Жинь вважала, що переграла його, нарешті утвердившись у владі А він весь цей час вів довгострокову гру.
— Коли ти збиралася розповісти нам про пропозицію перемир'я? — поцікавився Ґужубай. — До чи після того, як пожертвувала б нами в непотрібній війні?
— Неджа — брехливий покидьок! — прохрипіла вона. — Він не хоче перемовин...
— Навпаки, — промовив Ґужубай. — Схоже, він у захваті від нашої пропозиції. Розумієш, ми не хочемо помирати. І без вагань пожертвуємо тобою, а надто з огляду на те, що ти так охоче готова була зробити це з нами.
— Та чи ви здуріли? Я вам потрібна..
— Ти була потрібна нам на півдні, — сказав Ґужубай. — Ми маємо південь. А тепер ти лише необхідність і єдина перешкода для припинення вогню з Республікою.
— Якщо ви вважаєте, що укладаєте мир, то ви такий дурний, що заслуговуєте смерті, — виплюнула Жинь. — Їні не тримають слова. Присягаюся богами, якщо ви віддасте мене, ви всі трупи.
— Ми всі трупи, якщо цього не зробимо, — промовив Ґужубай. — Ми ризикнемо. Совдзі?
Совдзі сильніше стиснув їй шию:
— Вибач, Принцесо.
Жинь сіпнулася сильно, Совдзі нахилився вперед, і вона використала його вагу, щоб притиснутися спиною до землі. Так його зап'ясток опинився дуже близько до її рота. Вона вишкірилась і вкусила його. Прокусила шкіру, відчула на язиці металевий і солонуватий присмак Совдзі скрикнув. Її шию більше ніщо не стискало. Щось ударило в голову.
Вона впала навзнак, у скронях дзвеніло, кров цівкою стікала з підборіддя.
Вона побачила двох Совдзі, що височіли над нею, обидва такі люті, що Жинь не стримала сміху.
— А ти смачний, — сказала вона.
Він відповів їй ударом в обличчя. Потім ще одним Удари жалили, наче блискавки, у голові все пливло, у вухах дзвеніло, тож вона могла лише лежати й приймати їх, наче труп.
— Уже не така говірка, еге ж?
Вона пробелькотіла щось нерозбірливе. Він заніс кулак, і це останнє, що вона побачила.
Отямилася Жинь на тій самій підлозі. Усе боліло. Коли вона перевернулася, то відчула смугу синців на спині — синців від ударів, яких вона не пам'ятала. Совдзі продовжував бити її навіть після того, як вона знепритомніла.
Дихання завдавало страшенного болю. Їй довелося вчитися вдихати повітря маленькими, задушливими, недостатніми подихами, що розширювали легені, не зачіпаючи вочевидь зламаних ребер.
Через декілька секунд страх поступився спантеличенню.
Вона уже мала б бути мертва.
Чому вона досі не мертва?
— Ось і все, — голос Совдзі. Вона побачила його черевики за метр від себе. — Думаю, нам не обов'язково підтверджувати її особу.
До кого він говорить? Жинь спробувала повернути шию, щоб побачити, але опухлі очі обмежували поле зору, а підняти голову вище ніж на тридцять градусів не вдавалося. Вона лежала, скрутившись на боку. Бічний зір обмежувався брудною підлогою і стіною намету.
Кроки почулися біля голови. Хтось поставив черевик їй на шию.
— Юний маршал хоче тебе живою, — промовив незнайомий голос.
Жинь напружилася. «Юний маршал». Цей чоловік — посланець Неджі.
— За його наказом ми маємо забрати її живою, якщо зможемо, і мертвою, якщо вона відбиватиметься, — повідомив посланець. — Припускаю, ми таки матимемо справу з опором. Я бачив, на що вона здатна при тямі.
— Можемо накачати її, — промовив ще один голос з іншого боку кімнати. — Опіуму в нас удосталь. Це зробить її безпорадною.
— Ви готові поставити на це власні життя? — запитав Совдзі. — Уперед, натисніть трохи сильніше. Жоден із нас навіть не пискне.
Жинь замружилася, приготувавшись до натиску. Але нічого не сталося... Черевик раптом зник з її шиї, кроки віддалилися від її голови. Вона почула, як зашелестіла запона намету.
— Ви не можете її вбити.
Її очі розширилися. Аадзі?!
— Хто ця відьма? — запитав Совдзі. — Викиньте її геть.
Повітря війнулося від різкого руху, почулося брязкання сталі, а потім гуркіт, з яким зброя попадала на підлогу.
— Не торкайтеся мене, — сказала Дадзі дуже повільно, дуже спокійно. — А тепер відійдіть.
