— Твоя зупинка, спірлійко.
Вона дивилася повз нього на ряди за рядами порожніх постаментів, що тяглися вглиб гори, доки ставало погляду. І нетямилася від страху. Жинь безпорадно борсалася, поки солдати відв'язували її від нош, а потім піднесли до найближчого п'єдесталу.
Вона глянула на Дадзі, мовчки благаючи про допомогу. Ну чому вона піною не робить? Хіба обман не задалеко зайшов? Дадзі не треба було, щоб Жинь замурували. Їй потрібен лише безпечний перехід до Чулуу Корікх. Республіканські солдати їй уже не потрібні, вона мала б позбутися їх.
Але Дадзі просто стояла — очі прикриті повіками, обличчя спокійне — і спостерігала, як солдати ставлять Жинь по центру постаменту.
Жинь сяйнула жахлива думка.
Дадзі не просто блефувала.
Дадзі потребувала безпечного переходу до Чулуу Корікх. Їй був потрібен майстер Дзян. Але для цього плану не була потрібна Жинь.
О боги.
Треба вибратися звідси. Їй не втекти: у такому стані вона ніяк не зможе випередити їх, дістатися до дверей і спуститися з гори, адже її ноги так міцно зв'язані. Але вона може доповзти до краю коридору. Може стрибнути.
Що завгодно ліпше за вічність у камені.
Вона перестала опиратись і обм'якла в солдатів на руках, удаючи, що знепритомніла Спрацювало. Їхня хватка ослабла, якраз достатньо для того, щоб вона вивільнила тулуб. Жинь пірнула в них під руками і ринулася до виступу. Зі зв'язаними ногами вдавалося лише човгати, але вона була так близько — всього пів метра, можна вислизнути від них всього за два кроки...
Та коли Жинь дійшла до краю і побачила бездонну прірву, ноги перестали слухатися.
«Стрибай!»
Вона не змогла.
Хоч і знала, що вічність у Чулуу Корікх гірша за смерть. Вона однаково не могла цього зробити. Вона не хотіла вмирати.
— Та годі, — сильні руки обхопили її за тулуб і відтягай від краю. — Так легко ти не відбудешся.
Солдати підняли їй ноги вгору, тож тепер несли, як мішок з рисом. Разом вони перевернули її й поставили на п'єдестал.
— Зупиніться! — скрикнула Жинь, але з ганчіркою в роті це було нерозбірливо. — Зупиніться, будь ласка, не треба... Дадзі! Дадзі! Скажи їм!
Дадзі не дивилася їй у вічі.
— Переконайтеся, що ноги стоять по центру, — спокійно сказала вона, немовби даючи вказівки слугам, куди поставити стіл. — Підніміть її так, щоб вона стояла прямо. Решту зробить камінь.
Жинь випробувала все, щоб утекти: брикалася, борсалася, корчилася і обм'якала. Вони не відпускали. Були надто сильні, а вона — надто слабка, зморена голодом, поранена, зневоднена.
Їй не вибратися. Вона опинилася в пастці й навіть померти не могла.
— Що тепер? — запитав один солдат.
— А тепер гора виконає своє завдання, — Дадзі почала промовляти щось кетреїдською, і каміння ожило.
Жинь нажахано дивилася на підніжжя п'єдесталу. Спочатку його рух здався їй грою світла від смолоскипів, але потім вона відчула крижаний доторк каміння навколо литок, коли постамент поповз угору, пожираючи її та перетворюючись на нерухому оболонку поверх шкіри. Вона не мала часу на боротьбу: за лічені секунди камінь дістався колін. Солдати міцно тримали її за руки й відсахнулися, коли камінь дістався до талії. Тепер верхня частина її тулуба була вільна, але це не мало значення, адже вона не могла вирватися з каменю, що сковував ноги. Менш ніж за хвилину він дістався до грудей, знерухомив лікті так, як вона їх зігнула, і підібрався до шиї. Вона закинула голову вгору, відчайдушно прагнучи прибрати носа якнайдалі. Це не мало значення. Камінь огорнув обличчя. Зімкнувся поверх очей.
А потім вона не бачила нічого. Не чула нічого. Не відчувала каменю на собі — він став її частиною, природною оболонкою, завдяки якій вона стояла абсолютно спокійно.
Вона не могла рухатися.
Вона не могла рухатися.
