Совдзі замовк, насупившись.
— Що ти...
— Заткнися, — цикнула Жинь. — Просто слухай.
Так, тепер дзижчання було чітким. Цей шум — не лише в її голові Вона панікує небезпідставно. Все насправді.
Очі Совдзі розширилися. Він також це чув.
— Лягай, — видихнув він і кинувся на неї за мить до вибуху першої бомби.
Розділ 9
Вони впали разом. Лікті Совдзі боляче впилися Жинь під ребра. На коротку мить запала тиша, а потім їй у вухах моторошно задзвеніло. Стогнучи, вона визирнула з-під Совдзі, що завалився на неї саме тоді, коли Тікані осяяло помаранчевим спалахом.
А потім посипалися нові бомби, нескінченно гуркочучи.
Совдзі скотився з Жинь. Вона невпевнено звелася на ноги.
«Кітай». Перед очима все пливло, відчуття рівноваги також порушилось, і, плентаючись до генеральського комплексу, вона раз у раз заточувалася, наче п'яна «Треба знайти Кітая».
Позаду почулося пронизливе, розпачливе голосіння. Вона розвернулась. У заграві розрізнила лише обличчя молодого офіцера, одного з людей Джуденя, чийого імені вона так і не дізналася. Він лежав горілиць на землі за кілька метрів від неї. Якийсь час вона, абсолютно спантеличена, дивилася на нього. Досі вони з Совдзі були на вулиці самі. Усі інші офіцери лишилися біля ватри, а туди було добрих п'ять хвилин ходу.
Вибух? Невже силою вибуху його могло відкинути аж сюди?
Але з офіцером усе було гаразд: голова, плечі й тулуб не ушкоджені, не закривавлені. Навіть не обгорілі. Чому ж тоді він...
Чорні плями перед очима Жинь повільно прояснились, і вона побачила те, що спершу лишалося прихованим за димом і пітьмою. Офіцерові відірвало ноги.
Він дивився на неї. О боги, він досі був притомний. Потягнувся до неї тремтливою рукою. Заворушив вустами. Але з них не вирвалось ані звуку, принаймні вона нічого не почула, та все зрозуміла.
«Будь ласка».
Жинь потяглася до ножа, пристебнутого до паска, але пальці незграбно зісковзнули з піхов.
— Я це зроблю, — голос Совдзі пролунав для її вух гучно, наче гонг.
Він наче повністю протверезів, млявість від спожитого спиртного випарувалася від такого ж викиду адреналіну, що пульсував і в її венах. Схоже, він контролював себе значно краще, ніж вона Совдзі висмикнув ножа з її руки з грубою спритністю, а потім схилився над офіцером і розітнув йому горлянку.
Жинь не відводила погляду, силкуючись устояти на ногах.
«Ми були не готові».
Вона думала, що має більше часу. Знищуючи послання Кесегі, знала, що Неджа наступає на п'яти, але вважала, що ще матиме шанс підготувати новобранців з Південної армії, поки Республіка завершуватиме кампанію на півночі. Вона вважала, що після падіння Вулика вони матимуть час, щоб вдихнути на повні груди.
Не знала, що Неджа, курво, вже стояв на порозі.
Повітряні гармати били безупинно, суголосні з гуркотінням двигунів дирижаблів. «Небесний оркестр», — мимоволі подумала Жинь. Боги грають їм похоронну пісню.
Вона чула крики з центру міста Знала, що там немає оборонних споруд, а отже, в них ані шансу відбитися від повітряної атаки, її військо святкувало перемогу і влаштувало гулянку. Вони виставили лише основну варту біля міської брами, бо ж думали, що бодай на якийсь час загроза минула.
А кляті ватри... О боги, певно, ватри палали, мов маяки, виказуючи їхнє місцеперебування.
Крики погучнішали. Вулиці наводнив охоплений панікою розрізнений натовп, що біг подалі від багать. У бік Жинь бігла маленька дівчинка, яка не припиняла кричати, і Жинь не мала часу гукнути їй; «Ні, зупинися, лягай» перед тим, як пролунав ще один вибух і крихітне тільце огорнуло полум'я.
Той таки вибух збив Жинь із ніг. Вона перекотилася на слину й застогнала, затискаючи ліве вухо здоровою рукою. Бомби розривалися так часто, що вона вже не чула пауз між вибухами, а лише безперервне гуркотіння. Шалене помаранчеве полум'я палало скрізь, куди б вона не глянула.
