— Прийшли, — сказала жінка.
Жинь обережно збільшила полум'я, щоб підсвітити все довкола. Вони зупинилися перед хижкою з гілок, виноградної лози та оленячих шкур. Усередині заледве вмістилося б більше двох людей.
Жінка гукнула в бік хижі:
— Моя пані, ми повернулися!
— Я чула чотири пари кроків, — долинув ізсередини слабкий, тремтливий голос. — Кого ви мені привели?
— Гостю, — сказала Жинь.
Запала пауза.
— Зайди одна.
Жинь опустилася навколішки й заповзла в хижу.
Колишня Імператриця Нікані сиділа в темряві Без суконь і коштовностей. Недоглянута, брудна, в лахмітті, так щільно заліпленому брудом, що Жинь навіть не могла розпізнати первісного кольору. Її волосся втратило сяйво, а з очей зник дражливий блиск. За ці декілька місяців вона немовби постаріла років на двадцять. І річ була не лише в ціні війни, не лише в хвилюваннях через боротьбу за виживання, поки нація розпадалася на шматки. Зовнішність Дадзі підточувало щось надприродне, воно невмолимо роз'їдало її красу так, як не змогли час і труднощі.
Якийсь час отетеріла Жинь стояла й розмірковувала, а чи не помилилася вона раптом перед нею не Зміївна, а просто якась стара лісова відьма?
Але потім Дадзі втупилася в Жинь здоровим оком, і її потріскані губи вигнулися в аж надто знайомій посмішці:
— Довго ж ти.
Кров прилила Жинь до голови й забухкала в вухах. Вона озирнулася на вхід до хижі, надвір, де лишилися чекати дівчата.
— Залиште нас, — наказала вона.
Дівчата навіть не ворухнулися. Натомість глянули на Дадзі, чекаючи її вказівок.
— Ідіть, — сказала Дадзі. — Повертайтеся в селище. Біжіть.
Ті кинулися бігти. Наступної миті Жинь висмикнула з-за пояса ніж і притиснула лезо до м'якої плоті під підборіддям Дадзі:
— Зламай Печатку.
Дадзі лише розсміялася, бліде горло пульсувало під вістрям клинка:
— Ти мене не вб'єш.
— Присягаюся богами...
— Ти вже це зробила б, — Дадзі відбила ніж, наче кошеня, що спіймало муху. — Годі цієї вистави. Я потрібна тобі живою.
Жинь міцно тримала ножа.
— Зламай Печатку.
Перед очима їй стала червона пелена Доводилося зосереджуватися, щоб рука не тремтіла й випадково не різонула по шкірі. Вона так часто фантазувала про те, що робитиме, якщо Дадзі колись опиниться в її владі. Якщо вона змусить Дадзі розблокувати її свідомість, то більше не доведеться покладатися в цьому на Кітая. Вона більше не просинатиметься серед ночі з пересохлим ротом від жахіть і з видіннями про його смерть перед очима Більше не бачитиме свідчень того, як сильно йому шкодить щоразу, коли прикликає вогонь: примарно-блідого обличчя, слідів від нігтів на долонях.
— Це вбиває тебе, так? — Дадзі схилила голову, вивчаючи Жинь з лінивою, задоволеною посмішкою. — Він страждає?
— Зламай Печатку. Ще раз я не проситиму.
— А що, Сожцань Сіжа не змогла?
— Ти ж знаєш, що не змогла! — гарикнула Жинь. — Ти її створила, це твоя мітка, і ти єдина, хто може її зламати.
Дадзі стенула плечима:
— Яка прикрість.
Жинь сильніше притиснула лезо до шкіри Дадзі. Скільки ще тиснути, доки піде кров? Можливо, не цілитися в шию: так легко влучити в артерію, і Дадзі сплине кров'ю раніше, ніж зробить бодай щось корисне. Жинь пересунула гостре, сяйливе вістря до ключиці Дадзі:
— Можливо, певні прикраси тебе переконають. Який обираєш бік?
Дадзі ледь стримала позіхання:
— Тортури тобі не допоможуть.
— Не думай, що я цього не зроблю.
— Я знаю, що не зробиш. Ти не Алтань.
— Бляха, не випробовуй мене, — Жинь випустила струмочок вогню по краю клинка, якраз достатньо гарячий, щоб обпекти. — Я не житиму все життя на прив'язі.
Дадзі довго не відводила погляду. Розпечений метал шкварчав біля її ключиці, лишаючи темні знаки на шкірі, але Дадзі навіть не скривилася. Нарешті вона підняла руки в благанні:
— Я не знаю як.
— Брешеш.
