Жинь цей задум здався сміховинним;
— Хто повірить, що я ваша донька?
— А чому? — запитав Дзян.
— Бо ми не схожі! Для початку, ваша шкіра значно біліша..
— О, серденько, — він погладив її по голові. — А це твоя провина Що я казав тобі про тривале перебування на сонці?
За пів кілометра від брами вони побачили юрби. Як виявилося, справжні біженці сотнями прибували до Нового міста. Фортеці були єдиним місцем у радіусі багатьох кілометрів, що гарантувало безпеку від бомбардувань.
— І як же ми потрапимо всередину? — запитала Жинь.
— Так само, як зайшли б у будь-яке місто, — відповіла Дадзі, немовби це було очевидним. — Простісінько через браму.
Жинь із сумнівом глянула на черги, що зміїлися від воріт навколо мурів.
— Більше нікого не пускають.
— Я вмію бути дуже переконливою, — сказала Дадзі.
— А не боїшся, що тебе впізнають?
Дадзі весело глянула на неї:
— Ні, якщо накажу їм забути.
Звісно, все не може бути так просто. Збентежена, Жинь пішла за Дадзі, коли та повела їх просто до брами, не зважаючи на обурені крики з черги, і сміливо зажадала, щоб їх пропустили. Жинь була впевнена: їх пристрелять на місці.
Але солдати лише кліпнули, кивнули й відійшли.
— Цього ніколи не було, — сказала Дадзі, проминаючи їх.
Вони кивнули, і їхні очі оскляніли.
— Ви ніколи не бачили мене й гадки не маєте, як я виглядаю.
Вона жестом показала Дзянові й Жинь іти за нею. Приголомшена, Жинь підкорилася.
— Ти чимось стурбована? — запитав Дзян.
— Вона просто сказала їм, що робити, — пробурмотіла вона. — Просто сказала, навіть не... Ну тобто вона навіть не намагалася...
— О так, — Дзян захоплено глянув на Дадзі. — Ми ж казали, що вона вміє бути переконливою.
Слово переконлива не описувало того, що сталося. Жинь знала про гіпноз Дадзі Вона й сама не раз ставала його жертвою. Але в минулому ілюзіям Дадзі потрібно було кілька довгих хвилин ретельного умовляння. Жинь ще ніколи не бачила, щоб та віддавала такі буденні, зневажливі накази з повною впевненістю, що люди підкоряться.
Це тому, що тепер Дзян звільнився з Чулуу Корікх? Сили Дадзі зросли, коли її якорі посильнішали? А якщо так, то що станеться, коли вони розбудять Жиґу?
За стінами Нове місто скидалося на удар в обличчя.
Так сильно Жинь не панікувала, відколи поїхала з Тікані. На другий день мандрівки до Сінеґарда вона прокинулася, коли її караван від'їхав уже достатньо далеко, щоб довкілля здавалось абсолютно чужим. Їй знадобилося багато днів, аби звикнути до мінливою ландшафту, обрисів гір та страшної реальності того, що коли вона піде спати вночі на тонкому матраці в фургоні каравану, земляні стіни Тікані більше її не захищатимуть.
Відтоді вона мандрувала Нікарською імперією. Мало не загубилася в приголомшливому галасі Сінеґарда, ходила настилом плавучого міста Анькхілуунь, увійшла в Осінній палац у розкішному королівському Лусані. Вона вважала, що збагнула розмах міст імперії — від курної бідності Тікані до звивистої невпорядкованості халуп прибережного Кхурдалайна і сапфірово-синіх каналів Арлона.
Але Нове місто було чужим у зовсім інакшому масштабі. Призахідники пробули тут лише кілька місяців, вони не могли розібрати й збудувати його на нікарських кам'яних фортецях, які простояли тут століття. І все ж, схоже, архітектурний кістяк сильно змінили: старі фортеці розширили численними новими прибудовами з безглуздим відчуттям порядку, перетворивши міський пейзаж на рівні лінії замість кривих, звивистих провулків, до яких Жинь так звикла.
