— Забери від мене руки!
— О, цить, — Дадзі скептично скривилась і продовжила стирати бруд зі щік Жинь. Ганчірка швидко зробилася іржаво-брунатною від засохлої крові. — Я щойно врятувала тобі життя.
— Я не збираюся... — Жинь силкувалася зібратися з думками, намагаючись згадати, чому була така налякана. — Гора. Гора. Я не збираюся...
— Їж, — Дадзі втиснула їй у руку черству булочку. — Тобі знадобляться сили. Інакше не переживеш замурування.
Жинь безпорадно витріщилася на неї. Вона не підняла булочки, в пальцях заледве стало сили зімкнутися навколо неї.
— Навіщо ти це робиш?
— Рятую нас обох, — сказала Дадзі. — А може, ще й твою зародкову південну імперію, якщо припиниш істерити й вислухаєш.
— Армія...
— Армія покинула тебе. А віддані офіцери були не в тому становищі, щоб допомогти. Південна коаліція вигнала тебе, і ти не можеш прикликати вогонь, — Дадзі заправила волосся Жинь за вуха. — Я гарантувала нам безпечний перехід до Чулуу Корікх.
— Але навіщо...
— Бо тепер моєї сили замало. Мені потрібен союзник. Сердечний друг, який, наскільки мені відомо, наразі проводить вічність у горі.
Жинь кліпнула. Вона розуміла слова Дадзі, але не могла збагнути, що та має на увазі. Знадобилося добряче поміркувати, мляво перебираючи думки, аж доки частинки склалися докупи.
А потім її осяяло.
Вона майже рік навіть не згадувала про Дзяна. Не дозволяла собі згадувати, бо ж спогади завдавали надто сильного болю. Він був не лише її вчителем, а й майстром. Вона вірила йому, він обіцяв, що з нею все буде гаразд А потім, щойно її світ розірвала війна, просто її покинув. Покинув і запечатався в довбаній каменюці.
— Він не піде, — хрипко сказала Жинь. — Він надто боїться.
Вуста Дадзі викривилися в посмішці.
— Ти справді так думаєш?
— Він хоче сховатися. Він не вийде. Він... Щось не так...
— Його Печатка розпадається,— палко промовила Дадзі. Її здорове око блиснуло. — Я знаю. Я теж це відчуваю. Він сильнішає, повертається в себе. Я не знаю, що зробила, коли запечатала нас трьох, але завжди підозрювала, навіть сподівалася, що зробила це не як слід Так і сталося. Печатка зламана, вона не бездоганна і тепер вицвітає. І я... ми маємо другий шанс.
— Це не має значення, — Жинь слабко похитала головою. — Він не піде.
— О, піде, — Дадзі заходилася витирати Жинь скроні. — Він мені потрібен.
— Але він і мені був потрібен, — сказала Жинь.
Вона відчула гострий спалах болю в грудях, дошкульну суміш розчарування і відчаю, які дотепер так добре вдавалося придушувати. Їй хотілося щось ударити, хотілося плакати. Як після стількох місяців старі рани можуть так сильно боліти?
— Може, й так, — Дадзі з жалем глянула на Жинь. — Але Дзия — не твій якір. А мій.
Решта мандрівки могла тривати лічені хвилини або години. Жинь не знала Вона поринула в зболене марення, зісковзуючи в безпам'ятство і опритомнюючи, коли тіло мучилося від численних забоїв. Дадзі не зронила більше ні слова, остерігаючись, що їх можуть підслухати. Нарешті ревіння двигунів сповільнилося до жалібного скавучання, а потім затихло. Жинь смикнулася, різко прокинувшись, коли дирижабль торкнувся землі під кутом і заскреготів днищем від того, що його протягло ще кілька метрів до повної зупинки. А потім республіканські солдати зайшли до каюти, переклали її на дерев'яні ноші і винесли на крижане гірське повітря.
Жинь не опиралася. Дадзі хотіла, щоб вона вдавала безпорадну.
Вона знала, що вони дісталися провінції Змії Впізнавала обриси цих гір. Вона вже мандрувала цим шляхом. Але якась частина розуму не могла прийняти того, що вони справді, реально в горах Кукхонінь.
Відколи Совдзі зрадив її в Тікані, минуло менше дня. За цей час вони перетнули пів країни. Але це не може бути правдою — така мандрівка мала розтягтися на кілька тижнів. Жинь бачила, як дирижаблі літали, вона знала, що вони рухаються швидко, але це абсурдно. Це шматувало всі її уявлення про час, простір і відстань.
