— Годі пустих балачок, — безцеремонно, майже холодно промовив Дзян. Жинь зовсім його не впізнавала. — Ми гаємо час. Де Кітай?
Жинь спантеличено глянула на нього:
— А я звідки знаю?
Він нетерпляче сказав:
— Ти ж, мабуть, відправила йому повідомлення.
— Але не... — забелькотіла вона. — О, я зрозуміла.
Вона роззирнулася провулком. Він був вузький, радше схожий на щілину між двома квадратними будівлями, аніж на прохід.
— Прикриєте мене?
Дадзі кивнула:
— Тільки швидко.
Вони рушили пильнувати по обидва боки провулка. Жинь присіла біля стіни й дістала з-за паска ніж. Для проби спрямувала в глибини власної свідомості запитання, несміливо і з надією: «Ти там?»
На її подив, у долоні спалахнуло крихітне полум'я. Вона мало не скрикнула від полегшення. Міцно стиснула клинок пальцями, чекаючи, доки вістря стане помаранчевим. Їй потрібен був шрам, а не каліцтво: зі швидким опіком це легше, аніж із кривавою раною.
Але Дадзі похитала головою:
— Притисни сильніше. Пусти кров. Інакше він навіть не відчує.
— Добре.
Жинь занесла вістря над м'ясистою частиною лівої литки, але побачила, що не може впоратися з тремтінням рук.
— Хочеш, я зроблю? — запитала Дадзі.
— Ні.. Ні, я сама.
Жинь зціпила зуби для певності, що не прикусить язика. Глибоко вдихнула. А потім проштрикнула шкіру ножем.
Литка спалахнула болем. Інстинкти наказували відвести руку, але вона продовжувала заганяти метал у власну плоть.
Вона не змогла стримати тремтіння пальців. Ніж із брязкотом упав додолу.
Вона підняла його, присоромлена й не здатна зустрітися поглядом із Дадзі.
Ну чому біль раптом став такий сильний? Вона вже завдавала собі й гірших ран. На руках досі виднілися білі шрами від опіків з тих часів, коли доводилося крапати на шкіру розтоплений віск, щоб не заснути. Нерівні, зарубцьовані сліди вкривали стегна там, де вона колись колола себе, щоб утекти від галюцинацій.
Але ті рани були наслідком розпачливих, гарячкових нападів. А тепер вона твереза, спокійна, з ясним розумом. І при повному глузді їй було значно важче свідомо завдати собі болю.
Вона міцно замружилася.
«Опануй себе», — сказав Алтань.
Вона пригадала ту мить, коли ракета збила її з неба над Червоними скелями. Коли Дадзі привалила її щоглою. Коли Кітай розтрощив їй руку, а потім протягнув скалічені рештки крізь залізну кайданку. Її тіло переживало значно гірші травми, аніж глибокий поріз від гострого леза Це був невеликий біль. Це було ніщо.
Вона впилася металом під шкіру. Цього разу її рука була непохитна, поки вона чіткими, впевненими рухами вирізала одне-єдине слово:
«Де?»
Минали хвилини. Кітай не відповідав.
Жинь щосекунди дивилася на руки, пильнуючи тьмяні шрами, які не з'являлися.
Вона намагалася не панікувати. Існує мільйон причин, чому він Ще не відповів. Може спати. Може бути під дією наркотиків. Може побачити послання, але йому бракує засобів для відповіді, або ж він не може відповісти, бо перебуває під наглядом. Йому потрібен час.
А їм лишалося тільки чекати.
Дадзі хотіла лишитися в прихистку провулка, але Дали запропонував прогулятися Новим містом. Так вони могли зібрати більше інформації. Він хотів продумати шляхи відступу й розвідати пости вартових, щоб, якщо і коли Кітай відповість, вони могли легко витягти його.
Але Жинь підозрювала, що Дзяну, як і їй, хотілося дослідити Нове місто суто з хворобливого зачудування ним. Щоб побачити, як багато змінилось, і повністю осягнути, на що здатні призахідники.
— Минули десятки років, — сказав він Дадзі, коли вона запротестувала. — Ми мусимо знати, з чим боремося.
Тож, прикривши обличчя хустинами, вони ризикнули повернутися на головну вулицю.
