадною, дурною, непотрібною, а ще вона вже довгий час намагалася переконати себе, що більше не безсила Коли вона вперше взялася за меча через тиждень після операції, ліва рука так сильно тремтіла від слабкості, що Жинь тієї ж миті бридливо кинула клинок додолу. Ще раз такого вона просто не пережила б.
— Я знаю, в чому проблема, — сказав Кітви. — Ти знервована.
— Я не знервована.
— Дурниця, Ти боїшся. Ось чому ти так метушишся. Ти налякана.
«Офігенний аргумент», — подумала Жинь.
Пульсування в зап'ястку — не проблема, а лише симптом. Вона шукала чогось, будь-чого, що йшло не за планом. Їхні позиці могли викрити. Муґенці могли дізнатися про те, що вони йдуть.
Або вони просто могли програти.
Вона вже була нездатна оборонятися так добре, як раніше. Муґенці у Кхудлі знали, що війська Жинь у дорозі. І мали багато часу вибудувати лінії захисту. А тепер вони ще й почали остерігатися нічних нападів, хоча навіть найвідчайдушніша армія не ризикнула б організувати таку складну операцію без достатнього світла. Це був би зовсім нелегкий, спустошувальний набіг.
Але сьогодні Жинь не могла облажатися.
Кхудла була перевіркою. Вона благала Воєначальника Мавпи про посаду в командуванні ще відколи вони втекли з Арлона, але їй знов і знов повторювали, що вона не зможе повести в бій ціле військо, доки не здобуде досвіду. Сьогодні їй нарешті доручили командування.
Звільнення Кхудли було її завданням, тільки її. Досі вона билася як одиначка, безжалісне полум'я, яке Південна коаліція кидала в бій, наче ракету великої дальності А тепер очолювала загін із сотень людей.
Ці солдати билися під її командуванням. І це лякала А якщо вони під її командуванням загинуть?
— Ми відпрацювали все до дрібниць. Вартові змінюються що пів години, — сказав Катай. Вони вже проговорювали це десятки разів, але він повторював, щоб заспокоїти Жинь. — Ти знатимеш, коли зміняться голоси. Підберись якомога ближче до заходу сонця, а потім завдай удару під час аміни вартових Сигнали знаєш?
Жинь глибоко вдихнула:
— Так.
— Тоді нема чого непокоїтися.
Якби ж усе було так просто.
Хвилини повільно минали. Жинь спостерігала, як сонце хилиться до гір, неохоче опускається, немовби додолу, в долину, його тягне якась істота.
Після того як Жинь на острові Спір пробудила Фенікса й закінчила Третю Макову війну, Федерація Муґень офіційно так і не капітулювала. Імператор Рьохай і його нащадки перетворилися на обвуглені статуї під горами попелу. Жоден член муґенської імператорської родини не вижив, тож нікому було домовлятися про мир.
Не було ані перемир'я, ані якоїсь угоди. Жоден муґенський генерал не повідомив розташування своїх загонів і не склав зброю перед нікарським командуванням. Натомість усі солдати Федерації, які лишилися на материку, становили неабияку загрозу, добре підготовлені вояки, які блукали, не маючи ані місії, ані народу. Їнь Вейсжа, колишній Воєначальник Дракона і новообраний президент Нікарської республіки, давно міг остаточно покінчити з ними, але дозволив їм вільно мандрувати, вирізаючи його союзників, адже в довгостроковій перспективі це могло зміцнити його владу над розваленою Нікарською імперією. А тепер ці розрізнені загони об'єднались у декілька великих незалежних банд і тероризували південь. З точки зору намірів і цілей, нікарці і муґенці продовжували воювати. Навіть без підтримки з лукоподібного острова муґенці за лічені місяці, по суті, колонізували південь. І Жинь це допустила, бо ж була одержима повстанням Вейсжі, поки справжня війна розривала її батьківщину.
Одного разу вона вже підвела південь. І вдруге своєї помилки не повторить.
— Кадзуо казав, що кораблі досі прибувають, — промовив голос муґенською. Це був хлопчачий голос, високий і пронизливий.
— Кадзуо — дупоголовий телепень, — відповів його товариш.