У наметі запала тиша.
— Її обрано втіленням богів, — голос Дадзі погучнішав, коли вона перетнула намет і підійшла до Жинь. — Її тіло — це міст між цим світом і Пантеоном. Якщо ви нашкодите їй, то її бог прорветься у повній силі в наш вимір. Ви колись стикалися з Феніксом? І кліпнути не встигнете, як обернетеся на попіл.
«Це неправда, — спантеличено подумала Жинь. — Це так не працює». Якщо вони нашкодять їй зараз, без Кітая, фенікс нічим не допоможе.
Але жоден із них цього не знав. Жоден не заперечив. Чоловіки мовчали, всотуючи кожне слово Дадзі.
Жинь могла уявити, що відбувається. Вона вже відчувала на собі гіпноз Зміївни. Очі Дадзі паралізують: ті яскраві, жовті зміїні очі, які захоплюють і ваблять, ті зіниці, що перетворюються на ворота в пітьму, приємні видіння крил метеликів і туги. Зміївна змусила її бажати. Прагнути. Відчувати біль.
Коли Совдзі нарешті заговорив, його голос звучав інакше — невпевнено, плутано:
— Тоді що ж нам робити?
— У провінції Змії є гора, — сказала Дадзі. — Недалеко звідси. По землі було б далеко, але...
— У нас є дирижабль, — сказав один із посланців Неджі. Він говорив палко, немов намагався вразити. Якби Жинь не була така налякана, то розсміялася б. — Є пальне. Можемо долетіти туди менш ніж за день.
— Дуже добре, офіцере, — промуркотіла Дадзі.
Ніхто не заперечив. Дадзі добряче зачарувала цих чоловіків, влаштувавши їм справжню пастку. «Добре, — подумала Жинь. — А тепер випусти їм кишки».
Але Дадзі не ворухнулася.
— Я чув про цю гору, — сказав Совдзі після паузи. — Її неможливо знайти.
— Лише тим, хто не знає, куди йде — сказала Дадзі. — А я бувала там багато разів.
— Але хто ти? — запитав Совдзі.
Це запитання прозвучало викликом Він говорив розгублено, радше як той, хто тільки-но прокинувся від глибокого сну й усвідомив себе в незнайомому лісі. Совдзі пробирався крізь туман, відчайдушно намагаючись віднайти ясність розуму.
Дадзі тихо прицмокнула:
— Лише стара жінка, яка бачила багато світу.
— Але ти не... — Совдзі не договорив. Його запитання розсіялося в ніщо. Жинь хотілося б бачити його обличчя.
— Юний маршал захоче спершу її побачити, — сказав перший з посланців Неджі, той, хто поставив черевик Жинь на шию. — Він захоче знати, що вона...
— Ваш Юний маршал буде задоволений вашим звітом, — плавно промовила Дадзі. — Ви його віддані лейтенанти. Він повірить вашому слову. Що довше зволікатимете, то більше ризикуєте, що вона прокинеться.
— Але нам доручили...
— Їнь Неджа слабкий і хворий, — сказала Дадзі. — Зараз він не вистоїть проти спірлійки. Що, по-вашому, він робитиме, якщо вона завдасть удару? Вона спалить його у власному ліжку, і вас запам'ятають як тих, хто привів цього монстра до його лігва Хочете вбити власного генерала?
— Але він сказав, що вона втратила вогонь, — сказав солдат.
— І ви вірите цьому чоловіку? — гнула своє Дадзі. — Ви довірите життя Юного маршала словам командира повстанців?
— Ні, — пробурмотів солдат. — Але ми...
— Не думай, — прошепотіла Дадзі. Її голос скидався на прозорий шовк. — Навіщо думати? Не тривож себе думками. Значно легше коритися, пам'ятаєш? Лише роби те, що я кажу, і знайдеш спокій.
Кімнату знов огорнула смиренна тиша.
— Добре, — промуркотіла Дадзі. — Хороші хлопчики.
Під таким кутом Жинь не могла бачити очей Дадзі, але навіть вона відчула сонливість, яку наганяли лагідні, підбадьорливі нотки в її голосі.
Дадзі схилилася над Жинь і прибрала волосся з її обличчя. Пройшлася пальцями по відкритій шиї.
— А тепер ви хочете приспати її для мандрівки.
Мандрівки.
Виходить, це була не лише відмовка. Вони й справді відвезуть її до Чулуу Корікх. Кам'яної в'язниці, пекла всередині гори, місця, де збожеволілих шаманів замикали в камені й вони навічно опинялися в пастці, не здатні прикликати своїх богів чи померти.