Дадзі пхикнула.
Жинь знову зітхнула:
— Мої люди зрадили мене, віддавши Республіці, а їхній ватажок, вочевидь, бажає моєї смерті.
— Не дуже добре, — сказав Дзян.
— Ага, — погодилася Жинь.
— А хто ж тоді очолює армію опору?
— Південна коаліція.
— Тоді саме з нею ми й матимемо справу. Введіть мене в курс їхньої політики.
Якщо Дзян не збирався дозволити їй поспати, Жинь вирішила, що може розважити його.
— Воєначальник Мавпи Лю Гужубай контролює ядро армії. Ян Совдзі командує «Залізними вовками». До своєї смерті Ма Лєнь очолював другу за розміром групу — бандитські загони. Джудень був його заступником. Певний час вони були віддані мені, аж доки... ну, вони думали, що обміняють мене на імунітет.
— І хто ж командує зараз?
— Без сумніву, Ґужубай. І Совдзі.
— Ясно.— Дзян поміркував якийсь час, а потім піднесено промовив: — Тоді, звісно ж, ти мусиш їх усіх убити.
— Перепрошую, що?
Він відкинувся назад до стовбура, простягнувся і закинув ногу на ногу.
— Коли зустрінешся з коаліцією, якомога швидше завдай удару. Прикінчи їх уві сні. Іноді легше зробити це в бою, але тоді можна справити кепське враження на публіку. Погане виконання і все таке.
Жинь витріщилася на нього, не вірячи власним вухам. Вона не знала, що вразило її більше: його пропозиція чи безцеремонний тон, з яким він її промовив. Дзян, якого вона знала, заради розваги любив видувати бульбашки через соломинку в струмку. А цей Дзян обговорював убивство так, немовби це рецепт вівсянки.
— Що, на твою думку, станеться, коли ти повернешся? — запитала Дадзі.
— Не знаю. Я думаю, що, можливо... можливо, вони збагнуть, що я їм потрібна...
Далі Жинь ніщо не спадало на думку. Раніше в неї було напівсформоване розуміння того, що вона могла б звернутися до їхніх чеснот, коли вони дізналися, що вона мала рацію стосовно Республіки.
Але тепер, обміркувавши все, вона замислилася, чи не пристрелять її одразу.
— Ти в цьому геть не розбираєшся, — сказав Дзян. — Це мило.
— Не можна вести війну на декількох фронтах. — Дадзі проштрикнула тоненьку гілочку крізь тушки щурів, а потім піднесла їх над тріскотливим полум'ям. — Коли до тебе доходять чутки про розбіжність поглядів у твоїх лавах, поклади їм край. З усією необхідною силою.
— Так ви чинили? — запитала Жинь.
— О так! — радісно промовив Дзян. — Постійно. Звісно ж, публічні страти проводив я. Жиґа мусив лише назвати ім'я, а я випускав створіння, щоб розірвало їх від голови до п'ят. — Він кивнув на Дадзі: — А вона дбала про все, що ми хотіли зберегти в таємниці Гарні були часи.
— Але вас ненавиділи, — сказала Жинь.
Про правління Тріади вона знала небагато — лише те, що розповідав Вейсжа. Але знала, що їх усі зневажали. Тріада домоглася політичної підтримки жорстокістю. Їх ніхто не любив, але всі боялися. Після зникнення Жиґи дванадцять Воєначальників не скинули з трону Дадзі лише тому, що ненавиділи одне одного ще сильніше.
— Еліта з прихованою зацікавленістю завжди тебе ненавидітиме, — сказала Дадзі. — Це неминуче. Але еліта — то таке, важливі маси. Просто оточи себе міфом. Смерть твоїх ворогів стає частиною твоєї легенди. Зрештою, ти так віддаляєшся від реальності, що правильне і хибне тебе вже не стосуються. Твоя ідентичність розколюється на частини і зливається з ідеєю самої нації. Тебе любитимуть, хоч би що ти робила.
— Мені здається, ти недооцінюєш громаду, — озвалася Жинь.
— Що ти маєш на увазі?
— Ніхто не стає легендою за одну ніч. Люди не сліпі. Я не шанувала б таку ікону.
— Хіба ти не шанувала Алтаня? — запитала Дадзі.
Дзян присвиснув крізь зціплені зуби:
— Підступний удар.
— Та пішли ви! — промовила Жинь.
Дадзі лише всміхнулася:
— Людей вабить влада, люба Вони нічого не можуть із цим вдіяти. Влада спокушає. Доклади зусиль, продемонструй її, і вони підуть за тобою.
— Я не можу просто змусити людей дати мені бажане, — сказала Жинь.
— Та невже? — Дадзі закинула голову. — А як ти отримала командування загонами Ma Лєня?
