Вона сплюнула кров йому в обличчя. Він ударив її кісточками в праве око. Її голова гупнулася об розмочену землю. Він витер тильний бік долоні об її сорочку, а потім замахнувся знову, цього разу вдаривши в ліве око. Жинь приймала удари, наче маріонетка, — мовчки, без відповіді. Він ударив п'ять, шість, сім разів. Вона збилася з ліку. Біль і опіум так одурманили, що удари скидалися на краплі дощу.
Але те, що він її бив, дещо означає. Те, що вона не мертва, щось та означає. Зараз вона вже мала б бути мертва. Він мав би просто простромити їй серце чи перерізати горлянку, так було б простіше. Неджа не садист, він не має схильності катувати безцільно.
«Він не збирається мене вбивати», — збагнула вона. Неджа хотів її живою. Хотів поневолити. А зараз — лише завдати болю.
Ось у чому різниця між ними. Він програв.
— Варто було вбити мене в Арлоні, — просичала вона.
Удари припинилися. Неджа потягся до її шиї і почав стискати.
Вона нестямно хапала його за руки. Алтань навчив її уникати задушливих захватів: руки сильні, а от окремі пальці — не дуже, тож треба розділяти їх. По одному зараз. Вона впилася пальцями під його середній палець і від'єднала його від решти, а потім сильно натиснула назад, сильніше...
Неджа не відпускав.
Тоді альтернативний варіант. Вона потяглася великим пальцем йому до очей. Він відвернувся. Вона впилася нігтями йому в щоку і компенсувала невдачу, натиснувши так сильно, що виступила кров. Три багряні смуги розітнули шкіру з правого боку аж до щелепи.
Його захват ослаб, але лише трохи і лише на мить. Саме цього вона й потребувала.
Вона потяглася, борсаючись, щоб знайти клинок. Вона бачила, куди він його кинув, і тепер зброя мусила бути десь поруч... Але спершу її пальці зімкнулися не на руків'ї, а навколо каменюки, важкої й загостреної, завбільшки з долоню.
Згодиться.
Жинь зацідила каменем Неджі в скроню. Камінь увійшов у кістку з приємним хрускотом. Неджа відпустив її. Жинь зібрала всю свою міць до краплини, вклала її в ліву руку і знову вдарила його по голові. У рані під його правим оком зібралася кров, немовби вагаючись, але потім зацебеніла щільною цівкою.
Він хитнувся вбік.
Вона вилізла з-під нього. Він упав на землю.
Оце й усе? Вона вирубила його? Так просто? Вона обережно схилилася над ним, занісши камінь у руці для третього й останнього удару.
А потім, вражена, завмерла.
Кров уже не текла. Шкіра Неджі збиралася докупи, багряне місиво затягувалося світлою шкірою, немовби час повернули навспак.
Жинь не вірила очам. Неджа міг відновлюватися після ударів зі страхітливою швидкістю, вона про це знала, але раніше на це знадобилося б декілька годин. А тепер його тіло гоїло рани за лічені секунди.
Незадовго до цього вона його обпалила. Сильно. Але від опіків і сліду не лишилося.
А якщо вона вирве йому серце з грудей? Невже виросте ще одне? А якщо вона штрикне меча йому між ребра, просто в серце?
Був лише один спосіб це з'ясувати. Вона підібрала меча з землі й стала над Неджею навколішки, притиснувши його додолу.
Неджа слабко застогнав. Його повіки тріпотіли.
Жинь високо підняла ліву руку, націливши клинок Неджі в груди. У неї тремтіла рука, пальці незграбно тримали руків'я. Але вона не могла промахнутися під таким кутом. Жинь мала нерухому жертву і чисту, відкриту ціль. Вона ніяк не могла облажатися.
Один сильний удар у груди. Усе, що потрібно. Один удар, можна ще прокрутити про всяк випадок, і все скінчиться.
Але вона не могла опустити руку. Щось стримувало. Її рука скидалася на чужорідний предмет, який рухається за власною волею. Вона зціпила зуби і спробувала знову. Клинок так і лишився занесений у повітрі.
Вона розпачливо скрикнула, роблячи випад над нерухомою постаттю Неджі, але однаково не змогла наблизити лезо до його плоті.
Неджа розплющив очі тієї ж миті, коли над їхніми головами почулося дзижчання.
Жинь глянула вгору. До них наближався дирижабль, зі страхітливою швидкістю спускаючись на галявину. Вона кинула меча й підвелася з грудей Неджі.
