— Дурниця. Якби вона померла, про це гула б уся країна.
— О, то ти вважаєш, що твої прекрасні повітряні судна зуміли її проґавити?
— Вона не могла померти, — наполягав Неджа. — Вона просто десь переховується, тільки так. Тіла не знайшли, а південь так запекло не відбивався б, якби її не стало. Вона єдине, що тримає їх разом. Без неї в них не лишилося б надії. Вони склали б зброю.
Жинь почула шурхіт тканини. Певно, Кітай стенув плечима.
— Ну, тобі видніше.
У камері знову запала мовчанка. Жинь лежала абсолютно нерухомо, серце билося так гучно, що їй навіть стало дивно, як її досі не знайшли.
— Я не хотів цієї війни, — нарешті промовив Неджа. Його голос прозвучав несподівано надломлено, ніби він виправдовувався. Жинь не знала, що це означає. — Ніколи не хотів. Чому вона просто не могла цього зрозуміти?
— Ну, ти всадив їй клинок у спину.
— Я не хотів, щоб усе обернулося так.
— О боги, не починаймо цього знову.
— Ми віддали б їй південь, якби вона просто сіла за стіл. Боги свідки, ми тільки вдячні їй за те, що вона позбулася муґенців. І вона гарний солдат. Найкращий. Ми радо прийняли б її на свій бік, зробили б генералом у самому серці...
— Схоже, ти маєш мене за дурника, — сказав Кітай.
— Кітаю, це трагедія, що ми опинилися по різні боки. І ти це знаєш. З нас трьох вийшов би прекрасний союз.
— Між нами і був союз. Ми були прекрасні. Але в твого батька були інші плани.
— Можна почати все заново, — наполягав Неджа. — Так, ми облажалися... я облажався, визнаю. Але подумай про те, чого могла б досягти Республіка, якби ми справді взялися за те, щоб вона запрацювала. Ти занадто розумний, щоб ігнорувати такий потенціал...
— Ти досі не облишив це лайно? Будь ласка, не починай знову, Неджа.
— Допоможи мені! — благав Неджа. — Разом ми зможемо покласти цьому край за лічені тижні, незалежно від того, жива Жинь чи мертва. Ти найрозумніша людина, яку я коли-небудь зустрічав. Якщо ти матимеш доступ до наших ресурсів...
— Послухай, важко сприймати тебе серйозно, коли ти робиш щось на кшталт скидання бомб на невинних дітей.
— Той штурм був помилкою...
— Проспати перекличку — оце помилка, — випалив Кітай. — Не подбати про те, щоб мені вчасно приносили їжу, — оце помилка. А те, що зробив ти, — це холоднокровне вбивство. І ми з Жинь знаємо: якщо приєднаємося до тебе, то це станеться знову, бо ми і південь для тебе — витратний матеріал. Ти і твій батько вважаєте, що ми інструменти, які можна обміняти чи викинути, коли вам зручно, що, власне, ти й зробив.
— Я не мав інших варіантів...
— У тебе була тисяча варіантів. Ти підвів риску в Арлоні. Ти почав цю війну, і я не винен, що тобі бракує мужності її закінчити. Тож передай Вейсжі, що він може навіть стяти мені голову, бо тоді її принаймні можна буде використати як прикрасу.
Неджа нічого не сказав. Жинь почула шурхотіння одягу, коли він підвівся. Він ішов. Його кроки по кам'яній підлозі чулися важкими й гнівними. Хотіла б вона побачити його обличчя. Вона сподівалася, що він відповість, скаже що-небудь, просто щоб вона розуміла, дістав його Кітай чи ні. Але вона почула лише скрегіт, коди він зачинив за собою двері, а потім клацання замка.
— Вибач, я не мав часу тебе попередити, — Кітай стягнув ковдру з ліжка й допоміг Жинь звестися на ноги. — Просто подумав, що тобі варто це почути.
Вона передала йому ключі.
— Як часто він тут буває?
— Щодня, відколи я тут. Насправді, сьогодні він ще гарно поводився, бачила б ти його в найгірші дні! Він перепробував мільйон варіантів, щоб зламати мене, — Кітай нахилився відімкнути кайданки. — Але хай пам'ятає, що йому це не до снаги. Ані в Сінеґарді, ані тим більше тепер.
Жинь відчула болісний спалах гордощів. Вона й забула, яким упертим може бути Кітай. Отак глянеш на нього — архетипно худорлявого й неспокійного вченого — і не скажеш, але труднощі він приймав із залізною витримкою. Сінеґард його не розчавив. Навіть Голінь Ніїс його не знищив. Тож Неджі його тим паче не зламати.
