Упродовж довгих, нудних днів спуску порожньою річкою він закидав голову до чистого неба й горланив непристойні пісеньки, від яких Дадзі пхикала, а Жинь червоніла. Зрідка навіть ставав з нею до бою, ганяючи Жинь по нестійкому плоту й навчаючи її психологічних хитрощів збереження рівноваги, штурхаючи в бік палицею, допоки вона правильно не виконувала форму.
У такі миті Жинь знову почувалась ученицею, затятою і щасливою, котра вчиться в майстра, якого обожнює. Але його усмішка неминуче згасала, плечі напружувались, сміх в очах тьмянів, ніби привид того, ким він був, раптом відлітав.
Лише раз за майже три тижні їхньої мандрівки, коли Дадзі заснула під час вартування Дзяна, Жинь зібралася з мужністю, щоб запитати його про це.
— Покінчімо з цим, — сказав Дзян, щойно вона розтулила рота.
— Гм... Перепрошую, з чим?
— Відколи ми вийшли з гори, ти витріщаєшся на мене, наче закохана селючка, — сказав він. — Ну ж бо. Освідчуйся.
Їй хотілося водночас і розсміятись, і вдарити його. Жинь відчула, як все її нутро пронизала ностальгія і всі запитання розсипалися, так і не зірвавшись із язика. Вона не могла згадати, про що хотіла його запитати. Навіть не знала, з чого почати.
Вираз на його обличчі пом'якшав.
— Ти намагаєшся зрозуміти, чи пам'ятаю я тебе? Знаєш, пам'ятаю. Тебе непросто забути.
— Я знаю, що пам'ятаєте, але..
Вона була збентежена й не могла дібрати слова, як часто траплялося за ті роки, що вона провела ученицею Дзяна, намацуючи правду про богів, ще навіть не розуміючи, що насправді шукала. Відсутність знання скидалася на порожнину всередині неї. Але Жинь ніяк не могла сформулювати запитання, не могла окреслити межі того, чого їй бракує.
— Мабуть, я хотіла знати... Ну, Печатка, Дадзі сказала, що...
— Ти хочеш знати, що Печатка зробила зі мною, — у голосі Дзяна почулися жорсткіші нотки. — Тобі цікаво, чи я той самий чоловік, який тебе навчав. Ні, не той.
Жинь здригнулася від непроханих спогадів, що заповнили розум: спалахи видіння, яке їй колись показала Сожцань Сіжа, нічні жахіття про скалічені трупи й маніакальний сміх.
— Тоді виходить, що ви...
— Хранитель Воріт?— Дзян нахилив голову.— Права рука Жиги? Той, хто розбив муґенців? Ні Сумніваюся, що це також про мене.
— Не розумію.
— Як я це описав би? — Він замовк, постукуючи пальцем по підборідді. — Це схоже на споглядання викривленого відбиття у дзеркалі Іноді ми однакові, а іноді — ні. Іноді він рухається разом зі мною, а іноді діє з власної волі. Іноді я вихоплюю уривки з його минулого, але дивлюся на них здалеку, як безпорадний спостерігач, і це...
Він не договорив, скривившись, і притиснув пальці до скронь. Жинь спостерігала за тим, як минає головний біль, — вона вже бачила такі судоми. Вони не тривають довше кількох секунд.
— А іншим часом? — спонукала вона, коли зморшки навколо його очей розслабилися.
— Іншим часом я бачу ці спогади своїми очима, але мовби переживаю їх уперше. Для нього це спогад. Він уже знає, що станеться. Але для мене це ніби спостерігати за розвитком історії, але я не знаю, чим вона скінчиться. Єдине, що я знаю з абсолютною певністю, — це зробив я. Я бачу тіла і розумію, що це я скоїв.
Жинь спробувала осягнути це і не змогла. Вона не розуміла, як хтось може жити з двома наборами спогадів, які належать двом різним особистостям, і не втрачати здорового глузду.
— Це боляче? — запитала вона.
— Знати, що я зробив? Так, боляче. Не схоже на будь-що, що ти можеш уявити.
Жинь не мусила уявляти. Вона чудово знала, як то, коли бездонна прірва провини пожирає твою душу; як намагатися заснути, коли безодня мстивих душ нашіптує, що це через неї вони там опинились і що вона заслуговує смерті.
Але вона мала власні спогади. Вона знала, що зробила, і мирилася з цим. А який зв'язок між Дзяном і його злочинами? Як він може нести за них відповідальність, якщо не ототожнює себе з людиною, яка їх скоїла? І якщо він не може поглянути у вічі власному минулому, не може навіть осягнути його як своє, чи не приречений він лишатися розділеним, замкненим у пастці розколу власної психіки?
Наступне запитання вона сформулювала дуже ретельна Розуміла, що штовхає його до межі: блідий і норовистий, він був готовий зірватися з гачка, коли вона скаже щось не те. Жинь згадала навчання в Академії, коли їй доводилося добирати й поєднувати слова так, щоб Дзян не міг їх викривити, відмахнутися чи просто вдати, що вона взагалі нічого не говорила.