Першим Жинь у вічі впало те, що в Новому місті чисто.
І вона швидко збагнула чому. На стінах висіли укази, надруковані на величезних полотнищах пергаменту призахідницькою і нікарською. Не мочитися на вулиці. Не викидати з вікон сміття. Не продавати спиртне без ліцензії. Не випускати на вулиці худобу. Не запускати феєрверків, не грати в азартні ігри, не сваритися, не битися, не кричати.
Жинь уже бачила подібні укази: нікарські судді часто вивішували схожі оголошення в марних спробах зробити свої некеровані міста чистими. Але тут правил дотримувалися. Нове місто аж ніяк не було малим: його сповнював галас, притаманний будь-якому великому поселенню. Але у вічі впадала не численність населення, а звички людей. Міські вулиці були курні, але без сміття. У повітрі пахло не брудом, випорожненнями чи зогнилим мотлохом, а звичним запахом безлічі втомлених людей, які зібралися в одному місці.
— Погляньте. — Дзян зупинився біля металевого диска, прикріпленого до вуличного ліхтаря, на якому виднілися викарбувані написи нікарською і призахідницькою.
Чотири основні принципи порядку
Пристойність
Доброчесність
Поміркованість
Скромність
Далі був перелік правил для «Підтримання громадського порядку». Не плюватися. Ввічливо чекати своєї черги, втримуватися гігієни. Під останнім правилом був ще один перелік з уточненням:
Порушення гігієни — це:
Не мити руки перед готуванням
чи споживанням їжї.
Приготування сирого м'яса за допомогою
того ж ножа, яким ріжуть овочі.
Повторне використання олії
Далі перелік налічував ще вісім рядків.
— Це огидно! — Жинь раптом закортіло зірвати правила зі стовпа, але лискуча пластина була велика й офіційна, і вона побоялася, що котрийсь із мініатюрних дирижаблів атакує її.
— А що не так із миттям рук? — запитав Дзян. — Як на мене, це слушно.
— Так, просто... — Жинь не договорила, не знаючи, як висловити збентеження. Вона почувалася дитиною, якій наказують доїсти рис. Вона ненавиділа не саму гігієну, а припущення, що нікарці — відсталі варвари й призахідникам доводиться нагадувати їм величезними, чіткими текстами не поводитися як тварини. — Я про те, що ми все це вже знаємо.
— Справді? — прицмокнув Дзян. — А ти бувала в Сінеґарді?
— Усе в Сінеґарді було нормально!
Жинь не знала, чому взялася захищати колишню нікарську столицю. Сінеґард був бридким. Коли вона тільки-но переїхала на північ, її попередили нічого не їсти з брудних і дешевих вуличних яток, оскільки ті робили соєвий соус з людського волосся й сечі Та все ж із якоїсь причини вона відчувала свою належність до нього. Сінегард — це столиця. Сінеґард — це сяйливий захват, і вона охоче віддала б перевагу його метушливому галасу, а не цій дивакуватій подобі міста.
— Ходімо далі, — сказала Жинь.
Коли вони заглибились у Нове місто, збентеження не відступило. Воно стало ще сильнішим. Щоразу, коли вона повертала за ріг, то бачила щось — нове оздоблення, нові технології, нове вбрання, — що підсилювало химерність цього місця.
Навіть фоновий шум затих. Вона так звикла до звуків своєї країни Іншого ніколи не знала. Крики на узбіччі, скрипучі колеса, балакучі торговці й тупіт натовпу були для неї звичні. Вона знала мову Нікані й очікувала почути певні комбінації голосних і приголосних з вокальними інтонаціями. Але шум Нового міста звучав у зовсім іншому регістрі. З чайних і від вуличних музикантів вона чула нові мотиви, бридкі й несуголосні. Забагато голосів, які розмовляли призахідницькою або з акцентом намагалися нею розмовляти.
Нікарські міста були шумні, але їхня гучність була інакшою: місцевою, уривчастою, непостійною. А Нове місто звучало немовби вічним механічним серцебиттям, дзижчанням тисяч машин, безкінечним гудінням і скреготом. Відколи Жинь зауважила ці звуки, вже не могла їх позбутися. Вона й уявити не могла, як жила б у такому середовищі, і шум доводив її до сказу. Як хтось може спати в цьому місті?