Жинь сперлася рукою об землю і змусила себе встати.
— Треба забиратися звідси, — Совдзі схопив її за зап'ясток і потягнув до лісу.
Вибухи лунали так близько, що вона відчувала їхній жар на обличчі, але ліс дирижаблі не обстрілювали. Вони цілилися тільки у ватри — у незахищених, уразливих селян.
— Зачекай, — сказала вона. — Кітай...
Совдзі не відпустив її руки.
— Ми рушимо глибше між дерев. Біля лісу вони не матимуть видимості. Ми триматимемося гірських стежок і відійдемо якнайдалі до того...
Жинь пручалася:
— Ми мусимо знайти Кітая!
— Він вибереться самотужки, — сказав Совдзі. — А ти загинеш за лічені секунди, якщо не...
— Я впораюся!
Вона не знала, як можна збити дирижаблі, бо ж, схоже, вони не мали слабких місць, які їй вдалося б легко підпалити, але вона могла поцілити полум'ям у стернові механізми, кошик з боєприпасами, бодай у щось. А йти без Кітая вона не могла Він досі в генеральському комплексі чи пішов на центральну площу? Комплекс на пагорбі стояв неушкоджений, схований під покровом темряви, а от площа перетворилася на пекло.
Його не могло серйозно поранити, бо вона це відчула б, а зараз вона не відчувала нічого, що означало...
— Зачекай, — Совдзі міцніше стиснув її зап'ясток. — Усе припинилося.
Небо затихло. Дзижчання зникло.
«Вони приземлилися», — збагнула Жинь. Це вже наземний штурм. Дирижаблі не хотіли знищити все Тікані з повітря. Вони хотіли захопити полонених.
Але хіба вони не розуміли небезпеки наземного штурму? Нехай у них і є аркебузи, але в неї є бог, і вона спопелить їх, щойно вони наблизяться. Вистояти проти неї вони зможуть лише тримаючись поза зоною її досяжності. Вони мусять розуміти, що відсилати сюди загони було самогубством.
Хіба що...
Хіба що.
Крижаний холод поповз по венах.
Тепер вона збагнула. Призахідники не хочуть розбомбити її. Вона — їхня улюблена піддослідна миша. Вони не хочуть, щоб її розірвало на шматки. Вони хочуть схопити її живою, доставити цілою і зв'язаною до лабораторій Сірого товариства, тому привели сюди єдину людину, яка може вистояти в ближньому бою з нею і перемогти.
Неджа, чиї рани затягуються майже одразу.
Неджа, який черпає сили з моря.
— Біжімо! — сказала вона Совдзі, але вже наступної миті їх відкинуло одне від одного новим вибухом.
На секунду весь світ навколо затих.
Усюди була темрява, а потім кольори почали повертатися: спершу лише червоний, червоний повсюди, куди вона дивилась, а потім безладні грудки багрянцю й зелені. Жинь не знала, як їй вдалося підвестися, але однієї миті вона лежала на землі, а вже наступної пробиралася лісом, переходячи від дерева до дерева, бо втратила чуття рівноваги і не могла стояти прямо. Вона відчула смак крові на вустах, але не розуміла, куди її поранили, а біль скидався на саван, з кожним новим кроком пульсуючи в усьому тілі.
— Совдзі?
Відповіді не було. Жинь навіть не була певна, чи правильно вимовляє звуки, бо ж власного голосу не чула, окрім дивного, нерозбірливого відголоску в черепі.
— Совдзі?
Однаково нічого.
Вона непевним кроком ішла вперед, розтираючи, очі, щоб бодай трохи краще сприймати довколишній світ і повернути інші чуття, окрім болю, болю...
У повітрі війнуло знайомим запахом. Чимось нудотно, нездорово солодким, від чого замлоїло в шлунку, а вени шпигонуло болем від жадання.
Республіканці скинули опіумні бомби.
Вони знали її слабкість. І намірилися поневолити її.
Жинь глибоко вдихнула і прикликала в долоню полум'яну кулю. Вона мала сильнішу стійкість до опіуму, ніж більшість людей. Такий собі подарунок від багатомісячної опіумної залежності й невдалого відновлення. Усі ті ночі, які вона провела під кайфом, блукаючи в глибинах власного розуму та розмовляючи з галюцинацією Алтаня, могли виграти їй кілька додаткових хвилин до того, як її відріже від Фенікса.