Вона відстежила історію їхніх стосунків від першої зустрічі в Сінеґарді аж до моменту, коли відчула, як клинок простромив їй спину. Вона пам'ятала, яким по-дитячому вродливим він колись був, як її водночас і вабило, і відштовхувало гордовите, точене обличчя. Згадала, як Сінеґард перетворив його з зіпсованого, розпещеного князька на зміцнілого й тренованого солдата Згадала, як вони вперше бились і вперше виступили пліч-о-пліч проти ворога в бою, як ворожість і взаємопідтримка здавалися природним поєднанням, немовби ковзання загубленої рукавички і знаходження її пари.
Вона згадала, наскільки вищим він став, коли подорослішав, як її голова діставала йому до підборіддя, коли вони обіймалися. Згадала його темні очі під місячним світлом тієї ночі в доках. Тоді, коли вона думала, що він її поцілує Тоді, коли він встромив ножа їй у спину.
Блукати в цих спогадах було так боляче. Так принизливо було згадувати, як охоче вона вірила в його брехню. Почувалася такою дурепою через те, що повірила йому, що любила його. Через те, що думала, наче будь-яка з крихітних спільних митей за той недовгий час, який вони провели в армії Вейсжі, означала, що він дійсно, по-справжньому дбає про неї, хоча насправді Неджа лише маніпулював нею, як і його батько.
Вона так часто оживлювала ці зустрічі, що вони почали втрачати значення. Їхня пекучість потьмяніла до тупого опіку, а потім і зовсім зникла Жинь закостеніла до їхньої важливості. Вона починала нудитися від власного болю.
Тому звернулася до останнього, що ще могло допекти Жинь пішла шукати Печатку і з'ясувала, що вона досі там, у глибині її свідомості, готова й в очікуванні, коли Жинь насмілиться в неї зайти.
Жинь на мить замислилася, чому Печатка не зникла Вона є результатом магії богині Нюйви, а в Чулуу Корі юс не існує зв'язку з богами. Але, можливо, коли Дадзі принесла цю магію в світ, зв'язок порушився і якимось чином отрута залишилася навіть після смерті змії.
Жинь була вдячна за це. Тут вона принаймні могла відволіктися від власного розуму. Мала з чим погратися, пофліртувати. Для в'язнів в одиночних камерах навіть ніж — сяка-така забавка.
Що станеться, якщо вона доторкнеться до Печатки зараз? Вона може ніколи не повернутися. Тут, де ніщо з реальною світу її не відволікає, вона може навічно опинитися в пастці отруєної брехні.
Але іншого вона не мала. Реальність не повернеться, вже не кажучи про давні спогади.
Вона нахилилася вперед і провалилася крізь ворота.
— Привіт, — сказав Алтань. — І як це ми тут опинилися?
Він стояв занадто близько. Їх розділяли лише декілька сантиметрів.
— Відійди, — сказала вона. — Не чіпай мене.
— А я думав, ти хотіла мене бачити, — не звертаючи уваги на її наказ, він простягнув руку, обхопив її підборіддя та закинув їй голову. — Що з тобою сталося, люба?
— Мене зрадили.
— «Мене зрадили», — перекривив він. — Нафіг цю маячню! Ти все зіпсувала. Ти мала армію. Взяла Лейян. Ти мала південь на долоні — і облажалася, коростявий, брудношкірий шмат лайна...
Чому вона так боїться? Вона знає, що контроль у її руках. Алтань — витвір її уяви. Алтань мертвий.
— Назад, — сказала вона.
Він підійшов ще ближче. Жинь відчула спалах паніки. Де його ланцюги? Чому він не кориться їй?
Він самовдоволено посміхнувся їй:
— Ти не можеш наказувати мені, що робити.
— Ти не реальний. Ти існуєш лише в моїй свідомості...
— Моя люба, я і є твоя свідомість. Я — це ти. Я все, що в тебе лишилося. Тепер є тільки ти і я, і я нікуди не зникну. Ти не хочеш спокою. Ти хочеш звітності. Ти хочеш знати, що саме накоїла, і не хочеш цього забувати. Тож почнімо, — він міцніше стиснув її підборіддя. — Визнай, що ти зробила.
— Я втратила південь.
Він ударив її долонею в скроню. Вона знала, що удар нереальний, що всі її відчуття — лише галюцинація; але все одно було боляче. Вона дозволила, щоб було боляче. Це її уява, і вона вирішила, що заслуговує покарання.
