Вони дійшли туди значно швидше, ніж Жинь сподівалася.
Вона відчула, що поле вже близько, ще за кількасот метрів від нього. Збагнула за запахом — гнилісним смородом з-під тонкого шару пороху; за величезними комахами, якими скрізь аж кишіло; за стерв'ятниками, які повсідалися на вибілених кістках, що стирчали з ґрунту. Вона впізнала знебарвлену і перекопану землю, рештки волосся й одягу, що виднілися в тих місцях, де муґенці навіть не потурбувалися закопати їх як слід.
Жинь зупинилася за кілька метрів від могили. Потрібно було вдихнути, перш ніж зробити ще бодай крок.
— Нехай це зробить хтось інший, — Кітай поклав їй руку на плече. — Ти можеш повернутися.
— Ні, — сказала вона. — Не можу. Я мушу бути тут.
Вона мусила, бо це була її провина Вона була зобов'язана глянути Мусила від дати померлим бодай краплю поваги.
Їй хотілося поховати це все, накидати цілий насип на цій могилі, що вже встигла просісти Хотілося підгорнути землю лопатами, а потім прогнати по ній вози, щоб розрівняти це місце, щоб воно розчинилося в ландшафті, аж доки одного дня вони не зможуть вдати, що його ніколи й не існувало.
Але вони мали упізнати тіла. Надто багато вихідців з півдня опинилися в пастці страшної невизначеності, не знаючи, чи їхні близькі загинули, і ця невизначеність завдавала сильнішого болю, аніж скорбота. Щойно вони знайдуть тіла, то принаймні зможуть оплакати померлих.
А потім тіла треба було помити, оскільки поховальні ритуали на півдні дуже важливі У мирний час похорони в Тікані розтягувалися на цілий день Юрби плакальниць, іноді включно з найманицями (якщо родина померлого могла собі це дозволити), стогнали й ридали, йдучи за труною з міста до ретельно підготовлених спадкових ділянок Померлих треба було належним чином вкласти в могили, щоб вони упокоїлися й не переслідували живих. Це вимагало постійних підношень спалених паперових богів та пахощів, щоб вмовити їх лишитися в потойбічні.
Жинь і гадки не мала, яке воно, загробне життя. Знала, що це не таке собі гарне примарне місто в паралельній реальності, де пожертви зі спаленого паперу можуть перетворюватися на реальні скарби. Але все ж негоже кидати тіло близької людини гнити на видноті.
Вона відмовилася від більшої частини свого спадку з провінції Півня. Позбулася вимови й манер. Ще з першого року в Академії вдягалася й говорила як сінеґардська еліта. Вона не вірила в південні забобони й тепер не хотіла вдавати, що це не так.
Але смерть священна. Смерть вимагає поваги.
Кітай був сіро-зелений, немов його ось-ось знудить.
Жинь потяглася до його лопати.
— Якщо не можеш, то не лишайся. Це не твій народ.
— Ми ж зв'язані — Він висмикнув лопату з її рук і втомлено, зболено всміхнувся. — Твій біль завжди буде моїм.
Разом вони взялися копати.
Це було неважко. Муґенці поховали свої діяння лише під тонким шаром ґрунту, якого заледве вистачило, щоб присипати сплетіння рук і ніг під ним. Щоразу, коли Жинь знімала достатньо землі, щоб відкрити верхній шар трупів, вона зупинялась і переходила далі, не бажаючи пошкодити вже м'які, зогнилі тіла.
— На півночі ми спалюємо своїх померлих, — сказав Кітай десь за годину. Він підняв руку, щоб витерти піт із чола, і лишив на шкірі бруд. — Так чистіше.
— Отже, ми варвари, — сказала Жинь. — І що з того?
Вона не мала сил, щоб виправдовувати те, чим вони займалися. Поховання в землі — найдавніший південний звичай. Вихідці з півдня є людьми землі і їхні тіла й душі належать саме їй — родовій землі, яку позначили, якою володіли і яку населяли поколіннями впродовж усієї історії провінції. А раптом це і зробило їх брудношкірими покидьками Імперії? Земля незмінна, невмолима Земля здіймається й ковтає загарбників цілком.
— Половину цих тіл навіть не вдасться впізнати, — сказав Кітай. — Вони надто сильно розклалися, поглянь...
— Але на них досі є одяг. Прикраси. Волосся. Зуби. Їх знайдуть.
Вони копали далі. Хоч скільки облич відкривалося їхньому зору, неглибокій могилі, здавалося, не було кінця.
