Потім вона спробувала вигадати спосіб знищити ті кляті дирижаблі.
Вона могла впоратися з аркебузами; то в принципі просто швидші й смертельніші арбалети. Але довбані повітряні кораблі змінили весь ландшафт бою і додали новий вимір, у якому вона битися не могла їй потрібен був спосіб опустити їх на землю.
Жинь почала з того, ідо якомога детальніше спробувала згадати їхню будову. Вона воліла б, щоб їм вдалося приземлити бодай один для вивчення, але наразі й спогадів було достатньо. Образи в пам'яті були розмиті. Вона мусила зосереджуватися крізь дим і грім, щоб пригадати, де розташовувалися гармати і як пасажирські кошики кріпилися до куль.
Вона знала одне: повітряні кораблі до нестерпного чудово спроектовані. Вони мали серйозну броню знизу, без видимих прогалин, куди можна поцілити, а ще літають занадто високо, щоб до них дістати стрілами чи снарядами. Кулі, які втримують дирижаблі у повітрі, є значно перспективнішими цілями. Якщо вона зможе пробити таку, то опустить весь корабель. Але схоже, що вони вкриті якимось легким металом, достатньо міцним для того, щоб відбити вістря стріли, а гарматний вогонь не дістає так високо, і Жинь на власні очі не бачила, що стається, коли вони стикаються.
Може, ракети? Чи вдасться правильно розрахувати траєкторію? Скільки вибухової сили потрібно таким ракетам? І як вона зможе організувати такі наземні артилерійські точки?
У розпачі вона зім'яла схему. Подібні проблеми — спеціальність Кітая. Він був її інженером і знаходив рішення для будь-чого. Вона складала основні схеми, а Кітай дбав про деталі. Він уже розв'язав би цю задачку, уже почав би складати докупи дурнуватий винахід який усе ж якимось дивом спрацював би.
Груди пронизав біль, який не мав нічого спільного з пораненнями, впиваючись у серце немовби гаками. Вона важко видихнула, а потім затулила рота рукою.
Сльози лилися між пальцями. Вона не може зробити цього сама. Господи, їй так сильно його бракує.
«Годі, — наставляв Алтань. — Бляха, годі поводитися як дитина».
Кітая забрали. Істерикою і скиглінням цього не змінити. Тепер вона могла зосередитися лише на тому, як його повернути.
Вона відклала креслення. Зараз їй не розв'язати цієї проблеми. Треба думати про базове виживання, зібрати серед ночі те, що лишилося від війська. А для цього потрібен Совдзі, але він досі не з'явився.
Жинь нахмурила брови. Чому? Минуло більше години. Вона не бачила його ще від нападу, але, звісно ж, він не загинув і не потрапив у полон, інакше вона про це знала б. Вона підвелась і закрокувала до дверей. І мало не підстрибнула від несподіванки, коли побачила за дверима того ж таки «залізного вовка», якого зустріла раніше. Він підняв руку, немов збирався постукати. Совдзі не було видно.
— Де він? — вимогливо запитала вона.
«Залізний вовк» відкашлявся.
— Совдзі просить, щоб ви зустрілися з ним у його наметі.
Це пробудило в Жинь підозри. Совдзі розмістився в генеральському комплексі як і решта вищих чинів. Якого біса він робить у своєму наметі?
— Він жартує? Я вже чекаю на нього понад годину, а він думає, що отак просто може викликати мене до себе?
Вираз обличчя «залізного вовка» лишався зумисне незбагненним.
— Це все, що він сказав. Можу провести вас, якщо хочете.
На мить Жинь замислилася про відмову. Та ким Совдзі себе вважає? Вона вища рангом. Він носить на шиї мітку її влади. Та як він сміє змушувати її чекати, як сміє...
Вона прикусила язика, щоб не бовкнути чогось зопалу.
«Не будь ідіоткою!» Зараз вона не може продемонструвати силу. Кітая забрали, а з ним зник і вогонь. Вона не має важелів впливу. Не час блефувати Хоч цього разу треба бути дипломатичною.
— Гаразд — натягнуто промовила вона й вийшла з кабінету вслід за «залізним вовком».
