Тоді вони пливли вниз річкою Мужвей до Кхурдалайна. Третя Макова війна тільки-но почалася. Жинь щойно вийшла зі стін Сінеґарда, дурна й наївна учениця, яка силкувалась осягнути той факт, що тепер стала солдатом Алтань тільки-но став її командиром, і вона ловила кожне його слово, відчуваючи таке благоговіння, що не могла й говорити зв'язно.
Вона збагнула, що він чекає відповіді, тож сказала те, що перше спало на думку:
— Вони, гм, споріднені з нами?
— А знаєш, як саме?
Вона могла повторити йому будь-яку з причин, зазначених у підручниках. Міграція населення, спричинена засухою чи повінню. Вигнання аристократії. Міжусобиці часів Червоного Імператора. Її навчили багатьох теорій, і всі вони були однаково ймовірні. Але Жинь підозрювала, що насправді Алтаня не надто цікавить її відповідь, тож просто похитала головою.
Її здогадка виявилася правильною. Він хотів розповісти їй історію.
— Дуже давно Червоний Імператор мав домашнього улюбленця, — сказав він. — Це було бридке створіння, якась дуже розумна людиноподібна мавпа, знайдена в горах. Огидний, розпусний негідник. Ти про це колись чула?
— Ні, — прошепотіла вона. — Розкажи.
— Червоний Імператор тримав його у своєму палаці в клітці, — продовжив Алтань. — Зрідка виводив, щоб показати гостям, їм подобалося дивитися, як цей звір убивав. У клітку пускали свиней або півнів і спостерігали, як він розривав їх на шматки. Можу собі уявити, що для них це була неабияка розвага. Та одного дня звір вирвався з клітки. Він убив міністра голіруч, викрав доньку Червоного Імператора і втік із нею назад у гори.
— Я не знала, що в Червоного Імператора була донька, — здуру бовкнула Жинь.
Чомусь ця подробиця вразила її найдужче. Історія пам'ятала тільки принців — синів Червоного Імператора.
— Ніхто не знає. Після того, що сталося, він знищив усі згадки про неї Вона завагітніла від звіра, але той тримав її бранкою, тож вона не змогла знайти спосіб позбутися зародка, що ріс у її лоні Так вона й народжувала виродків-напівкровок і ростила їх у горах. Через багато років Червоний Імператор відіслав своїх генералів вигнати їх з Імперії, і вони втекли на лукоподібний острів.
Жинь ніколи не чула цієї історії, але в ній був сенс. Нікарці й справді порівнювали муґенців з мавпами. Напівкровки, як їх ще називали, вважалися маленькими й низькими. Хоча нарешті побачивши солдата Федерації на власні очі, Жинь не змогла б відрізнити його від нікарського селянина.
Алтань мовчав і дивився на неї, чекаючи. Але вона могла лише спитати, та не хотіла, бо знала, що Алтань не відповість.
«Якщо вони звірі, то як же вони вбивали нас?»
Хто вирішує, кого вважати людиною? Нікарці і спірлійців не сприймали за людей, століттями робили з них рабів-воїнів. Вороги не люди, гаразд Але якщо вони тварини, то мусять бути менш розвиненими. Однак якщо муґенці менш розвинені за нікарців, як же їм вдалося перемогти? І чи означає це, що для виживання в цьому світі треба бути звіром?
Або насправді звіром ніхто й не є. Це просто уможливлює вбивство. У Сінеґарді майстер стратегії Ірдзях колись учив їх, що під час битви вони мають ставитися до своїх суперників як до речей, абстрактних і відокремлених частин, а не цілого, бо так легше пронизати мечем живе серце. Можливо, якщо вважаєш когось не річчю, а твариною, це дає право не лише вбити оком не змигнувши, а й отримати від цього задоволення.
— Мавпи ґвалтують людей. Напівкровки. Звірячі виродки. Дурні дикуни, — останні слова Алтань промовив з гіркотою, і Жинь подумала: може, це тому, що ці ж таки слова чимало інших людей використовували, описуючи його самого. — Ось звідки взялися муґенці.
Жинь пробила собі шлях через табір за лічені хвилини Муґенці майже не опиралися. Солдати, з якими вона стикалася в Сінеґарді й Кхурдалайні, були добре підготовлені і смертельно озброєні, мали шеренги блискучих мечів та безкінечний запас хімічної зброї, які вільно могли спрямувати в цивільні райони А ці тікали, а не бились і помирали з приголомшливою легкістю.
