— А ви не поспішали, — сказала офіцерка Шень.
— Захопилася, — відповіла Жинь. — Забагато розваг.
— Південна частина...
— Закінчена. — Жинь потерла пальці, струшуючи на землю почорнілі часточки крові — Чому ми не атакували?
— Вони тримають заручників у храмі, — сказала Шень.
Розумно. Жинь глянула на будівлю. Це був один із найкращих селищних храмів, які їй випадало бачити останнім часом, споруджений з каменю, а не з деревини. Його так легко не спалиш, і артилерія муґенців мала вигідну позицію з верхніх поверхів.
— Вони збираються нас перестріляти, — сказала Шень.
І, немовби доказ її слів, у них над головою пролетіла охоплена полум'ям ракета і вибухнула біля дерева за десять кроків від того місця, де вони припали до землі.
— То захопімо їх, — сказала Жинь.
— Ми боїмося, що в них може бути газ.
— Якби був, вони вже його використали б.
— Могли чекати вас, — зауважила Шень.
Логічне зауваження.
— Тоді ми їх спалимо.
— Ми не зможемо пробитися крізь камінь...
— Ви не зможете, — Жинь клацнула пальцями.
Полум'яний дракон танцював навколо її долоні. Вона покосилася на храм, міркуючи. Їй усе здавалося дуже простим. Вона може поширювати полум'я в радіусі п'ятдесяти метрів. Тож їй потрібно лише запустити вогонь крізь вікно. Щойно він промине камінь, знайде чимало здатного горіти.
— Скільки заручників? — уточнила Жинь.
— А це важливо? — запитала Шень.
— Для мене — так.
Шень довго мовчала, а потім кивнула.
— Може п'ятеро, шестеро. Не більше вісьмох.
— Вони важливі?
Жінки та діти могли померти без значних наслідків. А от місцеві керівники — ні.
— Наскільки мені відомо, ні. Люди Совдзі на іншому боці міста А родини він не має.
Жинь востаннє обдумала всі можливі варіанти. Вона ще мала загони, які могли ввірватися до храму, але це неминуче призвело б до втрат, а надто якщо муґенці й справді мали балони з газом. Південна армія не могла дозволити собі втрат, у них і без того було замало людей.
А ще важила ціна її перемоги. Це велике випробування. Якщо вона повернеться додому не лише з перемогою, а й з мінімальними втратами, Воєначальник Мавпи довірить їй військо. Отже, рішення очевидне: вона не повертатиметься лише з половиною загонів.
— Хто ще знає про заручників? — запитала вона у Шень.
— Лише ті, хто тут з нами.
— А що селяни?
— Ми евакуювали всіх, кого змогли знайти, — сказала Шень, що означало: «Ніхто не розповість про те, що ви зробили».
Жинь кивнула:
— Забери звідти своїх людей. Щонайменше на сотню кроків. Не хочу, щоб вони надихалися диму.
Шень зблідла:
— Генерале...
Жинь підвищила голос.
— Я не прошу.
Шень кивнула й кинулася бігти. Поле очистилося за лічені секунди. Жинь стояла у дворі храму сама, потираючи пальці.
«Кітаю, ти це відчуваєш? Знаєш, що я роблю?»
Часу на вагання не було. Вона мусила зробити це до того, як муґенці вирішать з'ясувати, чому все так затихло.
Вона розкрила долоню. Полум'я заревло. Вона спрямувала вогонь на замки дверей храму. Дивилася, як деформується метал, скручуючись у щось незрозуміле.
Певно, муґенці здогадалися, бо хтось закричав.
Жинь підсилила жар, і ревіння стало достатньо гучним, щоб заглушити крики, хоч часом вони все ж пробивалися крізь стіну шуму. Це був пронизливий, зболений крик. Жіночий або й дитячий. Звук був схожий на плач немовляти. Але все це було неважливо, вона знала, як може верещати дорослий чоловік.
Вона збільшила силу полум'я, змусила його ревти так гучно, щоб не чути власних думок Але крики однаково пробивалися крізь стіну вогню.
Вона міцно замружилась. Уявила, як падає навзнак у тепло Фенікса, у той віддалений простір, де вже ніщо не має значення, окрім люті Тонкий крик затремтів.
«Гори, — подумала вона, — заткнися і гори».
Розділ 2
— Гарна робота, — сказав Кітай.