Але в наметі чекав не Совдзі.
Жинь завмерла, щойно переступила поріг.
— Ви.
Воєначальник Мавпи підвівся з крісла.
— Вітаю, Жунінь.
— Що ви.. — різко видихнула вона, але потім опанувала себе. — Забирайтеся геть!
— Чому б тобі не присісти? — він жестом показав на стіл. — Нам чимало треба обговорити.
— Забирайтеся геть! — повторила вона.
Гнів відтіснив збентеження. Жинь не розуміла, чому Ґужубай тут, але їй байдуже — хай піде. Він не заслуговував бути тут. Це не його перемога, його люди не проливали кров у Лейяні, і вже сама його присутність у провінції Півня, де люди гинули, поки він переховувався в Жуйдзіні, була просто нестерпною. Якби вона ще мала вогонь, то спопелила б його на місці.
— Радій, що ми прибули саме зараз, — сказав він. — Не помітила, що мої загони очолили рятувальні операції? Без нас ваших загинуло б значно більше.
Жинь зайшлася сміхом:
— То це ваш план? Переховуватись у горах, поки я перемагаю в битвах, простежити за нами, а потім присвоїти нашу перемогу?
Ґужубай зітхнув:
— Я не назвав би це перемогою.
Запона намету розійшлась, і Жинь не встигла навіть відступити. Ввірвався Совдзі, а за ним — троє «залізних вовків» і кілька молодших офіцерів Джуденя.
Жинь здивовано глянула на них. Цих офіцерів вона чекала стільки ж, скільки й Совдзі. Невже саме тому вони не відгукнулися? Невже весь цей час вони були разом? Для чого?
— О, добре, — сказав Совдзі. — Усі на місці.
— Де вас усіх носило? — запитала Жинь. — Я відіслала за вами ще опівдні.
Совдзі зітхнув і похитав головою:
— О, Жинь.
— Що? — наполягала вона. — Що відбувається?
Жоден офіцер Джуденя не дивився їй у вічі. Совдзі винувато їй усміхнувся, перебираючи пальцями на руків'ї меча.
— Досі не зрозуміла?
Жинь запізно збагнула, що вона сама.
Сама і без вогню.
Вона потяглася до ножа Совдзі кинувся до неї. Жинь витягла клинок із піхов, незграбно замахнулась — і не протрималася й трьох секунд. Він вивернув ножа з її руки одним рухом, відомим навіть мечникам-початківцям, а потім відкинув його подачі.
— Ну і де ж твій вогонь? — поглузував він.
Жинь кинулася на нього. І знову він легко пересилив. На піку тренувань вона могла б дати йому гарну відсіч, могла б видряпати очі або добряче і жорстко стиснути промежину. Але Совдзі був більший, важчий, а ще мав обидві руки. За два рухи він притиснув її до землі.
— То це правда, — зауважив він. — Ти втратила його.
Жинь кричала й брикалася.
— Ш-ш-ш, — Совдзі обхопив її горло і стиснув. — Не так голосно. У мене й без того вуха болять.
— Що ти робиш? — видихнула вона. — Якого біса ти...
Ґужубай підвищив голос:
— «Твій друг каже написати, що мене звільнять, якщо ти прийдеш у Нове місто сама».
Він читав із сувою. Жинь приголомшено подивилася на нього. Її розум був такий затуманений панікою, що вона не одразу впізнала ці слова Де ж вона їх читала?..
О.
О ні.
— «Він каже, що все не обов'язково мусить закінчуватися різаниною. Він просто хоче поговорити. Він каже, що не хоче війни. Він підготував акт помилування всім твоїм союзникам. Він хоче лише тебе». — Ґужубай відклав сувій. — Як на мене, було холоднокровно пожертвувати своїм єдиним родичем.
— Зміюко! — просичала вона.
Певно, він дізнався про це від своїх шпигунів, клятих всюдисущих шпигунів, які підслуховували скрізь, хоч куди вона йшла, навіть після того, як її загони вирушили в похід із Жуйдзіня. Хто це був? Вартові? Охоронець біля її намету? Він розгорнув і скопіював сувій ще до того, як вона про нього дізналася?