— Ти знаєш, що я ніколи такого не казав, — промовив Кітай.
— Це випливає з твоєї логіки, — сказала вона. — А я цього не прийму. Не зможу.
— Але це не має значення. — Він підтягнув коліна до грудей. Він здавався таким малим, значно меншою версією Кітая, якого вона завжди знала. — Невже ти не розумієш? Немає стежки, що привела б нас до перемоги. Як гадаєш, що станеться, коли ми прийдемо в провінцію Собаки? Ми зможемо якийсь час переховуватися від повітряних суден, але як нам їх здолати?
— Просто, — мовила вона. — У нас є план.
Він тремтливо, безпорадно засміявся:
— Хотілося б почути його.
— Зараз ми маємо проблему з невідповідністю сил, — сказала вона. — А це означає, що ми переможемо, лише якщо війна відбуватиметься в три етапи. Спершу — стратегічний відступ. Це те, що відбувається зараз, зумисне чи ні Друге — тривале затишшя. А потім, нарешті, контрнаступ.
Він зітхнув:
— І як же ти збираєшся здійснити цей контрнаступ? У тебе назбирається заледве десята частина потрібної чисельності війська.
— Все гаразд. У нас є боги.
— Ти не зможеш виграти цю війну зі жменькою шаманів.
— Я здолала Федерацію самотужки, хіба ні?
— Ну, вчинивши геноцид...
— Ми можемо здолати їх шаманізмом, підлаштувавши його до озброєних супротивників на полі бою, — наполягала вона. — Так само, як зараз відстежуємо муґенців.
— Можливо. Але є лише ти, Дзян і Зміївна, цього не...
— Достатньо? вона підняла підборіддя. — А якщо нас буде більше?
— Ти не посмієш відчинити Чулуу Корікх, — сказав Кітай.
— Ні, — вона здригнулася від думки про те місце. — Ми не повернемося до тієї гори. Але Дзян і Дадзі хочуть іти на північ. Піднятися на гору Тяньшань.
— Так, я чув, — у його очах застиг скептичний вираз. — І що ж на горі Тяньшань?
— Та годі, Кітаю. Ти можеш здогадатися.
Його погляд ковзнув до Тріади. Очі розширилися, коли він подумки склав усе докупи.
— Ти божевільна, — сказав він.
— Можливо.
Він безшумно ворушив губами декілька секунд, перш ніж промовити:
— Але... історії... я хотів сказати, що Імператор Дракона мертвий.
— Імператор Дракона спить, — сказала Жинь. — І спить дуже давно. Але Печатка руйнується. Дзян згадує, ким він був, що колись робив, а це означає, що Жиґа ось-ось прокинеться. І коли це станеться, коли він возз'єднається з Тріадою, ми покажемо Призахідній республіці, що таке справжня божественність.
Розділ 16
Лінія зіткнення під горами Баолей була незбагненною.
У долинах панував спокій. Дирижаблі не дзижчали, мечі не брязкали, а повітря не сповнював їдкий сморід паленого пороху. Жинь не бачила і не чула ознак активного бою, принаймні за ті сім днів, протягом яких вони діставалися до передової.
І лише коли вони наблизилися, вона збагнула чому. Південна коаліція опинилася в пастці. Республіка притисла їх до гірських схилів за рядом саморобних укріплень, зведених через кількасот метрів одне від одного й оточених рядами гармат і кінноти з аркебузами напоготові, щоб прикінчити кожного, хто спробує вирватися з глухого кута Укріплення були тимчасовими, однак суціль цегляними. Обкладені мішками з піском, ці мури стали непробивними, за винятком крихітних щілин, розрахованих на те, щоби просунути в них дула аркебуз. Безперечно, лучники були безсилі супроти цих укріплень і Жинь припускала, що примітивні гармати, які були в розпорядженні Південної коаліції, теж не мали особливої користі.
Але й Республіка не могла захопити гірський схил. Ущелини й печери вздовж південної частини хребта Баолей слугували природними бомбосховищами, а це означало, що тривалі атаки з дирижаблів — лише марнування боєприпасів. Підземні території не можна було розгледіти з повітря, а це давало південцям суттєву оборонну перевагу. Жинь припустила, що це й було єдиною причиною, чому Республіка досі не розпочала наземний штурм.