— Миле дитя, присягаюся, що не можу.
— Але ти... — Жинь не стримала нетерплячості. — Чому?
— О Жунінь, — Дадзі співчутливо глянула. — Невже ти думаєш, що я не пробувала? Що я не намагалася ще до вашого народження?
Вона говорила правду. У голосі не чулося поблажливості Це було щире зізнання, і смуток у ньому виказував істинну вразливість.
Жинь воліла б, щоб Дадзі насміхалася з неї.
— Я зробила все, щоб зламати Печатку, — прошепотіла Дадзі. — Намагалася не одне десятиліття.
Вона говорила не про ту Печатку, яку наклала на Жинь. Про власну.
Жинь опустила ножа. Її полум'я ослабло.
— Тоді нащо ти це зробила?
— Ти намагалася мене вбити, дорогенька.
— Не зі мною. З ними.
— Я не хотіла. Але думала, що вони повбивають одне одного. А я не хотіла вмирати, — Дадзі глянула їй у вічі. — Ти ж розумієш.
Жинь розуміла. Вона не знала всієї історії — ніхто, крім Дзяна й Дадзі, не знав, а вони обоє приховували, що сталося насправді, з невідомих їй причин. Та все ж вона знала достатньо. Колись давно Дадзі прокляла інших двох членів Тріади — Імператора Дракона і Хранителя Воріт. — Печаткою, яка поневолила всіх трьох. І не змогла її зламати. Одна сварка, одна загадкова сварка два десятиліття тому з причин, яких ніхто в Імперії не розумів, — і Тріади не стало, бо Дадзі не змогла зруйнувати Печатку.
«Один помре, — сказала Цевері, дівчина з племені кетреїдів, за мить до того, як Тріада вирвала їй серце з грудей. — Один правитиме, а один засне навічно».
Зрештою Цевері таки помстилася за свою смерть.
Жинь опустилася додолу. Раптом увесь її запал вивітрився. Вона мала б гніватися. Хотіла гніватися, хотіла зітнути Дадзі голову в немислимій люті. Але все, що вона могла відчувати, дивлячись на це давнє й відчайдушне створіння, — це гіркий, втомлений жаль.
— Я маю тебе вбити, — ніж випав з її руки. — Чому я не можу?
— Бо я тобі ще потрібна, — лагідно промовила Дадзі.
— Навіщо ти прийшла сюди?
— Щоб дочекатися тебе, звісно ж, — Дадзі простягла руку й погладила Жинь по щоці двома пальцями. Жинь навіть не здригнулася. Цей жест був не жорстоким, не поблажливим Він здавався якимось химерним, наче спроба втішити. — Я говорила серйозно тоді, в Лусані. Дозволь допомогти тобі. Нас лишилося так мало.
— Але звідки ти...
— Звідки знала, що ти прийдеш у Тікані? — Дадзі зітхнула й прицмокнула. — Бо ви, спірлійці, всі однакові. Відчуваєте зв'язок зі своїм корінням, саме це вас і вирізняє. Ти думала, що зможеш повністю перебудувати себе в Сінеґарді і вбити дівчинку, якою колись була. Але ти не можеш зарадити тому, що тебе тягне на батьківщину. Спірлійці такі. А ти з їхнього племені.
— Моє плем'я мертве, — сказала Жинь. — Тут не моє плем'я.
— О, ти знаєш, що це неправда, — вуста Дадзі вигнулися в співчутливій усмішці. — Ти тепер південь. Провінція Півня — частина твоєї легенди. Тобі потрібно тут бути. Бо нічого іншого в тебе не лишилося.
— Це божевілля, — сказав Кітай.
— Ну, ми не можемо розмістити її деінде, — відповіла Жинь.
— І ти триматимеш її тут? — Кітай здійняв руки, обводячи кабінет генерала в нестямному жесті. — Ми тут спимо!
— Ну то вона спатиме в іншій кімнаті...
— Бляха, ти знаєш, що я не про це. А Совдзі ти плануєш розказати? А Джуденю?
— Звісно, що ні, і тобі не варто...
— Це якір? — запитала Дадзі з порога. Вона впилася поглядом у Кітая, всотувала його обриси, немовби він був соковитим ласим шматочком. — Ти з ним спиш?
Кітай позадкував. Жинь глянула на Дадзі, надто отетеріла, щоб відповісти:
— Я... що?
— Спробуй якось. Завдяки узам це стає особливим. Дадзі ступила декілька кроків уперед, з гримасою продовжуючи вивчати Кітая. — О, а я тебе пам'ятаю. З Академії. Учень Ірдзяха. Розумник.