Жинь кинулася до нього і міцно обняла, дозволивши обіймам затягнутися. Вона вже мала б звикнути до їхньої недовгої розлуки, але з кожним разом лишати його ставало дедалі важче.
Вона спробувала переконати себе, що це не лише тому, що Кітай — єдине джерело її сили. Що це не лише її егоїстичні переживання: якщо з ним щось трапиться, вона стане непотрібною.
Ні, вона відчувала ще й відповідальність. Навіть провину. Розум Кітая, немов мотузка, тягся між нею і Феніксом, тож попри гнів, ненависть і сором, він усе відчував. Кітай рятував її від божевілля, а вона, навпаки, схиляла його в той бік. Вона завжди буде в боргу перед ним.
— Ти тремтиш, — мовила Жинь.
— Зі мною все гаразд, — відмахнувся він. — Дрібниці.
— Брешеш.
Навіть у тьмяному світлі світанку Жинь бачила, як сильно тремтять у нього ноги. 3 ним аж ніяк не було все гаразд — він заледве міг стояти Вони сперечалися так після кожного бою. Щоразу вона поверталась і бачила, що скоїла з ним, бачила бліде, змарніле обличчя й розуміла: для нього це було тортурами. А він щоразу це заперечував.
Вона обмежила б використання полум'я, якби він лишень попросив. Але він ніколи не просив.
— Зі мною все буде гаразд, — спокійно виправився він. А потім кивнув їй за плече: — І ти привертаєш увагу.
Жинь розвернулася і побачила вцілілих мешканців Кхудли.
Таке траплялося часто, тож вона знала, чого чекати.
Спершу вони трохи невпевнено підходили ближче. Допитливо перешіптувались, налякано тицяли пальцями. А потім, коли розуміли, що ця нова армія — не муґенці, а нікарці, не Міліція, а щось абсолютно нове і що солдати Жинь прийшли не для того, щоб зайняти місце їхніх гнобителів, вони сміливішали.
«Це спірлійка? — питали вони. — Ти спірлійка? Ти одна з нас?»
А потім шепотіння гучнішало, натовп більшав, і люди збиралися навколо неї. Вони називали її ім'я, її расу, її бога. Легенда про неї вже дійшла сюди, Жинь чула, як вона шириться полем.
Вони простягали руки, щоб торкнутися її.
Жинь стиснуло груди. Вона задихала частіше, а в горлі стала грудка.
Кітай міцніше стиснув її руку. Йому не треба було питати, що таке, — він знав.
— Ти... — почав був він.
— Усе гаразд, — пробурмотіла вона. — Усе гаразд.
Ці руки не належали ворогам. Їй ніщо не загрожувало. Вона це знала, але її тіло — ні. Жинь глибоко вдихнула і напустила на обличчя спокійний вираз. Вона мусила відіграти цю частину, здаватися не наляканим дівчиськом, як колись, і не втомленим солдатом, як зараз, а лідеркою, якої вони потребували.
— Ви вільні, — сказала вона їм. Голос тремтів від виснаження, і вона відкашлялася. — Йдіть.
Юрбою прокотилася хвиля шепоту, коли люди збагнули, що вона говорить їхньою мовою: не відшліфованою нікарською півночі, а повільним, переливчастим діалектом півдня.
Вони досі дивилися на неї з якимось благоговійним жахом. Але вона знала, що згодом цей жах переросте у любов.
Жинь заговорила гучніше, й цього разу її голос не тремтів.
— Йдіть і розкажіть своїм родинам, що ви врятовані. Скажіть їм, що муґенці вже не зможуть вам нашкодити. А коли вони запитають, хто розбив ваші кайдани, скажіть їм, що Південна коаліція крокує Імперією під проводом Фенікса. Скажіть, що ми повернемо нашу батьківщину.
Після сходу сонця Жинь почала звільнення Кхудли.
Це мала бути приємна частина, слід було б тішитися тим, як вона говорила вдячним селянам, що їхні колишні окупанти перетворилися на купи попелу.
Але на Жинь звільнення навівало жах. Прочісувати напівзруйноване селище в пошуках уцілілих означало лише на власні очі побачити розмах жорстокості Федерації. Вона радше знову вийшла б на поле бою, аніж втішала б стражденних. І байдуже, що вона вже бачила найгірше в Голінь Ніїс і що десятки разів ставала свідком найжахливіших діянь, які можна скоїти з людським тілом. Від того ніколи не легше.