— Не пропонуй такого.
— Але я маю рацію, — наполягав він. — Так легше.
Вона не могла заперечити. А він знав, що вона не здатна визнати це вголос. Він міг читати її розум, наче розгорнуту книжку.
— Будь ласка, — сказала вона. — Просто облиш мене. Прошу, просто йди.
Він знав, що сперечатися марно. А тому кивнув, стиснув її руку й пішов разом з іншими.
Кітай мав рацію. Він знав, якої абсолютності вона шукала на полі смерті. Він знав, що їй треба лишитися, бо якщо вона на власні очі бачила, що накоїли муґенці, якщо вдихала запах напівзотлілих трупів, якщо нагадувала собі, що має підстави ненавидіти і триматися за цю ненависть, то їй легше змиритися з тим, що вона зробила з лукоподібним островом.
Хай як пронизливо кричали муґенські хлопчаки, які помирали в її снах. Вони все одно були чудовиськами, безсердечними й заслуговували на все, що вона зробила і ще зробить з ними.
Це мусило бути правдою, інакше вона зламалася б.
Вона не знала, як довго стояла там. Але коли нарешті розвернулася, щоб повернутися до табору, сонце зникло за горизонтом, а розрита могила справила таке глибоке враження на її розум, що навіки закарбувалася в пам'яті до найменшої деталі. Купа кісток. Те, як вони вигиналися й складалися одна навколо одної. Як виблискували під останніми променями згаслого сонця.
«Ти не забудеш, — запевнив її Алтань. — Я не дозволю».
Жинь міцно заплющила очі, глибоко вдихнула, а потім повернулася до міста.
Зробила два кроки й зупинилася. Щось змусило її затриматися. Жинь примружилась і глянула на дерева Так, їй не здалося: миттєвий рух, який вона помітила першого разу. Хтось біг у ліс.
Жинь відштовхнулася п'ятами від землі й кинулася навздогін.
— Зачекай!
Вона продиралася між деревами, руки охопило полум'я, осяваючи темряву навколо гарячим світлом.
А потім Жинь спіткнулася. Її ціль зупинилася. Це був не солдат, не шпигун, а дівчинка, що припала до землі в ярку, охопивши ноги руками й опустивши голову. Однак її вуста ворушилися так, немовби вона щось рахувала.
Хтось навчив її цього. Хтось натренував. Жинь засвоїла цей урок ще малою дівчинкою: якщо за тобою женуться і ти не можеш їх перегнати, знайди схованку і рахуй, доки вони не підуть.
— Агов. — Вона підійшла повільно, простягнувши поперед себе руки й розставивши пальці на лівій руці у, як вона сподівалася, незагрозливому жесті. — Усе гаразд.
Дівчинка похитала головою і продовжила рахувати, міцно заплющивши очі, немовби якщо не бачити Жинь, то та може зникнути.
— Я не муґенка, — Жинь затягувала голосні, намагаючись відтворити давно втрачену вимову. — Я з провінції Півня. Одна з вас.
Дівчинка розплющила очі. Повільно підняла голову.
Жинь підійшла ближче:
— Ти сама?
Дівчинка похитала головою.
— Скільки вас?
— Троє, — прошепотіла дівчинка.
Жинь побачила в темряві ще одну пару очей, широко розплющених і наляканих. Та щойно вони помітили, що Жинь на них дивиться, одразу сховалися за деревом.
Жинь швидко випустила велике кільце полум'я в повітрі навколо себе, якраз достатньо для того, щоб освітити галявину. Побачила двох змарнілих дівчаток, які дивилися на неї з неприкритим зачаруванням. Їхні очі здавалися величезними на виснажених обличчях.
— Що ти робиш? — пролунало.
У хащах почулися кроки. Жинь різко обернулася. Третя постать — мати дівчаток або старша сестра, хтозна — вийшла на галявину й схопила тих за зап'ястки, відтягуючи їх від Жинь.
— Ти здуріла? — жінка захопилася трясти вищу дівчинку за плечі. — Про що тільки думала?
— Її огортало полум'я, — сказала дівчинка.
— Що?
Дівчинка не зводила очей із Жинь.
— Я хотіла подивитися.
— Вам нічого не загрожує, — швидко сказала Жинь. — Я нікарка, родом із Тікань з провінції Півня. Я тут, щоб вас захистити.
Але вона вже знала, що не треба нічого пояснювати. Очі жінки розширилися від упізнання, і, схоже, вона лише тепер збагнула, що полум'я, яке осяює галявину, йде не від смолоскипа, а від шкіри Жинь.