Усе це було надто просто, так просто, що Жинь сповільнилася, їй хотілося насолодитися цією невідповідністю сил. «Колись я була вашою жертвою, кричала, благаючи милосердя. А тепер ви тремтите від жаху переді мною».
Їй не варто було сповільнюватися. Бо щойно це сталося, вона помітила, які вони непідготовлені. Які зовсім не схожі на солдатів. Які молоді.
Хлопець перед нею тримав у руках меча, але так і не скористався ним. Він навіть не спробував відбитися, а лише позадкував, піднявши руки й благаючи милосердя.
— Будь ласка, не треба, — повторював він.
Він цілком міг бути вартовим, якого вона чула раніше. Його голос був такий самий високий і пронизливий.
— Будь ласка.
Жинь зупинилася лише тому, що збагнула, що він говорить нікарською. Якусь мить вона поміркувала. Невже він нікарець? Полонений? Він не в муґенській формі і може бути невинним...
— Будь ласка, — сказав він знову. — Не треба...
Вимова вирішила його долю. Тони в ній були занадто короткі. Він був зовсім не нікарцем, а розумним муґенським солдатом, який вирішив, що обмане її й змусить бути милосердною.
— Гори, — сказала вона.
Хлопець упав навзнак. Вона бачила його розтулений рот, бачила, як спотворилось обличчя від жалібного крику, а вже за мить почорніло й затверділо; але не могла змусити себе перейматися цим.
Зрештою, вона завжди легко вбивала своє серце. Байдуже, що вони юні. Що зовсім не схожі на чудовиськ, із якими вона зіткнулася колись. У цій війні расової абсолютності все це не мало значення. Якщо вони муґенці, значить, не важливіші за цвіркунів, а це означає, що вона може розчавити їх підбором, і всесвіт заледве помітить цю втрату.
Колись Алтань змусив її дивитися, як він живцем палить білку.
Він спіймав її на сніданок за допомогою простенької пастки з сіткою. Білка була ще жива, коли він зняв її з дерева, і борсалася в його руках. Але замість того, щоб зламати їй шию, він вирішив дати Жинь урок.
— Ти знаєш, як саме вогонь убиває людину? — запитав він.
Вона похитала головою. І, мов зачарована, дивилася, як він прикликає полум'я в долоні.
Алтань мав неймовірний контроль над полум'ям Він був лялькарем, який без зусиль надавав йому наймиліших форм птаха в польоті, потім гнучкого дракона, потім людської постаті, що билася всередині клітки, яку він утворював власними пальцями, аж доки не стискав долоню.
Захоплена видовищем, вона спостерігала, як його пальці танцюють у повітрі Його питання заскочило її зненацька, і коли вона заговорила, слова були незграбні й дурні.
— Жаром? Ну тобто, гм..
Його вуста вигнулися в посмішці:
— Вогонь — дуже неефективний спосіб убивства. Чи знала ти, що мить смерті насправді порівняно безболісна? Полум'я поглинає навколо жертви все придатне для дихання повітря, й вона задихається.
Жинь кліпнула:
— А ти цього не хочеш?
— Нащо це мені? Якщо хочеш швидкої смерті, бери меч. Або стрілу. — Він спрямував струмінь полум'я між пальців. — Спірлійців не кидають у бій, якщо не бажають залякати. Ми хочемо, щоб жертви спершу страждали. Хочемо, щоб вони горіли, повільно.
Він підняв зв'язану білку і обхопив її тулуб. Білка не могла кричати, але Жинь уявила собі цей звук — тремтливі подихи, суголосні зі скрученими лапками.
— Дивися на шкіру.
Коли хутро вигоріло, Жинь побачила під ним рожеве тільце, що бралося пухирями, лопалося, обвуглювалося.
— Спершу вона закипає. Потім починає відлущуватися. Дивися на колір. Коли шкіра стане чорною і ця чорнота розійдеться, вже ніщо не допоможе.
Він простягнув їй білку:
— Голодна?
Жинь глянула на чорні оченята, вибалушені й осклянілі, і її раптом замлоїло. А ще вона не знала, що гірше: те, як смикалися лапки тварини в передсмертній агонії, чи те, що від печеної плоті линув страшенно смачний аромат.
Доки вона закінчила з південним фронтом, решта її солдатів зігнали вцілілих муґенців у куток у східному районі Кхудли. Усі розійшлися, щоб пропустити Жинь уперед.