Жинь підійшла до найближчого лікаря і запитала про хлопця з поля смерті.
— Отам у кутку, — сказав він. — Поглянемо, чи зможете ви змусити його поїсти. Він ані крихти до рота не взяв.
Тулуб хлопця був обмотаний пов'язками, і він був так само блідий і змарнілий, як і коли його знайшли в могилі. Але сидів, насторожений і при тямі.
Жинь сіла на землю поруч із ним.
— Привіт.
Він по-совиному кліпнув, глянувши на неї.
— Я Жунінь, — підказала вона.— Жинь. Я витягла тебе з могили.
Його голос здався їй радше хрипінням:
— Я знаю, хто ти.
— А як тебе звати? — лагідно запитала вона.
— Джень, — почав був він і закашлявся. Хлопець притиснув руку до грудей і скривився. — Джень Дулінь.
— Схоже, тобі дуже пощастило, Дуліню.
Він лише пхикнув.
Жинь поставила одну миску на землю, а іншу простягла йому:
— Голодний?
Він похитав головою.
— Якщо замориш себе голодом, то дозволиш їм перемогти.
Він стенув плечима.
Вона спробувала інакше:
— Із сіллю.
— Марення, — сказав Дулінь.
Жинь мимоволі всміхнулася. На півдні провінції Мавпи вже давно не куштували солі, у мирний час цю приправу всі сприймали як належне, але після декількох місяців на незасмачених овочах сіль стала на вагу золота.
— Я не брешу, — вона помахала мискою в нього під носом — Скуштуй.
Дулінь повагався, але зрештою кивнув. Вона обережно вклала миску в його тремтливі пальці. Він підніс ложку парового шаню до рота і лизнув самий кінчик. А вже за мить його очі розширились і він навіть покинув ложку, жадібно заковтуючи їжу так, немовби Жинь могла відібрати її будь-якої миті.
— Повільніше, — застерегла вона — їжі вдосталь. Зупинися, якщо відчуєш судоми в шлунку.
Він не говорив, аж доки не доїв майже все, що було в мисці. Потім зупинився, повільно й глибоко вдихнув, прикривши повіки.
— Я вже й забув смак солі.
— Я теж.
— Ти знаєш, у якому ми були відчаї? — він опустив миску додолу. — Зчищали білі відклади з надгробків і варили їх, бо смак був схожий. З могил! — у нього тремтіли руки. — З батькової могили!
— Не думай про це, — тихо промовила Жинь. — Просто насолоджуйся.
Вона дозволила йому якийсь час їсти в тиші. Нарешті він відклав порожню миску й зітхнув, склавши руки на животі. Потім повернувся до неї обличчям;
— Чому ти тут?
— Хочу, щоб ти розповів мені, що сталося, — сказала вона.
Хлопчина здригнувся:
— Ти про...
— Так. Будь ласка Якщо пам'ятаєш. Скільки зможеш.
— Навіщо?
— Бо я мушу це почути.
Він довго мовчав, задивившись кудись удалину.
— Я думав, що помер, — нарешті промовив він. — Коли мене вдарили, біль був такий сильний, аж усе навколо почорніло і я подумав, що це і була смерть. Пригадую, як радів, що все нарешті скінчилося. Я більше не хотів боятися. Але потім я...
Він замовк. Усе його тіло тремтіло.
— Можеш зупинитися, — сказала Жинь, раптом присоромлена. — Вибач, не варто було тебе змушувати.
Але Дулінь похитав головою і продовжив:
— Але потім я отямився на полі, побачив яскраве сонце вгорі й збагнув, що вижив. А за мить вони скинули на мене тіла, і я не хотів, щоб вони зрозуміли, що я живий. Тому лежав і не рухався. А вони все скидали й скидали нові тіла, одне за одним, аж доки я заледве міг дихати. А тоді засипали все землею.
Жинь відчула раптовий спалах болю в долоні й збагнула, що глибоко впилася нігтями в шкіру. Змусила себе розслабитися до того, як піде кров.
— Тебе так і не помітили? — запитала вона.
— А вони й не дивилися. Не перевіряли. Їм було байдуже. Вони просто хотіли покінчити з цим.
Звісно, було зрозуміло, що Дулінь міг бути не єдиним. Найімовірніше, були й інші поранені, але не мертві, які впали в передчасну могилу й повільно задихалися під вагою землі і тіл.
