По центру був символ, який Жинь надто добре знала: складне коло, заповнене малюнком годинника з механізмом, що замикався в симетричний візерунок. Символ Сірого товариства Бездоганний задум Архітектора.
Дзян присвиснув:
— Ну, це не в'язниця.
— Гірше, — сказала Жинь. — Церква.
Розділ 15
— Нехитре діло, — сказав Дзян. Вони стояли на іншому боці вулиці, прихилившись до стіни чайної, і дивилися на масивні двері церкви. — Ми просто вб'ємо кількох із цих місіонерів і прикинемося ними. Затягнемо трупи в куток, знімемо їхні сутани...
— Не вийде, — сказала Жинь. — Ви нікарець. А в Сірому товаристві лише призахідники.
— Гм-м, — Дзян пошкріб підборіддя. — Напрочуд слушна заувага.
— Тоді, може, вхід для слуг? — запропонувала Дадзі. — Вони завжди тримають нікарців під рукою, щоб замітати підлогу, а я можу заговорити їх, поки ти шукатимеш Кітая.
— Занадто ризиковано, — сказав Дзян. — Ми не знаємо, скільки їх, і нам треба виграти на пошуки більш ніж п'ять хвилин.
— Тоді я розпитаю в них про все, що треба, а потім заколю голками.
Дзян простягнув руку, щоб заправити пасмо волосся їй за вухо:
— Люба, люди звертатимуть на тебе менше уваги, якщо ти не лишатимеш за собою вервечки трупів.
Дадзі пустила очі під лоба.
Жинь озирнулася на церкву. А потім її осяяло: усе було так сліпуче очевидно, що вона заледве стримала сміх.
— Нам усе це не потрібне, — вона показала на чергу нікарських цивільних, що вишикувалися перед будівлею. І ніби за сигналом, важкі подвійні двері розчахнулись, і вийшов брат із Сірого товариства, широко розвівши руки, щоб привітати паству. — Ми можемо просто зайти.
Вони опустили голови й почовгали до церкви, покірно йдучи слідом за рештою натовпу в одиночній черзі. Жинь напружилася, коли вони проминали священика в сірій сутані біля дверей, але він лише поклав їй руку на плече й тихо пробурмотів вітання, запрошуючи її, як і всіх попереду. Він навіть не глянув на її обличчя.
Усередині церква виявилась одним просторим приміщенням із високою стелею, заповненим низенькими лавами, що стояли акуратними подвійними рядами. Сонячне світло пробивалося крізь вітражні вікна, кидаючи на гладеньку дерев'яну підлогу кольорові, химерно прекрасні візерунки. Попереду здіймався подіум, де в очікуванні стояли кілька призахідників у сірому вбранні, владно спостерігаючи за тим, як нікарці розсаджуються.
Жинь роззирнулася, намагаючись знайти двері, що могли вести до потаємних кімнат чи коридорів.
— Отам, — Дзян кивнув на інший бік зали, де Жинь помітила двері, прикриті завісою. Перед ними стояв лише один священик. У нього на поясі висіла велика зв'язка ключів.
— Зачекайте тут, — Дадзі вибилася з черги і впевнено закрокувала кімнатою.
Очі священника розширилися від подиву, коли вона підійшла, але розфокусувалися, щойно Дадзі заговорила. Через лічені секунди священик передав ключі в руки Дадзі, відчинив двері, а потім відійшов у протилежному напрямку.
Дадзі обернулась і нетерпляче помахала Жинь, щоб та приєдналася до неї.
— Йди, — вона втиснула ключі в долоню Жинь. — Ці відчиняють двері камери. Розберися за півтори години, а потім влийся в натовп, коли всі виходитимуть.
— А хіба ви не...
— Ми прикриємо вас звідси, — Дадзі штовхнула Жинь до дверей. — Поквапся.
Нікарці вже майже розсілися, лише жменька людей лишилися стояти. Дадзі швидко повернулася до Дзяна, і вони сіли в останньому ряду.
Жинь мало не розсміялася від абсурдності цього видовища. Вона прибула до Нового міста з двома наймогутнішими шаманами в нікарській історії, істотами з міфів і легенд, і ось вони вклоняються лжебогові.
Гучне скреготіння луною прокотилося, коли подвійні двері зачинилися, замикаючи їх, ніби в пастці. Із шаленим серцебиттям Жинь ковзнула крізь двері.
