— Де Кітай? — питала вона в кожного, хто траплявся на шляху. Трусила виснажених солдатів і напівпритомних уцілілих та кричала це їм в обличчя. Але ніхто не міг відповісти Вона бачила лише вражені, осклянілі погляди.
Вона годинами кликала його на ім'я по всьому Тікані, накульгуючи, оглядала ряди поранених тіл, шукала серед завалів бодай натяк на його кучеряве, надміру відросле волосся й тонкі веснянкуваті руки Коли знайшла Венку, яка дивом не постраждала, вони взялися шукати разом, перевіряючи кожну вулицю, кожен провулок і тупик, навіть у віддалених від епіцентру бомбардування районах.
Він мусив бути тут. Мусив бути в порядку. Вона вже шукала його так у Голінь Ніїс, де шанси на його виживання були значно гірші Та все ж тоді він відгукнувся, і Жинь сподівалася, що відгукнеться знову й вона почує його дзвінкий голос, який знову пролунає в нерухомому повітрі.
Вона знала, що він живий. Знала, що він не мав дуже серйозних ран, принаймні серйозніших, ніж у неї, бо інакше вона це відчула б. Він мусив бути тут. Вона не сміла обмірковувати альтернативні можливості, бо ті були надто страшні, бо без Кітая вона просто...
Вона просто...
Усе її тіло затремтіло...
О боги.
— Його немає, — нарешті Венка промовила вголос те, що вони обидві вже знали. Вона міцно обхопила Жинь за талію, немов боялася, що та може собі нашкодити, якщо ворухнеться. — Його забрали. Він не помер, його забрали.
Жинь похитала головою:
— Треба продовжувати пошуки...
— Ми двічі обійшли кожен квадратний метр у радіусі кілометра, — сказала Венка. — Його тут немає. Жинь, слід подбати про інше.
— Але Кітай.. Ми не можемо...
— З ним ще може бути все гаразд, — Венка говорила незвично лагідно, докладаючи неабияких зусиль, щоб утішити Жинь. — Тіла ми не знайшли.
Звісно, не знайшли. Якби Кітай помер, то й Жинь тут не стояла б, тож лишався тільки один варіант.
Неджа забрав його в полон.
А Кітай і справді цінний полонений, заручник, вартий своєї ваги в золоті. Такий розумний, такий до чорта розумний, що це робить його вразливим перед будь-ким, хто має бодай найменше уявлення про те, ким він є і на що здатен його розум. Королева піратів Моаґ якось замкнула Кітая в будинку під охороною і доручила навести лад у бухгалтерських книгах Анькхілууня. А Їнь Вейсжа зробив його головним стратегом.
Для чого його використає Неджа? Наскільки жорстоким він буде?
Це її провина. Вона мала вбити Неджу, але не змогла, і тепер він забрав Кітая.
— Заспокойся, — Венка схопила її за плечі. — Ти вся тремтиш. Ходімо, проведу тебе до лікаря...
Жинь вирвалася з рук Венки різкіше, ніж хотіла:
— Не торкайся мене!
Приголомшена, Венка відступила. Жинь позадкувала. Вона воліла б утекти, але ліва литка пульсувала болем щоразу, коли вона рухалася. Жинь неохоче зробила крок уперед, намагаючись дихати, намагаючись стримати сльози. Байдуже куди, їй просто треба забратися від цих тіл: від диму, жарин, від тих, хто при смерті, й тих, хто вже помер.
Венка не пішла за нею.
Жинь була на півдорозі до поля смерті, сама на курній долині. Ніде ані солдатів, ані шпигунів, ані свідків.
Вона закинула голову до неба, міцно заплющила очі й потяглася за вогнем.
Ну ж бо. Ну ж бо...
Звісно, вогонь не прийшов. Вона знала, що він не прийде, і намагалася лише тому, що прагнула впевнитися в цьому, як коли штрикають дірку в хворому зубі, щоб оцінити обсяг ушкодження. Коли вона обмацувала порожнечу, прагнучи злетіти до Пантеону, як легко робила вже безліч разів, Жинь не відчула нічого.
Лише Печатку, як завжди приховану й отруйну. Алтанів сміх відлунював усе гучніше, суголосний з її відчаєм.
«Кітаю!» Вона пробувала передати йому свої думки. Якірний зв'язок так не працює. Вони не могли спілкуватися телепатично, лише відчували біль одне одного. Але навіть на відстані їхні душі досі зв'язані, невже це нічого не означає?
«Будь ласка!» Вона кидалася думками об бар'єр у своїй свідомості й молилася, щоб слова якимось чином дійшли до нього. «Будь ласка, ти мені потрібен! Де ти?»