Жинь видихнула.
Десь у глибині її свідомості Алтань заспокоївся. Це її відповідь. Це виправдовує все, що вона зробила. Ось яке обличчя її ворога.
Кітай міг і далі провадити своє про етику. Їй начхати. Їй була потрібна помста. І вона хотіла мати свою армію.
Плечі Дуліня почали опадати. Він схлипував.
Жинь простягнула руку й ніяково поплескала його по плечі:
— Агов. З тобою все гаразд, усе добре.
— Ні Я не мав бути єдиним, я мав померти...
— Не кажи такого.
Його обличчя спотворилося.
— Але це не мав бути я.
— Колись я теж ненавиділа себе за те, що лишилася живою, — сказала вона. — Думала, це несправедливо, що вижила саме я. Мовляв, замість мене померли інші.
— А це і є несправедливо, — прошепотів Дулінь. — Я мав би бути в землі разом з ними.
— І ще будуть дні, коли ти жалкуватимеш, що це не так. — Жинь не розуміла, чому їй конче потрібно втішити цього незнайомця. Вона знала лише те, що хотіла б, щоб колись хтось сказав їй те саме. — Нічого не зникне. Ніколи. Але коли болить, використай цей біль Значно важче жити далі. Це не означає, що ти не заслуговуєш життя. Це означає, що ти маєш для цього мужність.
Того вечора Тікані ожило.
Жинь рано повернулася до генеральського комплексу, маючи намір заснути, щойно обличчям торкнеться матрацу. Але потім у двері постукали, і, відчинивши їх, вона побачила не вартового чи посланця, як очікувала, а гурт жінок, які сором'язливо опустили очі й штурхали одна одну, немовби спонукаючи набратися мужності й заговорити першою.
— Що сталося? — сторожко запитала Жинь.
— Ходіть з нами, — сказала ланка, котра стояла попереду.
Спантеличена, Жинь кліпнула:
— Куди?
Обличчя жінки розпливлося в усмішці.
— Танцювати.
І Жинь згадала, що, попри все, це день звільнення, який варто відсвяткувати. Тому вона пішла за ними в центр міста, де безмісячної ночі вже зібралося кількасот людей з бамбуковими смолоскипами та плавучими ліхтарями. Барабани били без упину, до них приєднувалися ритмічні звуки флейти, що линули мовби нізвідки; а феєрверки, які спалахували кожні кілька секунд, були ніби музичною пунктуацією.
Посеред площі кружляли танцівниці. Їх було десятки, здебільшого молоді, всі рухалися без чіткої хореографії та порядку. Ніхто не проводив репетицій. Їх і не могло бути. Кожна танцівниця рухалася з пам'яті, сплітаючи докупи уривки виступів минулих часів, рухаючись із чистої радості від того, що вона жива й вільна.
Це мало б бути абсолютним безладом. Але було найпрекраснішим, що Жинь коли-небудь бачила.
Жінки благали Жинь приєднатися. Але вона відмовилася, воліючи сидіти на перевернутій діжці й спостерігати. Коли вона жила тут, то ніколи не брала участі в танцях. Танці були для заможних дівчат, радісних дівчат, чий шлюб був подією, яку святкують, а не якої бояться. Вони не були сиротами війни. Жинь завжди тільки дивилася. Їй відчайдушно кортіло приєднатися до них, але вона боялася, що не знатиме рухів.
Барабанний бій пришвидшився. Танцівниці перетворилися на гіпнотичне видіння, ноги й руки рухалися дедалі швидше, аж доки не стали розмитими у світлі багать, рухаючись у ритмі, суголосному з серцебиттям Жинь. Вона кліпнула і на мить побачила інший танець, почула іншу пісню. Вона бачила смагляві тіла, які танцювали біля багаття, співали слова, які вона чула дуже давно, мовою, якою не могла говорити, але майже пам'ятала.
Це видіння вона бачила, відколи вперше зустрілася з Феніксом Вона знала, що воно закінчується смертю. Але цього разу танцівники не перетворилися на скелети, а лишилися шаленими, рішучими, живими. «Ось ми, — говорили вони. — Дивись, які ми круті. Ми втекли від минулого і тримаємо майбутнє в руках».