За дверима були звивисті сходи, що вели в темний коридор. Жинь прикликала вогник у долоню й виставила поперед себе, наче смолоскип. Справді, весь підвал перетворили на в'язницю, камери тяглися обабіч коридору. Жинь прикрила обличчя, коли йшла, роззираючись у пошуках Кітая. Але не варто було тривожитися. В'язні звертали на неї мало уваги. Більшість забилися в кутки своїх камер і або спали, або дивилися в нікуди. Дехто тихо постогнував, але ніхто не виказав ані натяку на те, що бодай помітив її.
«Як завбачливо», — подумала Жинь. Не дивно, що призахідники тримають грішників і вірян під одним дахом. Сірому товариству подобається симетрія. Божественний Архітектор проти Хаосу. Світло проти темряви. Віряни нагорі, а грішники — внизу, невидимий бік безжального, нещадного, складного шляху від варварства до гарно організованої цивілізації.
Камера Кітая була наприкінці наступного коридору. Вона збагнула це одразу, щойно завернула за ріг. У своєму тьмавому світлі бачила лише вигин його плечей і обриси голови, відвернутої від ґрат. Але вона знала. Усе тіло гуло від палкого передчуття, мовби магніт, який тягло до протилежного полюса. Вона знала.
Вона кинулася бігти.
Коли дісталася до його камери, він спав, скрутившись на ліжку і підтягнувши коліна до грудей. Здавався таким малим. Холоша на лівій нозі була наскрізь просякнута кров'ю.
Жинь незграбно забрязкотіла ключами, випробувавши декілька, доки не знайшла той, що підійшов до замка. Сильно смикнула двері Вони розчахнулися з гучним металевим скреготом, що луною прокотився по коридору.
Кітай сіпнувся й різко сів, виставивши кулаки, готовий до бою.
— Це я, — прошепотіла вона.
Він затуманено кліпнув, мовби не впевнений, чи йому це не сниться.
— О, привіт.
Жинь кинулася до нього. Вони впали на його ліжко. Він почав був підводитися, щоб привітатись, але вона збила його назад, міцно обхопивши руками його кістляву постать. Треба було потриматися за нього, відчути його вагу, знати, що він, реальний і цілий, зовсім поруч. Болюча порожнеча в грудях, яку вона відчувала ще з Тікані, нарешті розтала.
Вона знову почувалася собою. Цілою.
— А ти довго, — пробурмотів він їй у плече.
— Ти знав, що я йду?
— Відчув тебе вчора, — він відсторонився, широко всміхаючись, — Я прокинувся, і мене ніби облили холодною водою. Я ще ніколи не був щасливішим.
Він мав кращий вигляд, аніж вона боялася. Звісно ж, був худий, але він до болю схуд ще з Жуйдзіня, тож тепер ключиці проступали не більше, ніж раніше. Руки й ноги не сковані, за винятком залізної кайданки на лівій литці, від якої тягнувся ланцюг, достатньо довгий, щоб він міг вільно пересуватися камерою. Не схоже, що його катували. На блідій шкірі не було видно ані порізів, ані швів, ані синців. Єдиними свіжими ранами були подряпини на нозі.
На вказівному пальці виднілася засохла кров. Він зробив це нігтем.
Вона потяглася до його ноги:
— Ти...
— Все гаразд. Кровотеча спинилася. Згодом почищу рани. — Кітай підвівся. — З ким ти прийшла?
— З двома третинами Тріади.
Він не схвилювався.
— З котрими?
— Зміївна і Хранитель Воріт.
— Ну звісно. А коли ми познайомимося з Імператором Дракона?
— Обговоримо це потім, — вона брязнула перед ним ключами. — Спершу витягнемо тебе звідси. Замок?
Приголомшений, він повертів литкою.
— Як ти...
— Дадзі вміє бути переконливою, — Жинь піднесла вогонь до замка і почала перебирати ключі, щоб знайти той, який до нього підійде. — Досить із нас зламаних кісток.
Він пхикнув:
— Дякувати богам.
І щойно вона знайшла срібний ключ, який здався їй потрібного розміру, раптом почула впізнаваний скрегіт дверей, а за тим — ледь чутні кроки в коридорі. Вона завмерла. Дадзі обіцяла їй півтори години, і Жинь планувала ховатися внизу, доки не скінчиться ритуал в основній залі. Нагорі щось сталося?
— Ховайся! — просичав Кітай.
— Куди?
Він показав на своє ліжко. Жинь не розуміла, як це вийде: то була тонка, вузька споруда, заледве сантиметрів шістдесят завширшки, зі схрещеними дерев'яними ніжками, де й заєць не сховався б.