Приголомшлива тиша.
Жинь схопилася за голову, вона тремтіла й дихала важкими, нестямними подихами. А потім, коли збагнула, що це означає, її охопив чистий і абсолютний жах.
Вона не має вогню.
Вона не має вогню.
Кітая забрали, справді забрали, а без нього вона уразлива Безпомічна Дівчина без робочої руки й шаманічних можливостей, які компенсували б її нездатність захиститися мечем. Не спірлійка, не солдат, не богиня.
Яка армія піде за нею?
У відчаї вона схопила ножа і вирізала нерівний знак запитання на верхній частині стегна, достатньо глибоко, щоб лишити шрам, який з'явиться тонкими лініями на шкірі Кітая. Вони вже раніше спілкувалися в такий спосіб. Це мусить спрацювати знову. Вона вирізала ще знак. Потім ще один. Різала своє стегно по живому. Але Кітай так і не відповів.
Коли Жинь повернулася з поля, Тікані огортала страхітлива тиша. Схоже, ніхто не знав, що робити далі. То тут, то там Жинь бачила безцільні спроби порятунку постраждалих і відбудови. Сортувальний центр створили на попелищі, де бомби завдали найбільшої шкоди, але Жинь помітила лише двох лікарів і одного помічника — замало для того, щоб упоратися з рядами поранених, які тягайся через усю площу. То тут, то там вона бачила, як солдати розтягували уламки, або намарно намагалися створити тимчасові укриття на порожніх вирвах, де колись стояли будівлі Але більшість вцілілих, цивільні й солдати, просто стояли і роззиралися довкола, немовби досі не могли повірити в те, що сталося.
Ніхто не віддавав наказів.
Жинь припускала, що їх має віддавати вона.
Але й вона просто блукала в безнадії. Не знала, що сказати. Кожен наказ, кожна дія, яку вона могла зробити, здавались абсолютно марними. Як вони відродяться після такого?
Вона не могла повернути час назад. Не могла воскресити померлих.
«Не будь жалюгідною, — сказав би Алтань. Вона чула його голос, гучний і чіткий, немовби він стоїть поруч. — Досить бути такою шмаркачкою. Так, ти програла Але ти жива Збери себе докупи і з'ясуй, як почати заново».
Жинь глибоко вдихнула, розправила плечі і спробувала бодай вдавати, ніби знає, що робить.
Назад до основи. Треба дізнатися, які ресурси в неї лишились, а що вона втратила Визначити, які в неї бойові можливості. Треба зібрати офіцерів.
Жинь стиснула руку першого ж зустрічного «залізного вовка»:
— Де Совдзі?
Її не здивувало б, якби він сказав, що не знає. Більшість «Залізних вовків» просто тинялися містом, такі ж розгублені й дезорієнтовані, як усі. Але вона не була готова до жаху, який майнув на його обличчі.
У нього був такий вираз, немовби Жинь погрожувала його вбити.
Він відповів не одразу;
— О, не тут, пані...
— Це я помітила! — випалила Жинь. — Знайди його. Скажи, що я хочу його бачити. Негайно.
«Залізний вовк» немовби намагався щось вирішити. У його погляді було щось дивне, чого Жинь не розуміла до кінця. Зневага? Просто спантеличення? Вона розтулила рота, щоб запитати знову, але він коротко кивнув їй і закрокував до руїн.
Жинь повернулася до генеральського комплексу — однієї з небагатьох будівель, які не постраждали завдяки міцному кам'яному фундаменту. Сіла за стіл, дістала з шухляди стос планів і розклала перед собою. А потім почала думати.
Опіум майже вийшов з її крові. Ясність розуму повернулася. Розум знову вибудовував холодний, логічний план, у якому стратегія існує поза складнощами війни. Це знайоме, це заспокоювало. Це їй під силу. До цього її готували.
На мить вона забула про травму, яку щойно пережила, забула про мільйони подряпин і ран на тілі й зайнялася обмірковуванням наступних кроків. Вона почала з завдань, для яких не потребувала присутності Совдзі. Передусім зібрала кількох надійних помічників і наказала якомога швидше оцінити втрати. З'ясувала, скільки в неї лишилося людей, відштовхуючись від звітів із сортувального центру й кількості трупів. Написала перелік найнеобхіднішого, що знадобиться війську для відновлення, пошуку чи будування впродовж наступної доби, а це означало перевезення, продукти й укриття. Перечитала звіти шпигунів про останні відомі позиції загонів Республіки. Очевидно, що ці дані застарілі, але вони можуть допомогти з'ясувати, у чому ж прогалини.