Жинь і Кітай припали до землі в густій траві. Вони підповзли до табору муґенців досить близько, щоб чути, як вартові пліткують. Їхні стишені голоси лунали в спокійному нічному повітрі. Та все ж Жинь понад рік не користувалася муґенською, тож мусила напружитися, аби зрозуміти, про що вони говорять, «їхня мова схожа на комашине стрекотіння», — нарікав Неджа, ще коли вони були дурними дітлахами, які юрмилися в сінсґардській аудиторії. Коли вони ще не розуміли, що війна, до якої їх готували, стане реальною.
Жинь згадалося, що Неджа ненавидів заняття муґенськоі. Він ніяк не міг осягнути властивої їй швидкої вимови, а тому щодня, на кожному занятті, перекручував її і смішив однокурсників тарабарщиною, що дуже скидалася на справжні речення.
— Клац, клац, клац, — говорив він, стрекочучи. — Наче маленькі жуки.
«Наче жуки», — подумала Жинь. Вони почали так називати муґенську між собою. Жинь не знала, чи то нова назва, чи старе образливе прізвисько, що з'явилося ще до її народження. Останнє її не здивувало б. Історія циклічна — Жинь добре засвоїла цей урок.
— Кадзуо сказав, що кораблі почали прибувати в порти провінції Тигра, — мовив перший голос, який вона почула, хлоп'ячий. — Причалюють у сутінках і потрохи забирають нас назад...
Другий вартовий пхикнув:
— Маячня. Якби справді було так, ми знали б.
Запала коротка тиша. Хтось заворушився в траві. Жинь усвідомила, що вартові лежать. Можливо, дивляться на зірки. З їхнього боку це нерозумно і страшенно безвідповідально. Але вони такі юні. Говорять не як солдати, а як діти. Можливо, просто не знають?
— Тут місяць інакший, — з тугою промовив перший вартовий.
Жинь упізнала цю фразу. Вона знала її з Сінеґарда — то був давній муґенський вислів, афоризм із міфу про перевізника, який покохав жінку, що жила на віддаленій зірці. Заради неї він спорудив міст між двома світами, щоб вони нарешті змогли обійнятися.
«Тут місяць інакший». Це означає, що вартовий хоче додому.
Муґенці завжди говорять про повернення додому. Жинь чула про це щоразу, коли підслуховувала їхні розмови. Вони говорили про дім так, немовби він досі існував, немовби лукоподібний острів — то прекрасний рай, куди легко повернутися, варто лиш кораблям припливти до портів. Вони говорили про матерів, батьків, сестер і братів, які чекали на узбережжі, якимось дивом урятувавшись від потоків розпеченої лави.
— Краще звикай до цього місяця, — сказав другий вартовий.
Що більше вони говорили, то молодшими здавалися. Жинь уявила їхні обличчя: ці голоси породжували в її уяві довготелесих юнаків з пушком над верхньою губою. Вони не могли бути старшими за неї. Певно, їм ледь за двадцять, а то й менше.
Жинь згадала, як билася з хлопцем свого віку під час облоги в Кхурдалайні. Здавалося, це було цілу вічність тому. Згадала його широке кругле обличчя і м'які руки. Вибалушені очі, коли вона пронизала його мечем.
Він був такий наляканий. Можливо, боявся не менше за неї.
Вона відчула, як поруч напружився Кітай. «Вони теж не хочуть тут бути», — сказав він їй кілька тижнів тому. Кітай допитував одного з муґенських полонених і врешті почав їм співчувати, від чого Жинь почувалася ніяково. «Вони просто діти. Кожен четвертий — молодший за нас, і вони не підписувалися на цю війну. Більшість із них повитягали з домівок і кинули у виснажливі тренувальні табори, інакше їхнім родинам довелося б сісти до в'язниці чи голодувати. Вони не хочуть помирати, хочуть просто повернутися додому».
Але їхнього дому більше не існувало. Цим хлопчакам не було куди тікати. Якщо ворота до примирення колись відчинялися, якщо бодай колись була можливість повернути ворожі війська додому й повільно вибудовувати мирні відносини, Жинь уже давно її знищила.
Десь у глибині розуму Жинь кольнули докори сумління, її вірні друзі.
Відмахнулася від них. Вона доклала стільки зусиль, щоб поховати спогади. Лише так вона могла не збожеволіти.