Натиснула на камінь, але не зсунулась ані на міліметр, натомість нерви сповнилися таким неспокоєм, що Жинь напружувалася дедалі сильніше, а всередині розгоралася паніка, посилюючись щосекунди без можливості послаблення.
Вона не могла дихати. Спершу була навіть вдячна за це: звісно ж, без повітря вона невдовзі знепритомніє, а потім ця тортура скінчиться. Вона відчувала, як роздуваються легені, горять болем. Невдовзі вона вирубиться. Скоро все скінчиться.
Але нічого не сталося.
Вона тонула, вічно тонула, але не могла померти.
Їй кортіло закричати, але вона не могла. Так нестерпно хотілося борсатися й відбиватися, що серце мало не вистрибнуло з грудей, і так було б навіть ліпше, бо вона померла б, але натомість вона заклякла в нескінченній миті, що розтяглася на цілу вічність.
Знання, що це може тривати і триватиме далі, днями, сезонами впродовж років, було невимовною мукою.
«Варто було стрибнути, — подумала вона. — Якби ж я померла».
Ця думка прокручувалася в голові знову і знову, єдиним зціленням супроти її нової і страхітливої реальності.
«Якби ж я померла.
Якби ж я померла.
Якби ж..»
Сама думка про забуття стала фантазією. Жинь уявляла, що вона й справді стрибнула, уявляла недовге, ейфорійне падіння і приємний хрускіт власних кісток на дні прірви, а далі — блаженну порожнечу. Вона так багато разів прокручувала цю послідовність у розумі, що на коротку мить навіть себе обдурила, що й справді стрибнула.
Вона не могла вічно лишатися в стані паніки. Зрештою тривога відступила, змінившись тупою, порожньою безпорадністю. Тіло нарешті змирилося з правдою: їй не втекти. Не померти. Вона так і стоятиме тут, напівмертва і напівжива, у свідомості й у вічних роздумах.
Їй не лишилося нічого, окрім власного розуму.
Колись Дзян учив її медитувати, звільняти розум на години, поки тіло лишалося в спокійному заціпенінні порожньої посудини. Без сумніву, саме завдяки цьому вмінню він вижив тут так довго, саме тому він з власної волі сюди й прийшов. Жинь воліла б мати це вміння. Але їй не вдалося досягти внутрішнього спокою. Розум бунтував проти нудьги. Її думки завжди десь блукали.
Їй не лишалося нічого, крім як розважити себе перебиранням спогадів. Вона зосереджено вивчала їх, сортувала, розтягувала і насолоджувалася ними, смакуючи кожну подробицю. Вона згадала Тікані. Згадала ті приємні темні дні, які проводила в кімнаті вчителя Фейжика за обговореннями деталей останньої книжки, яку він їй позичав, і як простягала руки по нову. Згадала, як гралася з маленьким Кесеґі у дворі, прикидаючись усіма відомими почварами з Імператорського звіринцю, як гарчала й сичала, щоб розсмішити його. Згадала тихі, вкрадені хвилини в темряві, короткі перерви, коли вона була зовсім сама, вільна від крамниці й тітки Фан, маючи змогу вдихнути на повні груди без страху.
Коли Тікані вже не задовольняло її, вона подумки повернулася до Сінеґарда — жорстокого, страшного місця, де, хоч як парадоксально, тепер зберігалися всі її найщасливіші спогади. Вона пригадала, як разом з Кітаєм вчилась у прохолодних підвалах бібліотеки Академії. Як спостерігала за тим, як він просовував тонкі пальці крізь сплутане волосся, розгортаючи сувій за сувоєм. Пригадала, як щоранку билася з Дзянем у саду вірувань, відбивала його удари з пов'язкою на очах.
Їй добре вдавалося вивчати глибини власного розуму, відкопувати спогади, про які вже й забула Спогади, які вона не дозволяла собі визнавати аж донині через страх, що вони її зламають.
Жинь згадала, як уперше побачила Неджу і як дивилася на нього всі рази після того.
Їй було боляче бачити його. Дуже боляче.
Колись вони були такі невинні. Для неї було невимовною мукою пригадувати, яким його обличчя було ще рік тому; вродливим, зарозумілим і нестерпним водночас, то усміхнене від захвату, то зі сміховинним вишкіром схвильованого цуценяти. Але вона замкнена тут на вічність. Ті спогади — єдине, що вона тепер має, і біль — єдиний спосіб ще бодай щось відчути.