А це означало, що вона мусить негайно знайти Неджу.
— Ну ж бо, — пробурмотіла Жинь.
Випустила полум'я вгору й навколо себе. Неджа не зможе опиратися такому спалаху. Вогонь — це маяк. Неджа шукав її. Він прийде.
— Де ти? — крикнула вона.
У відповідь повітря розітнула блискавка А потім почалася раптова злива такої сили, що мало не збила Жинь із ніг.
Цей дощ не був природним. Ще мить тому небо було чистим, без натяку на хмари, і навіть буря не змогла б прийти так швидко, так доречно...
Але відколи Неджа отримав здатність прикликати дощ?
У певному страшному розумінні це логічно. У міфах дракони мають владу над дощем. Навіть у Тікані, де релігія давно скотилася до дитячих казочок, під час багаторічної засухи судді курили пахощі драконам — володарям річок, щоб прикликати рясні опади.
Але це означає, що територія Неджі не обмежується річкою, а охоплює всю воду навколо нього. І якщо він може прикликати та контролювати її...
Якщо цей дощ — його творіння, він став значно могутнішим, ніж вона боялася.
— Генерале?
Жинь обернулася. Навколо зібралася купка вояків. Новобранці, яких вона не впізнавала На щастя, вони вижили і тепер гуртувалися біля неї, навіть попри те, що в них на очах щойно розірвало на шматки їхніх побратимів.
Відданість цих вояків вразила Жинь. Але їхня смерть буде марною.
— Геть звідси! — наказала вона.
Вони не ворухнулися. Вояк попереду заговорив:
— Ми битимемося разом з вами, Генерале.
— Навіть не намагайтеся, — сказала вона. — Він переб'є вас усіх.
Колись вона вже бачила Неджу на піку його можливостей. Він підняв ціле озеро, щоб уберегти свої кораблі. Якщо відтоді він удосконалив свої вміння, то жоден з цих вояків не протягне й хвилини.
Це вже не війна людей. Це війна богів. І вона закінчиться між нею і Неджею: шаман проти шамана.
Жинь могла лише мінімізувати втрати.
— Допоможіть селянам, — сказала вона. — Виведіть їх якнайдалі, якомога більше. Скористайтеся прикриттям пітьми і не зупиняйтеся, аж доки вийдете поза зону дощу. Хутко!
Вони підкорилися, лишивши її саму в грозі. Злива приголомшувала. Жинь не бачила жодного республіканського, нікарського чи призахідницького солдата, а це означало, що Неджа також відіслав підкріплення.
Він зробив це з благородства. Як типово. Він завжди був справедливим правителем, благородним аристократом. Жинь уявляла, як він віддає наказ зарозумілим, самовпевненим тоном; «Лишіть її мені».
Навколо її тіла спалахнуло полум'я, але майже одразу згасло під нещадним дощем. Вода лупила так сильно, що Жинь немов били пласким краєм меча. Вона силкувалася встояти на ногах. Пальці тремтіли на руків'ї клинка.
А потім вона нарешті побачила як він біжить крізь дощ, що начисто розходився навколо нього за кожним його рухом.
Нерівний шрам на попереку пронизало болем. Спогади вп'ялися в її свідомість кинджалами. Дотик, шепіт, поцілунок. Вона міцно стиснула щелепи, щоб вони не тремтіли.
Неджа здавався старшим, хоч від їхньої останньої зустрічі минуло лише кілька місяців. Вищим. І рухався інакше: його хода стала впевненішою, просочена новим відчуттям влади. Оскільки Дзіньджа загинув, Неджа став коронованим принцом Арлона. Юним маршалом батькової армії, ймовірним спадкоємцем Нікарської республіки. Неджа мав отримати цілу країну, і на його шляху стояла тільки Жинь.
Вони глянули одне на одного, і ця мить немовби розтяглася на цілу вічність. Між ними завис тягар їхнього спільного минулого. Жинь відчула раптовий спалах ностальгії, складного поєднання жадання і жалкування, й не змогла його відігнати. Вона так довго билася на його боці, що тепер мусила нагадати собі, як його ненавидіти.
Неджа стояв близько, і Жинь змогла розгледіти його страхітливу посмішку, спотворені брижі, що тяглися по лінії шрамів на лівій половині обличчя. Його щоки і щелепа, колись бездоганних обрисів, тепер скидалися на розбиту порцеляну. Потріскану черепицю. Мапу країни, що розпадалася на шматки.
Венка стверджувала, що Неджа хворий. Але він аж ніяк не видавався хворим. У тому, як він тримався, Жинь не помітила ані натяку на слабкість. Він готувався до бою не на життя, а на смерть.
— Привіт, Жинь! — крикнув він. Голос став глибшим, жорстокішим. Він говорив майже як його батько. — Що з твоєю рукою?
Жинь розкрила долоню. Полум'я з ревінням ударило його в обличчя. Неджа змахнув рукою, і струмінь дощу загасив вогонь задовго до того, як той його торкнувся.
Прокляття. Жинь відчувала, як німіють пальці. У неї закінчувався час.
— Це не обов'язково мусить бути важко, — сказав він. — Ходи спокійно, і ніхто не постраждає.
Вона вперлася п'ятами в землю:
— Ти поїдеш додому в труні.
Він стенув плечима. Дощ полився ще сильніше, луплячи її так сильно, аж підгиналися коліна.
Жинь зціпила зуби, силкуючись стояти прямо.
Вона не стане перед ним навколішки.
Треба прорватися крізь цей дощ, бо він аж надто добре виконує роль щита Але рішення просте. Вона засвоїла його ще в Сінегарді. Стільки років минуло, а основна модель їхніх боїв незмінна Неджа сильніший за неї. Його кінцівки довші. І тоді, і тепер у неї є шанс лише зблизька де його зона ураження не має значення.
Жинь зробила випад Неджа пригнувся, замахнувшись мечем. Але вона цілилася нижче, ніж він очікував. Не в голову, а в центр ваги Він зігнувся легше, ніж вона сподівалася. Тож коли вони впали, Жинь боролася за контроль. Вона була значно легша за нього, тож могла притиснути його до землі, лише захопивши під потрібним кутом, але він хльоснув її навідліг, і, втративши рівновагу, вона скотилася додолу.
Він важко впав зверху. Жинь брикалася. Неджа вдарив мечем, але замість її обличчя двічі вцілив у землю.
Жинь розкрила рота і виплюнула струмінь вогню.
Якийсь неймовірний час полум'я пожирало його обличчя. Вона бачила проблиск кісток А потім на них упала стіна води, знищуючи полум'я, і їм перехопило подих.
Жинь отямилася перша Вдарила Неджу коліном у сонячне сплетіння. Він упав навзнак. Вона вилізла з-під нього й припала до землі.
«Дощ припинився», — збагнула Тиск зник, а на ліс опустилася тиша.
Але разом із тим її кінцівки почали тремтіти, а до скронь приплинула гаряча кров.
Ось воно. Опіум надто глибоко просочився в кровоплин. Вона більше не мала вогню, і її єдина перевага — те, що він витратив воду. Тепер це питання клинків, кулаків і зубів.
Вона дістала ножа Протистояння тривало лише секунду. Це було не змагання. Він роззброїв її швидко й легко, відкинувши її клинок у пітьму.
Байдуже. Вона знала, що не зможе здолати його з клинками. Щойно Неджа вибив руків'я ножа з її долоні, вона щосили поцілила йому в зап'ясток.
Спрацювало. Він випустив меч. Тепер вони мали лише кулаки. Яке полегшення. Це значно простіше, точніше і жорстокіше. Вона вчепилася йому в очі. Він відбив руку. Вона вкусила його за лікоть. Він ударив її в зуби. Її голова смикнулася назад.
Кров залила їй очі й затуманила зір. Вона наосліп розмахувала руками Неджа робив те саме. Його удари були занадто швидкими, щоб вона могла ухилитися чи відбити їх, але й вона не пасла задніх, завдаючи йому не менше ударів, аж доки не згадала, що не має правої руки, якою могла б бити Замахнулася культею. Він заблокував її ліктем Сильний, сліпучий біль пронизав праву половину її тіла На мить вона навіть забула, як дихати.
Неджа вивільнився з її захвату, скочив на ноги і копнув Жинь під ребра Вона скрутилася в клубок, надто захекана, щоб кричать. Він наступив їй на скалічену руку. Перед очима все побіліло.
Він бив її в бік, знову і знову, аж доки вона не перевернулася на спину, надто приголомшена, щоб відбиватися, тож лише хапала ротом повітря, наче риба, викинута на берег. Він спіткнувся, важко дихаючи. А потім опустився навколішки їй на груди і притиснув її руки над головою.
— Я ж сказав, — зауважив він, — іди спокійно.