— Дозволила йому померти, — сказала Жинь.
— Перифраз, — озвалася Дадзі.
— Ну гаразд. Я його вбила. — Було навдивовижу приємно сказати це вголос Вона повторила. — Я вбила його. І не шкодую про це. Він був гівняним лідером, нерозважливо командував загонами, принижував мене, і я мусила прибрати його з дороги...
— А хіба з іншими не так само? — наполягала Дадзі.
Жинь замовкла. Наскільки важко буде вбити всю верхівку півдня: Совдзі, Ґужубая, Лю Дая? Вона обмірковувала деталі. Що з їхніми охоронцями? Як прикінчити їх усіх заразом, щоб вони не попередили інших?
Її лякало, що питання вже не в тому, чи варто це робити, а в тому, як.
— Ти не можеш очолити комітет, — сказала Дадзі. — І кривава історія цієї країни тому яскравий доказ. Ти бачила раду Воєначальників. І знаєш, що самотужки вони не впораються. Тобі відомо, з чого розгоралися постійні війни? Один з улюблених генералів Червоного Імператора зажадав, щоб суперник віддав йому групу музикантів із Внутрішніх держав, яких схопили на кордоні. Суперник відправив йому музикантів, але перед цим побив усі їхні інструменти. Перший генерал перерізав музикантів, щоб помститись, а потім розв'язав війну, яка затяглася майже на століття. Ось яким недолугим може бути багатофракційне управління. Позбав себе головного болю, дитино. Перебий суперників одразу.
— Але це не... — Жинь замовкла, намагаючись сформулювати суть свого заперечення. Чому так важко знайти аргументи? — Вони цього не заслуговують. Якби вони були республіканськими офіцерами, інша річ, але вони воюють за південь. Це неправильно...
— Люба дівчинко, — Дадзі важко зітхнула. — Годі прикидатися, що тобі не байдуже до етики. Це соромно. Рано чи пізно тобі доведеться переконати себе, що ти вища за правильне і хибне. Мораль тебе не стосується.
Вона прокрутила рожен зі щурами над багаттям, підставляючи необсмажені черевця язикам полум'я.
— Затям собі. Якщо хочеш бодай колись правити, будь рішучішою. Ти вже не дівчинка і не просто солдат. Ти борешся за трон, і на твоєму боці бог. Ти хочеш повного командування над цією армією? Цією країною? То бери його.
— І як же, — втомлено промовила Жинь, — ви пропонуєте це зробити?
Дадзі і Дзян перезирнулися. Жинь не зрозуміла їхніх поглядів, і їй це не сподобалося. То були погляди десятиліть спільної історії з таємницями й алюзіями, які їй годі збагнути. Раптом вона відчула себе дитиною поруч із ними — селянською дівчинкою серед легенд, смертною серед богів, страшенно недосвідченою і зовсім не на своєму місці.
— Легко, — нарешті промовила Дадзі. — Ми повернемо твій якір. А потім розбудимо свій.
Розділ 14
Наступного ранку вони вирушили в саме серце ворожої території. Вирішили, що, найімовірніше, Кітая тримають у військовій штаб-квартирі Республіки. Неджа і Вейсжа мусили бути на передовій, і якщо вони збиралися використати Кітая, як це зробив би будь-хто на їхньому місці, то й він був десь поруч із ними.
За короткий час лінія зіткнення відсунулася далеко на захід. Вони пройшли провінцію Змії й перетнули північний край провінції Дракона, а потім знайшли місце перетину Західного і Південного Мужвею в провінції Зайця, де вкрали пліт, щоб пришвидшити мандрівку до провінції Кабана. Кожний кілометр, де Жинь не знаходила ознак опору Південної коаліції, був для неї наче ніж у серце. Це означало, що Неджа вже відтіснив їх значно далі вглиб країни. Це могло означати, що Коаліцію вже знищили.
Вони докладали всіх зусиль, щоб дорогою уникати зустрічей із цивільними. То було нескладно. Ця смуга центральної Нікані скидалася радше на спустошену війною клоаку, і частина їхнього шляху лежала біля зруйнованої Дамби Чотирьох ущелин. Біженців тут лишилося небагато, а ті декілька вцілілих бідолах, яких вони помітили, воліли й самі триматися від них якнайдалі.
Жинь дивилася на берег, поки їхній пліт просувався вглиб провінції Кабана, і намагалася уявити, яким цей район був ще рік тому. Колись тут процвітали цілі селища, містечка, міста. А потім дамбу несподівано прорвало і сотні тисяч селян або потонули, або втекли на південь, до Арлона А коли вцілілі повернулися, то побачили, що їхні селища досі затоплені і що річка поглинула землі, які споконвіку передавалися їм у спадок через десятки поколінь.