Також зникло й усе оздоблення в нікарському стилі Вона не бачила ані ліхтарів, ані плакатів на стінах, ані пологих пагод чи ґратчастих вікон, які мали б з'явитися в цьому напрочуд прагматичному військовому місті Натомість, куди б не глянула, скрізь бачила скло — прозоре на більшості вікон, а також кольорові візерунки на більших будинках, пістряві ілюстрації сцен, яких вона не впізнавала.
Ефект був приголомшливий. Арабак, місто з понад тисячолітньою історією, немовби просто стерли.
Не вперше Жинь бачила призахідницьку архітектуру. Кхурдалайн і Сінеґард також перебудовували за часів окупації чужоземців. Але ці міста від початку будувалися на нікарському корінні й згодом повернулися до нікарців. А тут західна архітектура була цікавим пережитком минулого. З іншого боку, здавалося, немовби Нове місто було частиною Призахідної республіки, яку просто вирізали й перенесли в Нікань.
Жинь спіймала себе на тому, що витріщається на речі, про існування яких навіть не мріяла. На кожному розі вона бачила миготливі вогники всіх мислимих кольорів, які живилися не вогнем, а якимось невидимим їй джерелом енергії. Бачила те, що скидалося на потворний чорний фургон, який рухався по сталевих коліях, важко пихкаючи брукованими вулицями й пускаючи з голови тонкі цівки пари. Його ніщо не штовхало і не тягло — ні люди, ні коні. Вона бачила мініатюрні дирижаблі, що дзижчали по всьому місту, такі бездоганно малі, що спершу вона помилково сприйняла їх за галасливих пташок. Але їхнє дзижчання ні з чим не сплутаєш: тонша, вища версія гуркоту двигуна повітряного судна, що тепер асоціювалося в неї зі смертю.
Ними ніхто не керував. Ніхто не тягнув за нитки і навіть не вигукував команд. Мініатюрні повітряні кораблі немовби мали власний розум. Вони цілком самостійно опускались і вклинювалися між будівлями, спритно залітаючи у вікна, щоб доставити листи й пакунки.
Жинь розуміла, що не варто так витріщатися. Що довше вона стояла, роздивляючись на мільйони нових і приголомшливих речей, то більше виділялася з натовпу. Але не могла зрушити з місця, спантеличена, розгублена, мовби її висмикнули з Землі й закинули в зовсім інший всесвіт. Вона чималу частину свого життя прожила з відчуттям, що їй тут не місце, але вперше по-справжньому відчула себе чужинкою.
Шість місяців. Шість місяців, і призахідники перетворили прибережне місто на отаке.
Скільки часу їм знадобиться, щоб змінити всю націю?
Увагу Жинь привернуло дзижчання, вочевидь від самокерованого латунного фургона по інший бік вулиці, і, вкрай здивована, вона навіть не помітила, що стоїть на двох тонких металевих рейках Не помічала, що безкінний чорний екіпаж безшумно ковзає в її бік, аж доки він не опинився за кілька метрів від неї, неухильно наближаючись.
— Ворушись!
Дзян збив її з ніг. Екіпаж проїхав повз них, байдуже рухаючись за визначеним маршрутом.
Жинь звелася на ноги, її серце шалено бухкало в грудях.
— Та що це з тобою? — Дадзі смикнула її за зап'ясток і відтягла від головної дороги. Вони привертали увагу перехожих Жинь побачила, що призахідницький вартовий уважно стежить за ними, погладжуючи аркебузу. — Хочеш, щоб нас упіймали?
— Вибачте. — Проминувши юрби цивільних, вона пішла за Дадзі до вузькою провулка. Їй страшенно паморочилося в голові Вона прихилилася до холодної темної стіни й глибоко вдихнула. — Просто... Це місце, я не...
На її подивування, Дадзі була співчутлива:
— Знаю. Я також це відчуваю.
— Не розумію, — Жинь не могла дібрати слів, щоб описати своє збентеження. Їй заледве вдавалося вдихнути. — Не знаю, чому...
— Я знаю, — сказала Дадзі. — Це усвідомлення того, що тобі немає місця в майбутньому.