Дирижабль приземлився всього за кілька метрів. Кошик заледве торкнувся землі, а солдати вже вистрибнули, вигукуючи слова, яких Жинь не розуміла.
Вона кинулася до дерев. Протягом наступних хвилин вона в розпачі бігла крізь кущі, не звертаючи уваги на колючки та гілки, що дряпали очі й впивалися в шкіру. Лікоть, коліно, лікоть, коліно. Вона не сміла озирнутися. Просто мусила втекти, якомога швидше. Якщо вони схоплять її зараз, усе скінчено. У неї немає меча, немає полум'я, немає армії. Якщо вони схоплять її зараз, вона покійниця. Нестерпний біль змушував її спинитися, але страх спонукав бігти вперед.
Вона все чекала, доки крики за спиною наздоженуть її. Чекала холодної сталі в шиї.
Але цього не сталося.
Нарешті, коли легені вже горіли вогнем, а серце ось-ось мало розірватися в грудях, вона зупинилася і обережно глянула назад.
Дирижабль повільно піднімався. Вона спостерігала з важким серцебиттям, як він здіймається над деревами. На мить зависнув, мовби не впевнений, що робити далі, а потім різко смикнув ліворуч і відлетів.
Вони її не знайшли. І навіть не намагалися.
Жинь спробувала підвестись і впала. М'язи не корилися. Вона не могла навіть сидіти. Усі удари наздогнали її одночасно мільйонами ран і синців, що тримали її на землі, міцно притискаючи додолу.
Вона лежала, скрутившись на боці, безпорадна, нерухома, і кричала від розпачу. Вона змарнувала свій шанс І більше його не матиме. Неджу забрали, а вона сама в багнюці, пітьмі й димі.
Розділ 10
Жинь отямилася, захлинаючись багнюкою. Непритомна, вона перекотилась, і тепер нижню половину обличчя вкривав щільний шар бруду. Вона не могла дихати й нічого не бачила, тож схвильовано обмацувала очі, ніс та рот, налякана, що їх могло зірвати вибухом. Бруд відлущувався гострими, липкими шматками, лишаючи шкіру неприкритою, уразливою, але паніка відступила.
Жинь трохи полежала спокійно, глибоко дихаючи, а потім повільно підвелася.
Вона не могла стояти, не хитаючись. Опіумний дурман вивітрився. Вона знала цю стадію відкату, заціпенілу сухість язика і тьмяне дзижчання в скронях, що спантеличує. Знадобиться декілька годин спокою, перш ніж розум очиститься повністю, але принаймні вона може йти.
Усе боліло. Вона не хотіла зупинятись і оглядати рани. Не хотіла знати повний перелік того, що з нею не так. Вона може рухати всіма чотирма кінцівками. Може бачити, дихати, чути і йти. Цього достатньо. Решта зачекає.
Жинь пошкандибала назад до селища, кривлячись від болю на кожному кроці.
Сонце тільки-но почало сходити. Напад стався якраз після опівночі А це означає, що вона пролежала в лісі щонайменше п'ять годин. Поганий знаю якщо її армії вдалося вижити, то передусім вони мали б шукати її, свого генерала, свою спірлійку.
Але ніхто не прийшов.
Жинь знала, що вони програли. Це очевидний висновок: найперше, вони навіть не мали оборони від наземно-повітряного штурму. Але наскільки кепські втрати?
Міська площа зустріла її тишею. Невеликі осередки полум'я досі тріскотіли на кожному розі, тліючи у вирвах від бомб. Жменька солдатів рухалася вулицями, прочісуючи руїни й витягуючи тіла з-під завалів. Лише деякі рухалися. Лише деякі були цілі. Жинь повсюди бачила відірвані частини: тут руку, там безголовий тулуб, пару маленьких ніжок на стежці просто попереду неї.
Вона навіть не знайшла в собі сил, щоб виблювати. Досі немов у тумані, зосередилася на тому, щоб дихати, зберігати спокій і придумати, що робити далі.
Їм варто сховатися? Чи вона має зібрати вцілілих і відправити до найближчих печер? Чи тепер, коли дирижаблі відлетіли, вони на певний час у безпеці? Кітай знав би, що робити.
Кітай?
А де Кітай?
Коли вона потяглася до Фенікса, то побачила лише глуху стіну. Спробувала придушити хвилю паніки. Якщо чорний вхід не працює, це означає лише те, що Кітай спить або непритомний. Це не означає, що він помер. Він не міг померти.