Зараз вона розуміла, чого він боявся.
— Як гадаєте... — Вона зглитнула, похитала головою і почала знову: — Як гадаєте, ви знову станете тим, ким мали бути? До Печатки?
— Таким ти хочеш, щоб я став? — поцікавився він.
— Я думаю, саме такий чоловік нам зараз потрібен, — сказала вона. Наступні слова Жинь промовила до того, як ослабла її сміливість: — Але Сожцань Сіжа сказала, що той чоловік був чудовиськом.
Дзян довго не відповідав. Він відкинувся назад і дивився на берег, водячи пальцями по темній воді. Жинь не розуміла, що відбувається за цими блідими, тьмяними очима.
— Сожцань Сіжа мала рацію, — нарешті мовив він.
Жинь припускала — насправді, сподівалася — що, опинившись від Кітая на достатньо близькій відстані, почне відчувати його присутність, теплу знайомість, яка поступово сильнішатиме, коли вона наближатиметься. Але не думала, що це станеться так раптово. Якось уранці вона прокинулася, тремтячи й хапаючи ротом повітря, а всі нерви дзвеніли так, немовби вона у вогні.
— Що сталося? — різко запитала Дадзі.
— Нічого, я... — Жинь декілька разів глибоко вдихнула, намагаючись збагнути, що змінилося. Вона почувалася так, немовби повільно тонула, сама того не розуміючи, аж доки одного дня несподівано не виринула по ковток повітря. — Гадаю, ми близько.
— Твій якір. — Це було не запитання, Дзян говорив ствердно. — Як почуваєшся?
— Це немовби... немовби я знову цілісна.
Вона силкувалася описати це відчуття. Не схоже на те, якби вона змогла читати думки Кітая або відчувати його емоції. Вона досі не отримувала від нього повідомлень, навіть шрами на шкірі не з'являлись. Але знала, була абсолютно певна, що він уже близько, як не сумнівалася в тому, що сонце опуститься за обрій.
— Це немовби... Знаєте, коли довго хворієш, то забуваєш, як воно — бути здоровим? Звикаєш до дзвону в голові, погіршення слуху, закладеного носа, тож навіть не помічаєш, що з тобою щось не так. Аж доки не видужаєш.
Жинь не була впевнена, чи це має сенс її слова прозвучали так по-дурному, зірвавшись із язика. Але Дзян і Дадзі кивнули.
Звісно ж, вони розуміли. Вони єдині могли зрозуміти.
— Скоро ти почнеш відчувати його біль, — сказала Дадзі. — Якщо біль йому дошкуляє. Це дасть нам підказку, як до нього ставляться. І відчуття дедалі сильнішатиме, поки ми наближатимемося. Зручно, так? Наш власний поштовий голуб.
Їхні підозри виявилися правильними: Кітая тримали просто на передовій Республіки. Наступного ранку після довгих тижнів шляху, що складався з нескінченних вирв від бомб і селищ-примар, Нове місто замайоріло перед ними на горизонті, наче яскрава пляма на випаленому тлі.
Республіка не випадково вирішила створити свою базу саме тут, в одному з найбільш закривавлених міст у нікарській історії. Нове місто, колись знане як Арабак, слугувало військовим бастіоном ще з часів кампаній Червоного Імператора. Первісно воно було низкою оборонних фортів, за які воєначальники воювали так довго, що кордон між провінціями Кабана і Зайця став залитим кров'ю. Війна машин вимагала робочої сили й таланту, тож з роками містяни — лікарі, фермери, ремісники, майстри — разом з родинами перебрались у фортеці й ті поступово розросталися, щоб розмістити людей, які займалися лише тим, що воювали.
А тепер Нове місто було передовим вузлом Республіканської армії та повітряною базою призахідницького флоту дирижаблів. Старше військове командування республіканців розташувалося за цими стінами, а отже, там був і Кітай.
Жинь, Дзян та Дадзі мусили бути винахідливими, коли наблизилися до міста Вони почали мандрувати лише ночами, і навіть тоді це були короткі, обережні вилазки, під час яких вони ховалися в підліску, щоб уникнути дирижаблів, які кружляли над містом у регулярних патрулюваннях, осяваючи землю внизу неприродньо потужними ліхтарями. Вони змінили зовнішність; Дадзі заправила коротке волосся за вуха, Жинь почала ховати очі за скуйовдженими пасмами, а Дзян пофарбував біле волосся в насичений каштановий за допомогою горіхової шкарлупи й вохри, які він відшукав так легко, що Жинь припустила; він уже робив це. Вони домовилися про історію прикриття на випадок, якщо їх зупинять вартові: вони родина біженців, Жинь — їхня донька, і вони прийшли з провінції Змії до брата Дадзі, дрібного чиновника з провінції Дракона.