Призахідники постійно так подорожують? Вона спробувала уявити просторове сприйняття з їхньої точки зору. Яким є суспільство, якщо воно може перетинати цілий континент за лічені дні? Якби вона могла вранці прокинутися в Сінеґарді, а вже ввечері заснути в Арлоні?
Не дивно, що вони поводяться як володарі всього світу. Певно, їм він видається таким малим.
— Куди? — запитав солдат.
— Угору, — відповіла Дадзі. — Вхід біля вершини. Там ніде посадити судно. Доведеться йти пішки.
Жинь прив'язали до нош так міцно, що вона заледве могла й голову підвести. Вона не бачила, як далеко їм треба йти, але підозрювала, що похід розтягнеться на години. Єдина стежка, що вела до Чулуу Корікх, загрозливо вужчала з висотою. Посадити щось таке велике, як дирижабль, можна було не більш ніж на третині підйому.
Принаймні йти їй не довелося. Поки солдати несли її на гору, розхитування нош заколисало. У голові зробилося легко й туманно. Вона не знала, чи дали їй заспокійливе, чи тіло відмовляло від травм. Жинь занурилась у напівсвідомий стан, затуманений достатньо для того, щоб синці від черевиків Совдзі віддавали притлумленим, майже приємним болем.
Вона не розуміла, що вони дісталися Чулуу Корікх, аж доки не почула скреготу, з яким відчинилися кам'яні двері.
— Нам потрібне світло, — сказала Дадзі.
Жинь почула потріскування: хтось запалив смолоскип.
«Зараз», — подумала Жинь. Наступної миті Дадзі точно повернеться до солдатів. Вона отримала бажане, здобула їм безпечну мандрівку до Чулуу Корікх, і тепер їй лишалося тільки загіпнотизувати їх, заманити до прірви й штовхнути.
— Проходьте, — сказала Дадзі. — Тут нічого боятися. Тут лише статуї.
Солдати понесли Жинь у гнітючу пітьму. На неї навалився невимовний тягар, немовби закривши рота й носа невидимою рукою. Перехопило подих, Жинь вигнула спину на ношах. Вона хапала ротом великі ковтки повітря, але воно було розріджене й не могло розвіяти чорні плями, що почали затьмарювати зір по краях. Вона могла дихати так важко, що пошматувала б собі легені, але цього однаково було б замало. Внутрішній простір Чулуу Корікх був такий заземлений, такий непохитно матеріальний — цілісне місце, що ніяк не перетиналося з площиною духів.
Це гірше, ніж тонути.
Жинь заледве витримала цей тиск, коли вперше прийшла сюди з Алтанем. Тепер було значно гірше, бо ж вона тривалий час жила й дихала з божественністю, що була лише на відстані думки. Фенікс став її частиною, постійною підбадьорливою присутністю в її свідомості Навіть за відсутності Кітая вона досі відчувала тоненьку ниточку зв'язку зі своїм богом, але тепер зникла й вона Тепер вона почувалася так, немов тягар гори міг розбити її зсередини.
Солдат попереду вдарив її кісточками по чолі.
— О, та змовкни вже.
Жинь навіть не усвідомлювала власного крику.
Хтось заштовхав їй у рота ганчірку. Від цього їй ще більше стало нічим дихати. Раціональні думки зникли. Вона забула, що все це — вдавання, частина плану Дадзі. Як же це витримувала Дадзі — Су Дадзі, котра прожила з голосом своєї богині значно довше, ніж Жинь взагалі на цьому світі? Як вона могла спокійно йти попереду, навіть не скрикнувши, якщо Жинь корчилася, замкнена в останній миті потоплення перед смертю?
— Усі вони були шаманами? — солдат, що ніс її ноги, присвиснув, низький звук пройшовся луною по всій горі. — Велика Черепахо! Як давно вони тут?
— Відколи живе ця Імперія, — сказала Дадзі. — І будуть тут ще довго після нашої смерті.
— Вони не можуть померти?
— Ні їхні тіла вже не смертні Вони стали відкритими посудинами для богів, а тому замкнені тут, щоб не знищили світ.
— От же срань, — солдат прицмокнув. — Це жорстко.
Солдати зупинились і опустили ноші з Жинь на підлогу. Той, що стояв біля її голови, нахилився до неї, його зуби жовтіли в сяйві смолоскипів: