«Діти можуть бути вбивцями, — нагадала вона собі. — Малі хлопчаки можуть бути чудовиськами».
Лінії зіткнення надто розмилися. Кожен муґенський солдат, який хоч раз одягав форму, — співучасник, і Жинь бракувало терпіння, щоб відокремити винних від невинних. Спірлійське правосуддя було абсолютним. Її відплата — остаточною. Їй було ніколи розмірковувати про те, що могло б бути. Вона мусила звільнити батьківщину.
Зап'ясток знову почав пульсувати. Жинь повільно видихнула, заплющила очі й подумки знов і знов повторювала план нападу, намагаючись угамувати хвилювання.
Провела пальцями по шрамах на животі. Дозволила їм затриматися на місці, де, наче тавро, лишився випалений слід Алтаневоі долоні. Уявила тих хлопчаків-вартових і перетворила їх на цілі.
«Я вже вбила мільйони таких, як ви, — подумала вона. — Тепер це просто рутина. Тепер це ніщо».
Сонце вже стало крихітною багряною цяткою, ледве видимою за верхівками гір. Вартові змінювалися. Поле наразі було безлюдним.
— Час настав, — пробурмотів Кітай.
Жинь підвелася. Вони стали обличчям одне до одного, взявшись за руки.
— На світанку, — сказала вона.
— На світанку, — погодився він.
Кітай поклав руки їй на плечі й поцілував у чоло. Тепер це стало для них звичним способом прощання. Так вони говорили все, чого ніколи не промовляли вголос «Бийся вправно. Бережи нас Я тебе люблю».
Кітаю кожне прощання давалося значно важче, бо щоразу, коли вона ступала на поле бою, він довіряв їй своє життя.
Жинь воліла б не мати цієї слабини. Якби вона могла відрізати частину душі, яка наражала Кітая на небезпеку (і яку міг наразити на небезпеку він сам), то неодмінно це зробила б. Але той факт, що його життя на кону, встановлював для неї межі в бою. Змушував бути різкішою, обачнішою, менше ризикувати й завдавати удару якомога сильніше і швидше. Вона вже не билася на чистій люті. Вона билася, щоб уберегти його, а це, як з'ясувалося, все змінює.
Кітай востаннє кивнув їй, а потім зник позаду шеренг солдатів.
— Він завжди лишається в тилу? — запитала офіцерка Шень.
Офіцерка Шень подобалася Жинь. Уродженка провінції Мавпи, ветеранка останніх двох Макових війн, Шень Сайнан була грубою, вправною і розсудливою. Жинь нехтувала фракційною політикою, і, напевно, саме тому Шень одна з небагатьох зголосилася піти за Жинь у перший бій, в якому вона виступала командиром. Жинь була вдячна за це.
Але Шень була занадто прискіпливою. Завжди ставила забагато питань.
— Кітай не б'ється, — сказала Жинь.
— Чому? — запитала Шень. — Він же вчився в Сінеґарді, хіба ні?
Бо Кітай — єдиний зв'язок Жинь з небесами. Бо Кітай має бути в безпечному й тихому місці, щоб його розум міг функціонувати як канал між нею і Феніксом. Бо щоразу, коли Кітай опинявся під ударом і був уразливим, для Жинь шанси загинути зростали вдвічі.
Це була найбільша таємниця Жинь. Якби Воєначальник Мавпи дізнався, що Кітай — її якір, то дізнався б єдиний спосіб її вбити. А Жинь не довіряла ані йому, ані Південній коаліції і не бажала давати їм таку можливість.
— Він стратег, який учився в Сінеґарді, — сказала Жинь. — А не рядовий солдат.
Схоже, Шень це не переконало.
— Він носить меча, як і всі.
— Так, але його розум значно коштовніший за меч, — різко відказала Жинь, зупиняючи обговорення. Вона кивнула в бік Кхудли: — Час настав.
Адреналін наповнив вени. Серце важко забухкало у вухах, немов запускаючи внутрішній відлік до різанини. По той бік селища на Жинь були спрямовані восьмеро пар очей, восьмеро командирів загонів на вигідних позиціях чекали, стежачи за її полум'ям.
Нарешті Жинь побачила шеренгу муґенських солдатів, які переходили поле Ось воно — зміна варти.
Вона підняла ліву руку й подала сигнал, випустивши тонкий струмінь полум'я, осяявши ним повітря натри метри над головою, а потім загасила його.