— Ти шукаєш когось? — запитав Кітай трохи згодом.
— Ні, — сказала Жинь.
Вона справді не шукала. На мить їй сяйнула думка пошукати вчителя Фейжика. Спробувала пригадати виняткові риси, за якими його можна впізнати. Зріст і тілобудова — надто пересічні. Вона не могла шукати його за бородою, бо ж, мабуть, у Тікані жили сотні чоловіків з такими бородами. Його одяг завжди був невиразним. Можливо, в передній кишені він носив щасливу гральну кістку, але Жинь була нестерпна сама думка про те, щоб проходжуватися й перевіряти кишені кожного трупа з бородою.
Вона більше не побачить вчителя Фейжика. Вона це знала.
Зрештою Жинь наказала всім зупинитися. Вони копали вже три години. Сонце висіло низько над горизонтом, і невдовзі стало б надто темно, щоб зрозуміти, чи їхні лопати прорізають ґрунт, а чи плоть.
— Назад до поселення, — прохрипіла вона. Їй конче треба було випити води. — Завтра на світанку повернемося...
— Зачекайте, — крикнув солдат трохи віддалік від них. — Тут щось рухається.
Спершу Жинь подумала, що ледь помітний рух, який вона побачила, — це лише гра світла, відблиск на закопаному металі, або, можливо, стерв'ятник, що дзьобає мертвечину. А потім вона підійшла ближче й збагнула, що то рука, сухорлява рука, просунута в щілину в купі тіл, яка слабенько махає.
Її люди квапливо взялися відтягувати трупи. Коли вони прибрали шість тіл, нарешті показався власник руки: худорлявий, повністю вкритий засохлою кров'ю хлопець, який відкашлювався.
Він був при тямі, коли його витягли з могили. Спантеличений, глянув на своїх рятівників. А потім його очі заплющились, а голова завалилася набік.
Жинь відправила посланця по лікаря. А тим часом хлопця поклали на траву і як могли, використавши воду з фляг, стерли з нього засохлі бруд і кров. Жинь оглянула груди хлопця. Вони були закривавлені, незрозумілого кольору, з лусочками засохлої крові та синцями, але все ж здіймалися й опускалися в рівномірному, стабільному ритмі.
Коли прибув лікар і протер тулуб хлопця спиртом, з псувалося, що джерело крові неглибоке: рана була лише порізом на лівому плечі зо п'ять сантиметрів завглибшки. Достатньо, щоб завдати сильною болю, але не вбити. Земля відіграла роль припарки, зупинивши кровотечу, яка інакше його вбила б.
— Тримайте міцно, — сказав лікар. Він відкоркував пляшку рисового вина й полив на рану.
Хлопчина отямився й смикнувся, скрикнувши від болю. Його очі різко розплющились, і він утупився в Жинь.
— Все добре, — сказала вона, притискаючи його руки до землі. — Ти живий. Будь мужнім.
Хлопчина вибалушив очі. На міцно стиснутих щелепах пульсувала вена, коли він корчився під їхніми руками, але з вуст так і не вирвався крик.
Він не міг вижити тут довше декількох днів. Інакше інфекція і відсутність води вбили б його. А це означало, що поле смерті зовсім свіже. Муґенці перебили всіх лише за декілька днів до приходу Південної армії.
Жинь спробувала збагнути, що це означає.
Навіщо вирізати все місто перед тим, як вивести армію?
Щоб знецінити перемогу Жинь? Щоб бризнути отрутою у військо, яке їм не під силу здолати? Лишити останнє жорстоке повідомлення?
Ні Боги, ні, будь ласка, це не може бути правдою.
Але іншого розумного пояснення вона знайти не могла. Кров бухкала їй у скронях, коли вона побачила, як очі хлопця закотилися. Вона боялася стояти. Бо думала, що теж може знепритомніти.
«Ти це зробила, — глузувала братська могила. — Це ти змусила нас їх убити. Ми покинули б місто, якби ти не прийшла. Але ти прийшла, і тому це ти винна».
Жинь відіслала солдатів попереду себе в місто. А сама затрималася, чекаючи заходу сонця. Їй хотілося декілька хвилин тиші Хотілося постояти наодинці біля могил.
— Тут не лишилося нічого живого, — сказав Кітай. — Ходімо.
— Йди, — сказала вона. — Я одразу за тобою.
Він зупинився:
— Так ти почуватимешся ліпше?
Він не пояснив, але вона знала, що він має на увазі.