— Ти навіть не обміркуєш цього варіанта? — запитала вона.
— Та ти, певно, жартуєш, — відповів він.
— Дадзі може мати рацію. Це врівноважило б сили...
— Знущаєшся? Жинь, невже ти це серйозно? Вона маніпулює тобою, ось що вона робить. А ти просто їси лайно з її простягнутої руки.
Жинь припустила, що може бути й таке. Можливо, Дадзі намагалася підлаштувати загибель Жинь, і це був найбільш садистський спосіб це зробити. Але вона спостерігала за обличчям Дадзі, коли та говорила про призахідників. І бачила в ньому проблиск дівчини, не набагато старшої за себе, яка отримала завелику силу й не могла дати їй ради, дівчини, яка тільки-но виборола свою країну і боялася, що її знову можуть відібрати.
— Ставки змінилися, — сказала Жинь. — Вона вже не Імператриця. Ми потрібні їй не менше, ніж вона нам.
Кітай схрестив руки на грудях:
— Та вона тебе зачарувала.
— Що ти верзеш?
— Верзу, що Зміївна дивно на тебе впливає. Ні, Жинь, не заперечуй, я знаю, що так і є. Поруч із нею ти не можеш поводитися розважливо, ніколи не могла Вічно надто бурхливо на все реагуєш, чиниш зовсім не так, як диктує здоровий глузд...
— Що? Ні, я не...
— А що було в Лусані? А біля Червоних скель? Ти двічі мала можливість убити її і не вбила Чому, Жинь?
— Убила б! Але вона була сильніша..
— Хіба? Чи це ти їй дозволила? — голос Кітая змінився з розлюченого на небезпечно тихий. Жинь ненавиділа, коли це траплялося. Вона воліла б, щоб він кричав. — Зміївна штовхає тебе на абсолютно незбагненні вчинки, і я не знаю, чи це тому, що вона досі тебе гіпнотизує, чи тут дещо інше, але думай тверезо. Вона спокусила тебе, і я знаю: ти не настільки дурна, щоб цього не розуміти.
Жинь кліпнула. Він має рацію? Невже Дадзі й справді лишила в її розумі отруту? Невже вона гіпнотизує Жинь через Печатку?
Якийсь час Жинь просто стояла мовчки, намагаючись спокійно все обміркувати. Об'єктивно. Так, якщо вона буде відверта з собою, Дадзі й справді справляє на її психіку дивний і сильний вплив. Коли Жинь опинялася поруч зі Зміївною, їй важко дихати. Руки починали тремтіти, полум'я згасало, і її аж трусило від бажання задушити її, вбити її або...
Або стати нею.
Ось воно. Жинь хотіла те, що мала Дадзі Хотіла мати її легку впевненість, спокійний вплив. Хотіла мати її владу.
— Не заперечуй, що в одному Дадзі таки має рацію, — сказала вона. — Південний фронт — лише відволікання. Наша найбільша проблема в тому, як упоратися з Неджею.
Кітай зітхнув:
— Створивши армію таких, як ти?
— Невже це так неправильно? — Жинь було дедалі важче знайти переконливе заперечення. Дадзі подала цю ідею, наче сяйливу коштовність, і тепер Жинь не могла не прокручувати цю думку в голові, обмірковуючи можливі варіанти.
«Уяви армію шаманів, — прошепотів голос у її свідомості. Алтанів голос — Уяви чисту вогневу міць. Уяви повернення Цике. Уяви другий шанс".
— Треба це бодай обговорити, — сказала вона.
— Ні, — рішуче відповів Кітай. — Ми відкидаємо цей варіант і наразі, і на майбутнє.
— Але чому...
— Бо не можна робити таке з людьми! — випалив він. — Відкиньмо на хвилину цілком реальні шанси кінця світу. І, до речі, мене вражає, що про це ти навіть не думаєш. Ти знаєш, що це робить зі свідомістю людини. Не можна прирікати людей на таке.
— Як на мене, то зі мною все гаразд.
— Все гаразд — аж ніяк не той вираз, яким тебе можна описати.
— Я функціоную, — сказала вона — А більшого й не треба.
— Заледве, — промовив він найжорстокішим тоном, на який тільки спромігся. — І тебе до цього готували. Але Дзяна не стало, а Сожцань Сіжа мертва Якщо ти зробиш це з кимось, то підпишеш йому смертний вирок.
— Цике якось же жили, — зауважила Жинь.
— І ти хочеш приректи людей на долю Цике?
Жинь здригнулася.