Жінка прошепотіла;
— Спірлійка?
— Так.
Вуста прибулої безгучно ворушилися декілька секунд, а тоді з них зірвалося:
— Тоді ти... а вони...
— Так, — сказала Жинь. — Вони пішли.
— Справді?
— Так. Вони всі мертві. Ви у безпеці.
Вона не побачила на обличчі жінки радості — лише закляклу, заціпенілу недовіру. Придивившись ближче, Жинь збагнула, що та не така стара, як їй здалося. Жінка була змарніла і страшенно брудна, але під шаром бруду ховалося обличчя, не надто старше за саму Жинь.
— Що ви робите в лісі? — запитала в неї Жинь.
— Втекли, — відповіла жінка. — Коли почули, що йдуть муґенці Я чула, що вони роблять з нікарськими жінками. І не хотіла... Я маю на увазі, вони не...
— Це твої сестри?
— Ні Просто двоє дівчаток, які жили на моїй вулиці. Я намагалася переконати й інших піти. Але вони не схотіли.
— Ти вчинила мудро, — сказала Жинь. — Як ви виживали весь цей час?
Жінка вагалася. Жинь могла зчитати брехню, що спліталася в її думках. Жінка мала відповідь, просто не була впевнена, чи варто її промовляти вголос.
Підвелася найменша дівчинка:
— Пані у хижі.
Обличчя жінки напружилось, а це означало, що дівчинка сказала правду.
— Що за пані?
— Вона захищає нас, — сказала дівчинка. — Знає дещо. Каже нам, коли ховатись, і які корінці можна їсти, і де поставити сильця на пташок. Вона каже, що доки ми її слухаємося, то будемо в безпеці.
— Тоді вона мала б забрати вас кудись далеко звідси, — сказала Жинь.
— Вона не може. Вона звідси не піде.
Жинь відчула раптову пекучу підозру стосовно того, хто ця пані.
— І чому ж вона не може піти? — запитала вона.
— Цить, — сказала жінка дівчинці, але мала продовжила.
— Бо каже, що втратила доньку в палаці Короля Драконів і чекає, доки та повернеться.
Жинь відчула, як рот наповнюється присмаком крові. У неї підігнулися коліна.
«А вона що тут робить?!»
Жінка обережно торкнулася ліктя Жинь:
— Ти... з тобою все гаразд?
— Вона тут, — пробурмотіла Жинь. Слова здалися їй щільними й металевими.
Їй треба йти. Вона не мала вибору. Ніби муха, яка залетіла в павутину, ніби загіпнотизована миша, що повзе просто в зміїну пащу. Вона не могла піти зараз, не дізнавшись, чого хотіла Су Дадзі.
Розділ 8
Жинь пішла за дівчатами звивистою стежкою в глибокому лісі. Місячне сяйво не пробивалося крізь запону з крон, а поміж дерев немовби кишіли загрози, що, причаївшись у тінях, сичали й гули. Жинь підтримувала в руці невеликий вогник, який слугував їй за ліхтар, але дерева нависали так низько, що вона остерігалася збільшувати полум'я, щоб гілля часом не спалахнуло.
Вона воліла б, щоб її серце не билося так швидко. Вона ж не якась там налякана дівчинка і не боїться темряви.
Але не вдавалося придушити жах перед тим, що там ховалося.
— Сюди, — сказала жінка.
Жинь пірнула під низьким гіллям з буйним листям і проштовхалася крізь підлісок, скривившись, коли колючий кущ дряпнув по колінах.
«Що я роблю?»
Якби тут був Кітай, то назвав би її ідіоткою. Запропонував би підпалити ліс, і на тому все. — Тріаду було би знищено. Натомість Жинь ішла просто в лігво Дадзі, наче приголомшена, зачарована жертва Ішла до жінки, котра чималу частину минулого року докладала всіх зусиль, щоб закатувати її, поневолити, маніпулювати нею.
Але Дадзі не хотіла її вбивати. Не зробила цього раніше, не зробить і тепер. Жинь була впевнена Якби Дадзі хотіла смерті Жинь, то вбила б її ще під Червоними скелями. Простромила б артерію гострим уламком і спостерігала б із посмішкою на вустах, як Жинь стікає кров'ю на піску біля її ніг.
Жинь вижила біля Червоних скель лише тому, що Дадзі так захотіла. Зміївні досі щось від неї потрібно і Жинь мусила принаймні з'ясувати, що саме.