«Ні, — прошепотів тихенький голосок у її голові, надто схожий на Алтанів. — Єдина людина в цілому світі, здатна його зламати, — це ти».
— Позаду, — раптом промовив Кітай.
Жинь обернулася, очікуючи побачити солдата Але це був лише один із братів Сірого товариства —молодий чоловік у сутані, який ніс тацю з їжею.
Коли він її побачив, у нього відвисла щелепа Спантеличений, він швидко закліпав, переводячи погляд між нею і Кітаєм, мовби намагаючись осягнути прийнятну кількість людей в одній камері.
— Ти...
Кітай крутнув ключем і смикнув двері.
Запізно — місіонер кинувся навтьоки. Жинь відштовхнулася п'ятами від землі й побігла за ним. У нього були значно довші ноги, й він мав усі шанси втекти, але заплутався у власній сутані, коли повертав за ріг. Чоловік загнувся лише на секунду, але цього вистачило. Жинь схопила його за руку, шарпнула, щоб він утратив рівновагу, а потім ударила під коліна Він упав. Вона прикликала полум'я в долоню. Воно повернулося так швидко, так природно, немов гарно підігнана рукавичка, що сковзнула на підставлені пальці.
Вона вчепилася йому в горло. М'яка плоть поступалася під її нігтями, охопленими вогнем, немов тофу під натиском сталі. Легко. Усе було скінчено за лічені секунди. Він помер, навіть не скрикнувши. Вона обрала ціллю саме горло, бо не хотіла, щоб він кричав.
Жинь підвелася, видихнула й витерла руку об стіну. Вона ще не розуміла скоєного. Усе сталося так швидко, що навіть не здавалося реальним. Вона не вирішувала вбити місіонера, навіть не думала про це. Їй просто треба було захистити Кітая. Усе решта було лише інстинктом.
Вона відчула раптове химерне бажання розсміятися.
Жинь нахилила голову, роздивляючись багряні смуги на мармурі, вологі та чіткі. З якоїсь причини це навівало запаморочливий захват, той самий бентежний екстаз, який вона пережила, коли отруїла Ma Лєня.
Ішлося не про насильство.
Ішлося про силу.
Це не було так само добре, як убити Неджу, але близько. На шалений, нестямний момент вона замислилася про те, щоб провести закривавленими пальцями по стіні й намалювати йому квітку.
Ні. Ні. Занадто нерозсудливо. Вона не має часу. Хвиля запаморочення минулася. Вона отямилася й контролювала себе.
«Зосередься».
— Ходи сюди! — крикнула вона далі коридором. — Допоможи затягти його в твою камеру. Покладемо його на ліжко і вкриємо ковдрою, це виграє нам трохи часу.
Кітай ступив два кроки з камери, зігнувся навпіл і виблював.
Утеча з церкви минула навдивовижу легко. Жинь і Кітай чекали біля дверей до підвалів, прислухаючись крізь дерево до призахідницької церемонії, аж доки почули, що нікарські цивільні підвелися з лав. Потім вони відчинили двері з ледь чутним скрипом і вислизнули до головної зали, щоб злитися з натовпом. Дзян і Дадзі приєдналися до них, щойно всі вийшли надвір, але ніхто не говорив ще декілька хвилин, аж доки вони не дісталися іншого кінця вулиці.
— А ти підріс, — сказав Дзян Кітаю, щойно вони завернули за ріг. — Радий знову тебе бачити.
Якийсь час Кітай пильно дивився на нього, мовби не знаючи, що відповісти.
— То ви Хранитель Воріт.
— Так, я.
— І весь цей час ви переховувалися в Сінеґарді.
— Трохи розум втратив, — сказав Дзян. — І лише почав його повертати.
— Зрозуміло, — слабко промовив Кітай.
Жинь подумала, що, з огляду на все, він непогано все сприйняв.
— Запитання потім, — Дадзі кинула Кітаю брунатну туніку, значно менш підозрілу, аніж пошарпані ганчірки, які він носив ще з Тікані. — Одягай і ходімо далі.
Вони виїхали з Нового міста в кінному фургоні з білизною. Реальний візник мав перепустку через браму, щоб возити речі піхотинців до річки на прання. Дадзі зачарувала його, щоб він віддав і фургон, і перепустку. Поки Дадзі впевнено правила фургоном вулицями міста, Жинь, Кітай і Дзян ховалися під купами білизни, складеної так високо, що їм ледь було чим дихати. Жинь сіпалася від спеки й сверблячки, намагаючись не думати про коричневі плями навколо. Вона відчула, що фургон спинився лише раз. Дадзі відповіла на запитання вартового дуже переконливим суржиком призахідницької, а потім вони виїхали за браму.