Кітай кліпнув — йому явно забракло слів.
— Просто довірся йому, — пробурмотіла Жинь.
Вона пригадала верескливі завивання, пітьмаві силуети, що кублилися нізвідки. Подумала про приголомшене обличчя Цевері, коли скручені пальці Дзяна пробили її грудну клітку.
Вона не довіряла цьому новому, впевненому і спритному Дзяну. Вона й гадки не мала, хто він і на що здатний. Але вона боялася його, а це означало, що й Республіці варто боятися.
— Добре, — Кітай досі був отетерілим, але не наполягав. — А який ваш сигнал?
Дзян просто захихотів:
— О, гадаю, ви зрозумієте.
— Та ви знущаєтеся, — сказала Венка.
Вигляд у неї був жахливий. Вона добряче схудла. Була виснажена й змучена, гострі вилиці виступали під запалими, обрамленими синцями очима.
Її було нелегко знайти. Жинь і Кітай вилізли з річки у, здавалося, давно покинутому військовому таборі Найближчі пости вартових були безлюдні, подекуди валялися кілька непотрібних мішків з піском. Жинь припустила б, що Південна коаліція вже втекла, та обвуглені балки біля гірського схилу виказували недавно залиті водою багаття, а від нужників відчутно тягнуло свіжим лайном.
Схоже, вся армія пішла під землю.
Жинь і Кітай ризикнули ввійти в тунелі й захопили першого-ліпшого солдата, зажадавши, щоб він привів їх до Венки. Тепер він сумирно сидів у кутку тьмяної кімнати з мотузкою в роті й роззирався нажахано і збентежено.
— І тобі привіт, — Кітай підійшов до купи мап на підлозі й почав їх переглядати. — Це оновлені? Не проти, якщо я погляну?
— Роби що хочеш,— слабко промовила Венка. Вона навіть не глянула на Кітая. Її очі, досі розширені від невіри, були зосереджені на Жинь. — Я думала, тебе повезли до тієї гори. Совдзі постійно торочив про це, сказав, що ти застрягла в камені й що так буде краще.
— Давні друзі витягли мене, — сказала Жинь. — А от тобі, схоже, значно гірше.
— Боги, Жинь, це якийсь кошмар, — Венка притиснула долоні до скронь. — Щиро кажучи, я не знаю, у чому зараз полягає план Совдзі Починаю думати, що нас тут і поховають.
— То командує Совдзі? — запитала Жинь.
— Вони з Ґужубаєм разом, — Венка була присоромлена. — Ти, ох... можеш почути про дещо, що я говорила. Ну, після Тікані вони й за мене взялися, тож я...
— Я впевнена, що ти сказала все необхідне, щоб тобі дали спокій, — сказала Жинь. — Мені до того нема діла. Просто розкажи, що сталося.
Венка кивнула:
— Через кілька днів після першого повітряного штурму Республіка здійснила ще один напад. Совдзі повів нас відступати на північ — ідея полягала в поверненні до Жуйдзіня. Але Республіка продовжувала тіснити нас на схід, тож ми опинилися в пастці біля цих гір. Ми звемо це Ковадлом, бо вони продовжують бити по нас, а нам нема куди тікати. Упевнена, з дня на день вони завдадуть останнього удару. Вони знають, що в нас майже скінчилися припаси.
— Я вражений, що ви взагалі змогли дістатися до гір, — Кітай підняв очі від мап. — Як же, в біса, вам вдалося так довго утримувати їх?
— Завдяки їхній артилерії, — сказала Венка. — Вони продовжують стріляти собі в ногу. Буквально. Неджа спорядив свою армію новими призахідницькими технологіями, але солдати не вміють ними користуватися — гадаю, їх відправили до того, як вони пройшли належну підготовку. Тому, намагаючись підстрелити нас, у половині випадків вони підриваються самі.
Не дивно, що Неджа був такий роздратований, коли скаржився на об'єднання сил. Жинь не стримала посмішки.
— Що смішного? — запитала Венка.
— Нічого. Просто... пригадуєш ту ніч на вежі, коли Неджа торохкотів про те, як призахідницькі технології допоможуть нам здобути Імперію?
— Так, а вони стають нам каменем у черевику, — сухо сказала Венка. — На жаль, навіть невдало випущений снаряд болить не менше.
Кітай підняв малу й постукав по стрілці, що звивалася на південь:
— Так ви збиралися розбити їх? Натиском на південний кордон?