— Ти не просто втратила південь. Ти його віддала. Неджа був у твоїй милості. Ти притискала лезо до його грудей. Тобі лишень треба було опустити руку, і ти перемогла б. Ти могла його вбити. Чому не вбила?
— Не знаю.
— Я знаю.
Ще лункий удар, цього разу в ліву скроню. Голова Жинь смикнулася вбік. Алтань стиснув їй горло, впиваючись нігтями в шкіру навколо гортані. Біль був страшенний.
— Бо ти жалюгідна. Бо тобі потрібно бути чиєюсь собачкою. Потрібно лизати комусь черевики.
У Жинь кров похолола в жилах: не від жалю до себе, а від щирого, неконтрольованого страху. Вона не знала, до чого йде, не могла передбачити, що її розум зробить далі. Хотіла спинитися. Не варто було взагалі чіпати Печатку.
— Ти слабка, — виплюнув Алтань. — Ти дурна, сентиментальна, зарюмсана шмаркачка, яка зрадила всіх навколо себе, бо не змогла впоратися зі шкільним захопленням. Невже думаєш, що він тебе любив? Невже справді віриш, що він колись тебе любив?
Він знову замахнувся кулаком. Крізь печатку проривалося дрижання. Образ Алтаня гойднувся, немов віддзеркалення на озерному плесі, потурбованому камінцем. Ще хвиля неспокою. Алтань зник. А потім Жинь збагнула, що це не була галюцинація: щось билося об камінь за лічені сантиметри від її обличчя.
Утретє вона це відчула — тремтіння, що з'явилося біля носа й вібрацією розійшлося по всьому тілу. У неї цокотіли зуби.
У неї цокотіли губи.
Рух. А це означає...
Четвертий струс. Камінь розлетівся на шматки. Жинь упала з постаменту, сильно вдарившись об кам'яну підлогу. Біль пронизував коліна, і це було прекрасно. Вона виплюнула ганчірку. Повітря в горі, затхле й вологе, як і раніше, здалося смачним. Ядуха, яку вона відчувала доти, зникла. Порівняно з замуруванням відкрите повітря смакувало, наче різниця між середньою вологістю і перебуванням під водою. Вона довго просиділа навколішки з опущеною головою і просто дихала, дивуючись, як воно — коли повітря проникає і виходить з легень.
Вона розігнула пальці. Торкнулася обличчя, провела по щоках. Від щастя цих дотиків, від самої змоги рухатись хотілося плакати.
— Велика Черепахо, — промовив голос, якого вона не чула так давно. — А хтось так і не навчився медитувати.
Жинь знадобився час, щоб звикнути до світла від смолоскипа Над нею височіли дві постаті. Ліворуч — Дадзі. А праворуч стояв Дзян, вкритий з голови до п'ят сірим порохом. Він широко всміхався у вітанні, немовби вони бачилися лише вчора.
— У тебе бруд у волоссі, — він нагнувся, щоб розв'язати їй ноги. — О боги, він повсюди. Доведеться відмивати тебе у струмку.
Жинь відсахнулася від його доторку;
— Заберіть від мене руки!
— З тобою все гаразд, дитино? — він говорив так легко. Так буденно.
Вона вражено подивилася на нього. Його не було понад рік. І цей термін здався їй десятиліттями Як він міг поводитися так, немовби все нормально?
— Агов? — Дзян помахав рукою їй перед носом. — Ти отак і сидітимеш тут?
До неї повернулася мова.
— Ви мене покинули.
Його усмішка потьмяніла.
— О, дитино...
— Покинули мене.
Його зболений вираз іще дужче її розізлив. Це здалося глузуванням. Дзян не закінчить цю розмову так, як закінчував усе, уникнувши відповідальності, вправно прикидаючись божевільним, У що всі вірили Він ніколи не був таким божевільним, як усі вважали І вона не купиться на це тепер.
— Ви були потрібні мені... Були потрібні Алтаню... А ви лише..
Дзян говорив так тихо, що вона заледве його чула.
— Я не міг урятувати Алтаня.
Її голос надломився:
— Але могли врятувати мене.
Схоже, її слова його зачепили. Цього разу він не мав дотепної відповіді, виправдання чи відмовки.
Вона думала, що він вибачиться. Але натомість він нахилив голову набік і його вуста знову розпливлися в усмішці:
— Навіщо? Щоб зіпсувати тобі всі веселощі?