Південна коаліція не мала людських ресурсів, щоб пробитися. Республіка не хотіла марнувати війська, щоб придушити опір Коаліції. Обидві сторони лишалися на своїх позиціях Але це затишшя мало скінчитись, як і кожна облога, коли південці вичерпають запаси їжі та води.
— На біду, твій колишній однокласник дуже гарно вміє вести війну в умовах облоги, — сказала Дадзі. Вони цілий ранок кружляли по периметру блокади в пральному фургоні, шукаючи способу непомічено прослизнути повз республіканців. — Він виставив пости на кожному важливому перехресті. Легко пробратися повз ці споруди не вдасться, хіба що ми влаштуємо виставу.
— Я гадала, що ми й хочемо влаштувати виставу, — мовила Жинь.
— Ні, це коли вириватимемося, — зауважив Кітай. — А треба спершу потрапити всередину й зібрати війська. Ми не знаємо, в якому вони там стані Вистава суттєво зменшить час для мобілізації південців.
Отже, питання залишалося: як пробратися повз найбільший військовий вузол, який тільки випадало бачити цьому континенту?
— Можемо запливти, — запропонував Кітай після паузи. — Здається, я бачив річку за кілометр-два звідси.
— Вони пристрелять нас у воді, — сказала Жинь.
— Вони охороняють річки, що витікають звідти, — зауважив Кітай. — І не надто переймаються тими, хто хоче прослизнути. Візьмемо бамбукові стебла, пірнемо на глибину, де вода каламутна, а ще краще зробимо це, коли йтиме дощ Так ми отримаємо максимальне прикриття.
Він роззирнувся фургоном. Дадзі мовчки стенула плечима.
— Отже, ми попливемо, — сказала Жинь, оскільки ліпшого плану ні в кого не було. — І що далі?
— Треба пробратися до старих шахтових тунелів, — заговорив Дзян.
Жинь отетеріла. Він увесь ранок мовчав, безтурботно озираючись лінію зіткнення, немов прогулюючись ботанічним садом. А тепер його погляд раптом став сфокусованим, голос — рішучим і впевненим.
— Під землею ви пробудете недовго, лише доки вийдете з іншого боку в лісі Це не ідеальний шлях для відступу, оскільки тунелі неосвітлені, і, ймовірно, дехто впаде в яму й зламає шию. Але іншого способу врятуватися від дирижаблів немає.
І знову ж таки, зміна в його поведінці була разючою. Дзян поводився ніби досвідчений генерал, буденно складаючи план, наче планував подібні напади вже сотні разів. Це був не він. Це був стратег.
— Реальна складність у тому, щоб переконати південців іти за тобою, — продовжив він. — Тобі доведеться діяти потайки. Якщо Совдзі вже раз спробував видати тебе Вейсжі, то може зробити це знову. У коаліції є хтось, кому ти ще можеш довіряти?
— Венка, — миттю озвалася Жинь. — Ще Цінень, мабуть, якщо він живий. Можемо спробувати перетягти на свій бік офіцерів Джуденя, однак їх доведеться переконувати.
— Венка зможе мобілізувати принаймні половину армії? — запитала Дадзі.
Жинь замислилася над цим. Вона не знала, яку підтримку вдасться здобути Венці Та не надто популярна серед місцевих Вона різка, жорстка, світлошкіра північанка з виразним сінеґардським акцентом і ніяк не вписується в спільноту південців. Але коли вона хоче, то вміє бути чарівною. Вона може спробувати з'ясувати, чи відчуває ще хтось прихильність до Жинь. Це якщо Совдзі давно не вбив Венку.
Жинь вирішила бути оптимісткою:
— Можливо. Можемо відправити її підбурити натовп, а як почнеться бій, підтягнеться й решта.
— Гадаю, кращого варіанта нема, — Дзян показав на Жинь і Кітая. — Йдіть уперед і знайдіть своїх Зберіть скільки зможете за наступну добу і скажіть триматися шахти, що виходить на захід, щойно ми розіб'ємо фронт. Якщо вас розкриють до того, просто випусти струмінь вогню, і ми почнемо прорив раніше.
— На лінії зіткнення щонайменше дві тисячі республіканських вояків, — сказав Кітай.
Дзян оглянув укріплення, а потім похитав головою:
— О ні Мінімум удвічі більше.
Кітай нахмурив брови:
— Тоді як ви збираєтеся...
— Я ж сказав, ми розіб'ємо фронт, — дуже спокійно промовив Дзян.