Поле збурилося. Солдати ринулися з північного і східного фронтів. Вони випливали з криївок біля берегів, вибігали з ущелин і лісів, немов комахи з мурашника. Жинь задоволено спостерігала за цим дійством. І що з того, що її загони менші, ніж оборона? Муґенці не знатимуть, куди дивитися.
Вона почула низку сигнальних посвистувань, чітких вказівок про те, що всі загони успішно дісталися позицій. Люди офіцера Шень ішли зі сходу. Люди офіцера Лінь — з півночі.
Південний бік Жинь мала захопити сама.
Муґенці були не готові. Більшість із них спали або готувалися до сну. Вони вилазили з наметів і бараків, протираючи очі. Жинь мало не засміялася від того, як виникав на їхніх обличчях однаковий вираз жаху, коли вони розуміли, чому нічне повітря раптом стало таким теплим.
Вона підняла руки. За плечима з'явилися крила, осяваючи все довкола на три метри вгору.
Колись Кітай закинув їй: мовляв, вона надто полум'яніє, жертвуючи дієвістю заради уваги. Але яка різниця? Критися зайве, адже всі знають, хто вона така. І Жинь чекала, доки цей образ закарбується в їхній пам'яті: останнє, що вони побачать перед смертю, — спірлійка і її бог.
Чоловіки розбігалися перед нею, наче сполохані кури. Один чи двоє спромоглися наставити на неї мечі. Їхні рухи були панічні, вони майже не цілилися. Жинь ішла далі, широко розставивши руки, вогонь перекидався на все, що вона бачила.
А потім пролунали крики, і вона відчула бурхливий захват.
Жинь довго ненавиділа те, що відчувала, коли горіла; ненавиділа свій вогонь і свого бога Але вже ні. Тепер вона могла визнати перед собою, що їй це подобається. Подобається дозволяти найбазовішим інстинктам брати гору. Вона тішилася цим.
Вона легко могла прикликати гнів. Варто лишень згадати трупи в Голінь Ніїс. Трупи в дослідній лабораторії. Алтаня, який горів на хвилерізі, стражденний кінець стражденного життя, яке вони йому дали.
Ненависть — дивна річ. Вона гризла її нутрощі, наче отрута. Змушувала кожен м'яз напружуватись, а кров — кипіти так гаряче, що здавалося, немов голова ось-ось лусне. І все ж ненависть розпалювала те, що Жинь робила. Була таким собі різновидом полум'я, і коли не лишалося нічого іншого, бодай могла зігріти.
Колись Жинь керувала полум'ям, наче тупим знаряддям, дозволяючи волі Фенікса направляти її, мов зброю і ніяк інакше. Колись вона знала лише як бути каналом для потоку божественного вогню. Але такі нестримні вибухи корисні тільки для здійснення геноцидів. Похід що має на меті звільнення територій, вимагає точності.
Жинь витратила багато тижнів з Кітаєм на відпрацьовування всіх складнощів прикликання вогню. Навчилася формувати з полум'я меч. Випускати його щупальцями, наче батіг. Навчилася надавати йому форми рухомих, танцюючих сутностей: левів, тигрів, феніксів.
Вона навчилася стільком способам убивства вогнем. Найбільше їй подобалося цілити в очі. Спопеляти кінцівки — надто довго. Людське тіло здатне витримувати горіння несподівано тривалий час, а Жинь хотілося покінчити з битвами якомога швидше. Усе обличчя — чудова ціль: волосся продовжує горіти, легкі рани на голові докучають солдатам більше, аніж будь-які інші. Але якщо вона цілилася в очі, то могла обпекти сітківку, запечатати повіки або вкрити шкіру довкола пухирями, а все це за лічені секунди засліплювало супротивників.
Жинь помітила рух праворуч. Хтось намагався атакувати її.
Фенікс завирував: «Яка відвага!»
За пів секунди до того, як солдат дістався до Жинь, вона розкрила долоню йому в обличчя.
Його очі луснули одне за одним. Липка рідина зацебеніла по щоках. Він розтулив вуста, щоб закричати, але Жинь метнула струмінь полум'я йому в горлянку.
Якби вона вважала суперників людьми, це могло здатися абсурдним Але для неї вони були не люди, бо Сінеґард і Алтань учили її катетеризувати й відокремлювати. «Навчись дивитись і бачити не людину, а тіло. У ньому немає душі. Тіло — це лише сукупність різних цілей, і всі вони горять так яскраво».
— Знаєш, звідки взялися муґенці? — колись запитав у неї Алтань. — Знаєш, до якої раси вони належать?