Для Цике було лише два можливі варіанти: смерть або Чулуу Корікх. Жинь безліч разів чула ці застереження, відколи приєдналася до Химерних Дітей, і бачила, як вони знову і знову справджувалися, неминуче й жорстоко. Вона бачила, як Алтаня поглинуло полум'я. Бачила, як Бадзі розірвали кулі. Бачила, як Суні й Фейлень опинилися в полоні власного розуму разом з демоном, якого не могли вигнати. Вона й сама мало не поступилася цій долі.
Чи могла вона змусити до цього когось іще?
Так. Якщо це їхня єдина надія вистояти проти дирижаблів, то, безперечно, так. Заради майбутнього південної частини Нікарської імперії, заради тих, хто вижив, — так.
— Таке вже робили, — сказала вона.
— Але не ми. Ми — ніколи. Ти не можеш вчинити так з іншими людьми, — голос Кітая тремтів. — Я в цьому участі не братиму.
Жинь заледве стримала сміх:
— Це та моральна межа, якої ти не перетнеш? Та годі, Кітаю.
— Ти не розумієш, як воно? Поглянь, що сталося з Неджею. Ти змусила його прикликати бога, і...
— Я ніколи його не змушувала! — випалила Жинь.
— Не обманюй себе. Ти підштовхнула його вийти за межі можливого, знаючи, що для нього це мука; і поглянь, чим це закінчилося: шрамом завбільшки з гору Тяньшань у тебе на спині.
Жинь відсахнулася:
— Та пішов ти!
Це був ниций удар. І Кітай це знав, точно знав, де їй болить найдужче, але все одно вдарив і провернув клинок.
Він не вибачився. Натомість підвищив голос.
— Якщо ти бодай на секунду відкинеш шалені мрії про завоювання, якщо перестанеш усотувати саму присутність Зміївни, то збагнеш: це найгірше, що можна з кимось зробити.
— О, наче ти щось про це знаєш.
— А думаєш, не знаю? — його очі розширилися від невіри. — Жинь, я був у Голінь Ніїс, але коли Фенікс проривається крізь мій розум, це найжорстокіша тортура, яку я переживав.
Це заткнуло їй рота їй хотілося вдарити себе, бо ж вона геть забула, що може прикликати вогонь лише тому, що він це дозволяє. Кожнісінького дня він дозволяє її злому богові прогризатися крізь його розум у матеріальний світ. Він мовчки все терпів, бо не хотів, щоб вона хвилювалася. Так добре терпів, що вона й зовсім забула.
— Вибач, — сказала вона і потяглася до його плеча. — Вибач, я не подумала..
— Ні, Жинь, — Кітай відмахнувся від її руки. Він не заспокоївся, він ще не закінчив говорити. І далі розмова не зайде, принаймні поки. — Ти ніколи не думаєш.
Жинь гуляла вулицями Тікані на самоті. Кітай лютував десь у генеральському комплексі, й вона не завдавала собі клопоту його шукати.
Це була вже не перша їхня сварка. Після битви біля Червоних скель вони сварилися не так часто, але з періодичністю в декілька тижнів між ними спалахувала та сама суперечка, провалля, через яке вони ніяк не могли перекинути міст. Усе завжди зводилося до одного глухого кута з сотнею різних варіацій. Кітай вважав її бездушною. Приголомшливо легковажною до людського життя, як він колись сказав. А вона його — слабким, надто невпевненим для рішучих дій. Вона завжди була переконана, що він не готовий ризикувати й досі чіпляється за дивну, миролюбну надію на дипломатію. Але чомусь після цих сварок вона завжди почувалася винною і несподівано присоромленою, наче дитина, яка погано поводилася в класі.
«Та пішло воно все», — подумала вона. Забути Кітая. Забути його повчання Треба пам'ятати про те, що на кону.
Її загони спорудили на міській площі спільну кухню. Солдати роздавали миски з рисовою кашею і тушкованим коренем шаню довгій черзі цивільних Помічники ходили вздовж черг і нагадували селянам не їсти занадто швидко: якщо в когось заболить у животі, треба негайно зупинитися. Після тривалого голодування, розірваний від переїдання шлунок міг спричинити смерть.
Жинь влізла без черги й схопила дві миски, доверху засипані коренем шаню, спритно балансуючи однією на зігнутому правому лікті.
Наметовий комплекс у північній частині Тікані не можна було назвати справжнім лазаретом. Він радше скидався на сортувальний центр невідкладної допомоги, споруджений з уламків того, що колись було ратушею. Обтягнуті тканиною бамбукові циновки лежали розкладені акуратними рядами біля хірургії, а заклопотані помічники розносили поміж ними антисептичні засоби і знеболювальне тим, чиї рани гноїлися місяцями.