— Так планував Совдзі, — відповіла Венка. — Це здавалося найкращою ставкою для нас Неджа не мав людей на тому кордоні, який під повним контролем нового Воєначальника Бика Бай Ліня. У провінції Мавпи біля кордону значні поклади вольфраму і Гужу бай запропонував дозволити розробляти їх, якщо він висіче нам коридор для втечі.
— Це не спрацює, — сказав Кітай.
Венка роздратовано глянула на нього:
— Ми планували це багато тижнів.
— Це зрозуміло, але я знаю Бай Ліня. Він часто приїздив до нашого маєтку в Сінеґарді, щоб пограти в віккі з моїми батьками. У того чоловіка немає хребта. Батько називав його найбільшою шісткою Імперії. Він нізащо не ризикне накликати на себе гнів Вейсжі. Дозволить Неджі стратити вас і відправить робітників, щоб самотужки видобувати вольфрам.
— Гаразд, — Венка випнула підборіддя. — Тоді запропонуй щось краще.
Кітай постукав по північному краю блокади:
— Треба пройти через старі шахтові тунелі. Це виведе нас на інший бік хребта Баолей.
— Ми перевіряли ті тунелі, — сказала Венка. — Вони заблоковані.
— Тоді проб'ємо собі шлях, — промовив Кітай.
Схоже, Венку його слова не переконали:
— Нам знадобиться чимала вогнева міць.
— О, люба, — протяжно промовила Жинь. — Аж не знаю і як нам це вдасться.
Венка пхикнула:
— Жоден із цих печерних тунелів не веде до шахт. Нам треба пробитися через мертву зону кілометр-два завдовжки. Неджа виставив зовні половину своєї піхоти. Зараз у нас дві третини тієї чисельності, яку ми мали в Тікані, а ще нема захисту від повітряних атак. Це не спрацює.
— Спрацює, — сказав Кітай. — У нас є союзники.
— Хто? — стрепенулася Венка. — Скільки їх?
— Двоє, — сказала Жинь.
— Ви йолопи...
— Жинь привела Тріаду, — пояснив Кітай.
Венка примружила очі й глянула на них:
— Що? Як у ляльковому театрі тіней?
— Справжню Тріаду, — промовила Жинь. — Принаймні двох із них. Імператрицю і майстра Дзяна. Вони Зміївна і Хранитель Воріт.
— Ти кажеш, — повільно протягла Венка, — що викладач вірувань Дзян, який тримав у Сінеґарді сад з наркотиками, самотужки витягне нас із цієї блокади?
Кітай почухав підборіддя:
— Цілком імовірно.
— Він наймогутніший шаман у Нікані, — сказала Жинь. — Ну тобто ми так думаємо. Світові ще бракує Імператора Дракона.
У Венки був такий вигляд, немовби вона не знала, плакати чи сміятися. Під лівим оком смикалася вена.
— Коли я востаннє бачила Дзяна, він намагався відрізати мені волосся садовими ножицями.
— Зараз він майже такий самий, — сказала Жинь. — Але може прикликати істот, здатних за лічені секунди стерти з лиця землі цілі взводи. Якщо в цій історії є бодай крапля правди, нам лишається небагато роботи.
— Я не... просто... знаєте що? Гаразд Звісно. Це навіть могло б спрацювати, — Венка затулила обличчя руками й застогнала. — От же фігня, Жинь. Якби ти з'явилася хоч на кілька днів раніше. Для появи ти обрала найгірший час.
— Це чому? — запитала Жинь.
— Завтра сюди приїде Вейсжа, щоб перевірити свої війська.
— Перевірити? — повторив Кітай. — Хіба командує не Вейсжа?
— Ні, командує Неджа. Вейсжа сидить в Арлоні й править своїм новим королівством, граючись у люб'язності з призахідниками.
«Ну звісно», — подумала Жинь. А вона чекала іншого? Вейсжа веде громадянську війну зі своєї тронної зали в Арлоні, відправляючи Жинь, наче покірного мисливського собаку, а сам тим часом у тилу отримує нагороди. Вейсжа ніколи не бруднить рук. Він перетворює людей на зброю, а потім викидає.
— Він приїздить в Арабак кожні три тижні, — сказала Венка. — А потім летить сюди, щоб оцінити війська перед від'їздом Церемонія гуртування — це нестерпно. Ми з'ясували розклад, бо вони завжди починають стріляти в повітря, коли він тут.
— І чому це проблема? — запитав Кітай. — Це ж нам лише на користь.
Венка наморщила носа:
— Чому? Це означає, що весь фронт буде повністю озброєний і напоготові, а ще ми муситимемо мати справу з особистою охороною Вейсжі.